Смерть правителя у 1839 році різко змінила ситуацію. У Пенджабі почалася боротьба за владу, одна за одною змінювалися політичні групи, відбувалися перевороти й убивства. До 1843 року престол посів малолітній Даліп Сінгх, наймолодший син Ранджита Сінгха. Формально він був махараджею, але реально дедалі більший вплив отримувала армія. Військові комітети, відомі як панчі, фактично стали однією з головних політичних сил держави.
На цьому тлі погіршувалися відносини з Британською Індією. Кордон між двома державами проходив уздовж річки Сатледж, а британці уважно стежили за нестабільністю в Пенджабі. Додаткову напругу створила Перша англо-афганська війна 1838–1842 років: сикхи не дозволили британським військам використовувати свою територію для проходу. Взаємна недовіра поступово переросла у відкритий конфлікт.
Перша сикхська війна
У грудні 1845 року сикхська армія переправилася через Сатледж. Сикхське командування вважало, що британці готуються до нападу, і вирішило діяти першим. Так почалася Перша сикхська війна.
Британці швидко зібрали значні сили. Протягом наступних місяців відбулися чотири великі битви — Мудкі, Фіроз-шах, Алівал і Собраон. Вони відзначалися надзвичайною запеклістю. Сикхські війська мали сильну артилерію й добре підготовлених солдатів, тому британська армія зіткнулася з серйозним противником.
Водночас перевага сикхів у чисельності та озброєнні не компенсувала проблем із командуванням. Політична боротьба проникла у військове керівництво, а дії окремих командирів часто не були узгодженими. Британське командування на чолі з сэром Г’ю Гофом і генерал-губернатором Генрі Гардінгом поступово використало ці слабкості.
Вирішальною стала битва при Собраоні 10 лютого 1846 року. Британці атакували сикхські позиції й завдали армії Хальси тяжкої поразки. Після цього шлях до Лахора був відкритий. Сикхська сторона була змушена погодитися на мир.
Умови виявилися важкими. Пенджаб втратив частину територій, сикхську армію скоротили до 20 тисяч піхотинців і 12 тисяч кавалеристів, а в Лахорі з’явився британський резидент із військовим контингентом. Кашмір і Джамму були відокремлені від сикхської держави. Пенджаб формально залишився незалежним, але його самостійність була сильно обмежена.
Чому війна спалахнула знову
Мир 1846 року не усунув головної проблеми — британський вплив у Пенджабі постійно зростав. Частина сикхського суспільства сприймала присутність британців як загрозу власній державі.
У квітні 1848 року вибухнуло повстання в Мултані. Його очолив губернатор міста Мулрадж. Спочатку британці розглядали події як локальний заколот, але дуже швидко ситуація змінилася. До повстанців приєдналися сикхські військові частини, і конфлікт переріс у масштабну війну.
14 вересня 1848 року сикхська армія відкрито стала на бік повстанців. Британці були змушені направити до Пенджабу значні підкріплення. Друга сикхська війна виявилася складнішою, ніж очікували в Лондоні. Сикхи продовжували чинити організований опір, а британські війська зазнали серйозних втрат.
Рамнагар і Чіліанвала
Перші великі зіткнення другої війни не дали британцям швидкої перемоги. 22 листопада 1848 року біля Рамнагара відбувся важкий бій, у якому британці не змогли завдати сикхам вирішальної поразки.
Ще серйознішим випробуванням стала битва при Чіліанвалі 13 січня 1849 року. Британська армія зазнала великих втрат, а результат бою залишився спірним. Для сикхів ця перемога мала важливе моральне значення: вони продемонстрували, що все ще здатні успішно протистояти британській армії.
Проте стратегічне становище поступово змінювалося. Британці мали можливість отримувати нові підкріплення, боєприпаси та продовольство. Сикхська армія таких ресурсів не мала. Тому питання полягало вже не лише в тому, хто виграє окрему битву, а в тому, яка сторона зможе довше вести війну.
Битва при Гуджраті
Вирішальна битва відбулася 21 лютого 1849 року біля Гуджрата. Сикхська армія під командуванням Шер Сінгха Аттарівали налічувала близько 50 тисяч воїнів. Британські сили знову очолював Х’ю Гоф.
Цього разу Гоф не поспішав кидати піхоту в лобову атаку. Британці спочатку використали артилерію. Протягом кількох годин гармати обстрілювали сикхські позиції, намагаючись придушити їхню артилерію та порушити оборонну лінію.
Після артилерійського обстрілу британські війська перейшли в наступ. Сикхські позиції поступово були прорвані, і армія Шер Сінгха почала відступ. Британська кавалерія переслідувала відступаючих, не даючи їм можливості швидко перегрупуватися.
Поразка під Гуджратом стала смертельним ударом для сикхського опору. 12 березня 1849 року сикхська армія капітулювала. Друга сикхська війна завершилася.
Анексія Пенджабу
Тепер британці могли здійснити те, чого не зробили після першої війни. 29 березня 1849 року Пенджаб був анексований Британською Індією. Сикхська держава перестала існувати.
Даліп Сінгх втратив престол, а британська адміністрація встановила безпосередній контроль над регіоном. Для Британської імперії це була важлива перемога: під її владою опинилася величезна територія з багатими ресурсами та стратегічним положенням на північно-західному кордоні Індії.
Цікаво, що після завоювання британці почали використовувати військовий потенціал своїх колишніх противників. Сикхів активно набирали до британсько-індійської армії. Їхній бойовий досвід і військова дисципліна зробили сикхські підрозділи важливою частиною колоніальних військ.
Значення сикхських воєн
Сикхські війни стали завершальним етапом існування незалежної Сикхської держави. Перша війна послабила Пенджаб і поставила його під сильний британський вплив, друга — остаточно ліквідувала його незалежність.
Водночас це була не просто історія двох військових поразок. Сикхська армія Хальси залишалася одним із найсильніших військових формувань Південної Азії. Її солдати продемонстрували британцям, що можуть бути серйозним противником навіть у ситуації, коли Пенджаб переживав політичну кризу.
Після 1849 року Пенджаб став частиною Британської Індії й залишався під британським контролем до поділу Індії у 1947 році. Пам’ять про Ранджита Сінгха, Хальсу та війни з Британією й сьогодні займає важливе місце в історичній пам’яті сикхів.
Сикхські війни фактично поставили крапку в історії незалежного Пенджабу XIX століття. На полі боях під Собраоном, Чіліанвалою та Гуджратом вирішувалася не лише доля окремих армій — вирішувалося питання, хто контролюватиме один із найважливіших регіонів Південної Азії.
Іван Гудзенко
