Часом нам випадає вільно чи не вільно прожити декілька днів не у себе вдома, і коли прокидаємося на новому місці, то не можемо збагнути, де ми і в якому часі. І цього літнього серпневого ранку 2015 року, проснувшись в палаті хірургії не відразу зрозуміла, де я є. Мене огорнула жорстка тривога, розгубленість, яка, либонь, буває в тієї людини, що безнадійно заблукала. Навіть білий блиск палати мені не став у пригоді.
І лише пекучий біль привів мою пам’ять до тями. Вмить згадала усе. Свій пригнічений настрій і молодого лисого лікаря, який незугарно весело вговорив на операцію. Він говорив з осудою: «Добре, Катерино, що ведеш здоровий спосіб життя. Але, бачиш, одного цього замало». Хотілося запитати, що ще потрібно, щоб бути здоровою, проте я лише посміхалася, а лікар уже підходив до моєї співмешканки по палаті – Ольги, у якої вивих зап’ястя руки.
Лікар довго оглядав її худеньку ручечку. На столику лежав розгорнутий зошит-молитовник, на тумбочці – іконка. Лікар розводив руками, говорив: «Олю, ви з Катериною не сестри? Розумієш, одним Святим Духом довго не протримаєшся». Ольга червоніла, але не сердито відповідала: «Лікарю! Святий Дух – це найголовніша сила, яку ми маємо. Чи скажете – ні?»
II
Дівчата після уходу лікаря точили розмови. Їх долі багато у чім схожі. В обох за плечима вища освіта, в обох немає особистого щастя – сім’ї. Обоє віруючі, тільки Ольга більш набожна, релігійна — систематично ходе до церкви. Єднає дівчат і участь у волонтерському русі, який охопив усю неньку Україну.
З їхньої бесіди, в якій більше говорила Ольга, Катерина дізналася, що ще на початку літа та поїхала з гуманітарним багажем в зону АТО. До всього цього, молодий майор СБУ підмовив Ольгу спостерігати, вслуховуватися у розмови місцевих жителів. А після повернення із зони АТО їх настрої та розмови описати по пам’яті у звіті. Вона навіть щось підписувала.
Однак, коли заїхали у так звану «сіру» (нейтральну) зону в АТО, в село Далеке, трапилося непередбачене. За ті продукти, за одяг, що вони привезли як гуманітарку, місцеві жителі вчинили бійку. Де не взялися сепаратисти, чи терористи, з автоматами. Вони швидко навели порядок. Поставили на розвантаження декілька місцевих чоловіків. Населення швидко, без перебору, розібрало усе, кому що випадало. Після розвантаження терористи сповістили, що автомобіль конфіскують, а за вчинений безпорядок усіх волонтерів затримають до вияснення обставин.
Арештували журналіста, в якого бовваном висів на шиї фотоапарат, водія і керівника цієї волонтерської місії. Ольга зодягнута в сучасний національний одяг бідних українців, в заношений «секонд хенд», тож на неї терористи не звернули уваги.
III
Так Ольга полишилася сама серед незнайомого люду і мала вдосталь часу, щоб вислуховувати розмови. Балачки сходилися з розмовами харківців. Люди лаяли не лише діючу владу, але і усіх багатих, що керують цієї продажною владою.
Ольга примітила, що у натовпі вона така приблудна не одна. А ще звернула увагу, що з невеликими проміжками часу у напрямку до блокпоста пересуваються невеликі піші групи людей.
Сонце стояло в зеніті, обливаючи усіх не тільки нестерпною спекою, а і невидимою радістю свого сяйва, від якої люди втішаються незрозумілим щастям життя. В роті пересохло, бо хтозна коли хоч макова росинка у ньому була, однак Ольга вирішила більше не гаяти часу – вириватися із лабет цієї «сірої» зони. Приєдналася, як їй здалося, непомітно, до чергової групки людей, які несли сумки, рюкзаки і всяку іншу поклажу. Але коли вийшли за село Далеке, молодий широкоплечий чоловік став її весело розпитувати:
-А що це за пташка хоче до нашого гурту прибитися?
Як не страшнувато, все ж таки усі незнайомі люди, проте Ольга витягнула своє волонтерське посвідчення і впевнено сміливо сказала:
-Привозили у це село Далеке з Харкова гуманітарку.
-Які наївні люди ці волонтери! Надіються якоюсь ганчіркою закрити нашу біду!- промовила охайно вдягнена жінка, до якої всі зверталися – Тамара Володимирівна.
Ольга промовчала, а тільки пошепки читала молитву «Прощення». Кучерявий молодик з повагою сказав:
-І, справді, лише віруюча людина може бути волонтером. А всі інші тільки зиск шукають з нашої біди.
