Розглянемо таку ситуацію. Ви споглядаєте захід сонця в горах, поруч з вами – друзі, також, крім людей, є ще намети і речі для походу. Далі минає рік, спогади про цю подію гріють вам душу. Чи цілком пам’ять відтворила минулу ситуацію? Всі деталі, які пригадуються, справді відбувалися? Ви переконані, що пам’ятаєте те, що з вами було, чи уява прикрашає колишню життєву подію різними барвами?Звісно, в роздумі мається на увазі звичайна пам’ять пересічної людини. Не розглядаємо феноменальних осіб, які нечасто забувають. Цікавим є нещодавно відкритий сучасними криміналістами факт: вони дійшли до висновку, що свідки, навіть зі здоровою психікою, часто помиляються в процесі визначення злочинця. Їм показують декілька людей, схожих на особу, яка вчинила злочин, свідки, своєю чергою, вказують на одного з підозрюваних. Незважаючи на впевненість у власних спогадах, свідчення бувають помилковими. Як жити після визнання неправдивості пам’яті?
Кожний фрагмент, який пригадується нашою свідомістю, не відображає події, які були? Більше того, один епізод життя може по-різному згадуватися. Наприклад, людина в молоді роки сприймає іншу особу добре, а потім змінює ставлення до неї на негативне. Швидше за все, після цього наша пам’ять показуватиме відмінні від попередніх спогади. Невже одну й ту саму подію, яка сталася, людина пригадує по-різному?
Відтворене минуле, яке ми пригадуємо, не є дійсним. Все відбувалося не так. Свідомість грається нашим сприйняттям, додає до нього нові деталі. Майже всі люди переконані, що вони точно пам’ятають події, які відбувалися з ними. Тому минуле існує тільки для мене, для іншого воно зовсім інше. Сам я, як окрема особа, нездатний відрізнити власні спогади від тих ситуацій, які проходили зі мною. Тому доступ до минулого, для мене закритий? Уява і пам’ять не протистоять одна одній? Перша і друга тільки прояви однієї сутності?
Сприйняття дійсності для будь-якої людини випливає тільки з її поглядів. Реальність не зовсім доступна нам. Тому світ, який ми сприймаємо, – це витвір свідомості. Спогади редагуються. Це парадоксальна істина, але так влаштований людський розум. Щось ми додаємо. Щось вирізаємо. Пригадування на різних етапах життя: в дитинстві, юності, молодості, зрілості, старості – не одне й те саме. Дивно… Спогади не є постійними. Мабуть,мали рацію мислителі, коли стверджували, що минулого немає, для людини є зараз…
Ми існуємо тепер. Спогади, перефразовуючи Платона, – це тіні тих подій, які вже давно відбулися. Свідомість нас дражнить, обманює, доповнює світ, який можливий тільки завдяки існуванню розуму. Пригадування прожитого минулого нереальне. Того, колишнього, не існувало, воно постійно змінювалося. Час переходить з минулого в майбутнє, але тільки один потік є істинним – теперішнє. Спогади перебувають на межі дійсності й ілюзії. Що в них відтворене безпомилково? Що потім додається? Чи існують відповіді на поставлені запитання? Відрізнити одне від одного важко? Навіть розділивши їх, не буде цілковитої переконаності, чи правильно ми вирішили.
Відмовитися від пригадування ми не зможемо. Тому й істина від нас прихована. Німецький філософ Імануїл Кант мав рацію, стверджуючи, що людський розум перебуває у своїх межах, за які вийти дуже нелегко, швидше навіть неможливо. Спогади й надалі будуть приходити до нас. Без згадування особа не проживе і дня. Виникає наступне питання… Потрібно будь-якій людині розуміти: пам’ять відтворює пережиті нею події чи уява лише проектує ситуації, які, можливо, відбувалися раніше? Кожний маленький спогад – це частинка нашої свідомості. Пазл без однієї деталі не буде цілим.
Тарас Клок