Всі швидко йшли, дуже швидко. Настільки швидко, що дехто біг підтюпцем. Ользі не звикати до швидкої ходьби. Їй десь навіть цікаво і вона перейшла на спортивну ходьбу. Ольга бачила, що дехто, не зупиняючись, щось їсть, а хтось, не соромлячись, присідає на обочині, справляє нужду, а потім бігом наганяє гурт. До гурту постійно приєднуються маленькі групки. З людьми говоре, перевіряє документи тільки кучерявий здоровань. Від Тамари Володимирівни вона довідалася, що його звати Віктор Петрович Бойко і що вони найстарші у гурті. Ольга запитала у неї:
-Скажіть, Тамаро, чого так спішимо немов опечені?
-Поглянь на сонце,- доброзичливо відповіла та,- якщо ми не встигнемо до заходу сонця прийти на блокпост, то прийдеться ночувати у степу.
-Тамаро, що за сморід у повітрі?
-Це, Ольго, війна так пахне, точніше – воняє.
-Ти, дівчино, їсти хочеш?- запитала ще одна жіночка.
-Я можу декілька днів не їсти,- відповіла стримано Ольга, хоч самій так закортіло щось з’їсти, що аж запаморочилося у голові.
Жіночка, на щастя, не відсторонилася від її відмови, а протягнула кусень хліба з ковбасою і маленьку пляшку води. І як рідна мати сказала:
-Бачу у тебе з собою немає ніяких речей. Либонь, не знаєш, коли востаннє їла. Давай, доню, бери їж, не гніви Бога.
Ольга покірно взяла. Хліб з ковбасою танув у роті, ніби цукерка. Вода втамувала її спрагу. Як мало потрібно для щастя, — подумала Ольга.
IV
До гурту приєдналося ще двоє чоловіків з рюкзаками за плечима. Вони в гурті намагалися загубитися, полишитися непоміченими. Проте Віктор Петрович гнівно вигукнув: «Стіймо!». Всі враз зупинилися. А цих двох дядьків, худих, в штатському одязі, що висів на них халабудою, підвели до Бойко.
-Хто ви, парубки, будете? Чи маєте якісь документи?
Світліший, молодший нахабно відповідав, ніби гарчав:
-Хто ти такий? Яке маєш право вказувати, де йти? Ану пустіть! – він намагався вирватися, але марно.
Тамара Володимирівна суворо проказала:
-Ці парубки не донбасівці. Хилі вони якісь. Ану обшукати їх рюкзаки.
Знайшли документи, що вони бійці з АТО. Старший віком стримано та переконливо сказав:
-Пустіть же нас, ми зізнаємося, усе розкажемо.
На кивок Віктора Бойко бійців відпустили. Старший схвильовано став швидко говорити:
-Хто ми будемо? Дезертири ми!
Він не очікувано нахилився, з потаємного місця штанини вихватив гранату і став кричати:
-Ось наш найголовніший документ!
-Спокійно, бійці! Що ви хочете? – запитав Бойко.
-Що ми хочемо? Пройти разом з вами блокпост.
-Ольго, ти як волонтер, що скажеш? – звернувся до дівчини Бойко, дивлячись на неї з надією.
-Що там говорити? Хлопці хоч і біснуються, але якщо вони не захотіли на фронті воювати та вбивати, то на мирне населення їм руку не підняти.
Ольга сміливо підійшла до бійця з гранатою, яку він тримав двома руками. Дивлячись йому в очі, запитала:
-Як тебе, українцю, звати?
-Панас я, що тобі з того? – хоч солдат намагався говорити погрозливо, але дрижаки його боязки усюди просвічувалися, як сонячний промінь з калюжі.
-Ти не просто Панас! – довірливо говорила Ольга, — а Панас Мирний, бо не хочеш воювати. Доки не накоїв лиха, давай сюди гранату, бо на блокпосту перевірка.
Панас покірно віддав Ользі гранату.
-Отак! Настали часи, що дезертири стають героями, — проказав якийсь дідок з гурту.
-Якщо хлопці не схотіли воювати, вбивати – це їх право. Хай йдуть з нами, — сказала Тамара Володимирівна.
Люди загули як бджоли у вулику, і їх розмови потекли в одному напрямку. Мов це війна багатіїв, хай би вони і воювали. Віктор Бойко рішуче обірвав гул розмов:
-Йдемо усі разом далі. Бачте, де вже світило?
А сонцеві хоч ще і далекувато до обрію, але всі знали, як воно швидко скочується за нього. Тож далі йшли ще швидше.
-Глядіть, уже блокпост видніє, — незабаром хтось голосно повідомив спереду.
Раптом перед Ольгою люди стали розтікатися у сторони, ніби даючи їй дорогу. І крик Віктора Бойка:
-Ольго! Дивись під ноги! Небезпека! Яма!
Проте Ольга не встигла зреагувати на крик та на невелику вирву, що бозна-де постала перед нею на дорозі. Вона різко уступила в неї і полетіла стовбуром. Упала на асфальт, ненароком підігнувши під себе руку. Її тіло пронизав лютий біль, від якого втратила свідомість. Отямилася у воєнному госпіталі. Тіло горіло, а зап’ястя правої руки тупо боліло. Рентгенний знімок показав, що усе на місці, проте біль не проходив, тривожив руку. На запит майора із СБУ Ольга була не в змозі написати звіт, тільки словесно все розповіла, а він сердито буркнув:
-Нездатна ти у розвідку ходити. Не все розказуєш, — та й пішов собі.
-А що з тими дезертирами? – ненароком перервала розповідь Ольги Катерина.
-Чорта лисого тому майору до них добратися! – радісно говорила Ольга, — Вони обоє у Бєлгороді працюють каменярами. У місті дома будують.
-А як там журналіст та інші волонтери, що у полон потрапили?
-Ох, Катю! Стали ми за них говорити, та лише одні обіцянки. Все ж один політик обіцяє їх викупити.
-Олю, вибач, хочу ще в тебе запитати?
-Питай, поки я добра.
-Як думаєш, чого наш лікар твердить за якусь невідому силу? Чи не за силу Невідомого Бога?
-Катю! Твоя правда! Третю силу треба нам шукати! – радісно вигукнула Ольга. – Завтра ж піду до церкви.
V
І справді, Оля пішла до церкви. Ліжко застелене. На столику лежить розкритий зошит-молитовник. На тумбочці біля вази поставлена іконка. Де не візьмись, вплигнув через вікно сонячний промінчик. Він з цікавістю осяяв Ольжине ліжко, почитав молитви, зіскочив на підлогу і ніби живий став пробиратися до Катерини. Здійнявся на ліжко і як парубок заглянув у її очі, у самі потаємні думки. Від цього промінчикового погляду Каті стало радісно і в той же час журно, аж забажалося плакати, сказати йому щось добре, подякувати за увагу. Вона скрізь сльози уже зібралася щось йому сказати, та промінчик десь зник, а у палату відчинилися двері і ввійшла Ольга. По ній видно, що сталося щось важливе. Катерина прикинулася сплячою.
-Катю! Не прикидайся! Бачу! Ти не спиш, — весело гукала Оля так, що Катю задавила цікавість, вона розплющила очі і спокійно, байдуже сказала:
-Добре, Олю! Розповідай, що там сталося?
Оля сіла на табурет, взяла ручку і написала у молитовнику: «Слава Тобі, Боже! Що вдихнув у нас частицю свого Духу, який дає нам надію на безнадійне.» Далі підійшла до Каті, тримаючи правою рукою зошит, проказала:
-Катю, третя сила є віра у частку Божого Духу у нас самих.
-Олю, розкажи, як тобі це допомогло?
-Прийшла до церкви. Відстояла службу. Покаялася. Потім у попа запитую: «Отче, у мене щось не ладиться з рукою: зап’ястя важке, мов дубове, болить, не перестає. А лікар говорить про якусь третю силу.» На що піп відповів: «Твій лікар правду говорить. Тільки біда твоя, що ти не розумієш, що та сила у тобі самій.» Я, схиливши голову, зі сльозами слухала його і нічого не розуміла. Піп, бачачи мою розгубленість, сказав: «Візьми ікону «Троєручницю», я тобі її освячу. І вивчи хоч одну її молитву.»
І ось їду я з церкви в метро, тримаю в руках ікону «Троєручницю», а в думках молитви її читаю. І на одній зупинці входе боєць із зони АТО. Та солдат – інвалід, немає в нього руки. Він вбачив у мене ікону і чую – шепче й собі молитви «Троєручниці». Я не втерпіла, поклала ікону у пакет і кажу солдату:
-Будь добрий, прийми цю ікону, вона щойно освячена у церкві. Візьми, вона тобі більш потрібна.
-Ох! Дівчино! Добре у тебе серце. Та це ще хтозна кому ікона більше потрібна. В мене то духу вистачить лихо пережити.
-Ні! Рідненький солдатику! Ікона уже подіяла мені цілюще. Бачиш, мою праву руку? Вона ще квола. Та ще сьогодні вранці рука була мертва, тільки один біль по ній снував, а після освячення ікони рука стала оживати і біль Слава Богу зник.
Солдат дістав з рюкзака зошит, подав мені і сказав:
-Добре, пиши молитву, прийму від тебе ікону.
Пасажири намагалися дати солдатові хто гроші, хто щось інше, та не тут то стало. Боєць командним голосом наказав:
-Слухайте усі уважно! Я не збираюся ходити з цим пакетом просити милостиню. А від цієї дівчини я приймаю ікону, бо вона уже прийняла її зцілення. Тож надіюся і мою гординю Бог утішить.
Люди не стали сперечатися…
Ольга на мить замовкла, а потім сказала:
-А хочеш, Катю, про мене ще новину?
Я кивнула на згоду головою.
-Я з лікарні виписуюсь.
Незабаром з лікарні виписалася і я. Сходила теж до церкви, теж придбала ікону «Троєручниці». Повісила вдома на стіні так, щоб сонячний промінь сяяв на неї. Не буду хвастатися, що видужала, що відчула дух здоров’я. Але дух любові до життя, який безумовно є часткою божою у нас, я відчула. І від цього стає сонячно, тепло на душі і біль уже не такий пекучий.
Субота Микола
село Володарівка..
