Сказане героєм твору Ніцше “Весела наука”: – “Бог помер”. Відправний пункт даного есе буде ствердження цієї фрази в історії. Про що говорить нова метафізика? Насправді, цю фразу може виголошувати лише переможець Бога, або Ніщо. Переосмислення цієї тези відбулося наприкінці ХХ ст. американськими теологами У. Гамільтоном та Т.Альтіцером. Хоча сама ідея була відома ще в ІІІ ст. і виголошена Ноетом із Смирни “Христос є Отець, сам Отець народився, страждав та помер” Для того, щоб Бог був присутнім в нашому світі, йому довелося померти, Ісус свідомо йшов на цю жертву, щоб врятувати людство. Бог дав нам настільки тотальну свободу, що ми навіть можемо заперечувати Його існування. Він дозволив нам себе вбити. Смерть і повернення Ісуса – це не лише зупинка Його фізичного життя та відновлення: помирає не тільки зовнішня оболонка, яка втрачає іманентне Буття, помирає сама присутність Божественного й абстрактна ідея Бога, для того щоб втілитися у щось Нове, не те, що було проголошено через Старий Завіт.Ми стоїмо на фрагментах руїн колишньої, могутньої християнської цивілізації, нас полонила десакралізація. Але нам і цього мало, західна цивілізація добралася і до Східної метафізики, перетворивши її на щось пістряве та дике, навіть для жителів Сходу, їхні святі доктрини мають дивні та перекручені форми. Форми, які не можуть розрізнити душу та дух. Про це пише Рене Генон: “Психічний стан, насправді, нічого не має ні “вищого”, ні “трансцендентного”, тому що він складає лише частину індивідуального людського буття. Коли ми говоримо про вищі стани буття, без використання зайвих слів, то ми під цим розуміємо виключно надіндивідуальні стани буття”
Згадується філософія Філіпа Майнлендера, яка зібрана в одну тез, яку висловив Х. Л. Борхес “Ми і світ – це частинки якогось Бога, який на початку здійснив самогубство, тому що бажав пізнавати небуття. Уся світова історія — це морок та агонія цих частинок Бога”. Якщо згадати сучасні наукові теорії, використовуючи ідеї латиноамериканського метафізика Німрода де Росаріо, те що перебування мікрокосмосу в трансцендентному часі визначено тим, що всі його внутрішні пориви синхронізуються із рухом та поривами макрокосмосу. Тому, гіпотеза Майнлендера дуже цікава. Можливо, Бог помер і тепер розкладається, що і позначає у науці ентропію та теплову смерть нашого Всесвіту.
Ми намагаємося укорінитися у духовному світі або в історії, але не завжди нас це втішає. Людина не хоче визнавати, що Бог створив світ лише для того, щоб самому звільнитися від страждання, адже ми по образу Божому робимо те ж саме, — творимо, щоб не страждати. Нажаль, ми перебуваємо в світі ілюзорного буття, чим є Бог, який хоче, щоб ми його пізнали, але до якого ми так і не прислуховуємося, навіть, коли він говорить людською мовою і ходить на нашій Землі. Можливо смерть Бога була спробою привернути нашу увагу до Абсолюту?
У Біблії є слова Ісуса, він говорить “Через те Отець любить Мене, що Я власне життя віддаю, щоб ізнову прийняти його. Ніхто в Мене його не бере, але Я Сам від Себе кладу Його. Маю владу віддати його, і маю владу прийняти його знову, – Я цю заповідь взяв від Отця”(Ів:10:17-18). Самсон, біблійний персонаж, теж здійснив самогубство, руйнуючи колони храму, Самсон не був винен у смерті филистимян і у власній смерті, оскільки його провадив Святий Дух, як пише Августин Блаженний: “подібний мечу, що ранить за велінням того, в чиї руки його покладено”. Ці цитати з Біблії дуже часто, використовуються людьми, які захопилися танатосом і виправдовують самогубство, як прояв Божої волі.
Але чому, коли ми намагаємося наблизитися до розп’яття Христа? Ми не можемо побачити на ньому розп’ятого, який наважився піти на власну смерть заради людства? Чому самогубство несе в собі лише забуття та вічне споглядання Ніщо? Один із варіантів відповіді можна знайти в Августа Стріндберга, коли людині надходить видіння розп’яття без Розіпя’того, гублячись у роздумах, які наздоганяли головного героя, він звертається до монаха домініканця, щоб той йому трактував це видіння. Домініканець відповідає йому: “Ти не хочеш, щоб Ісус страждав замість тебе; тому страждай сам!”.
От і ми стоїмо біля хреста, з якого ніхто не взиває до Отця. Сьогодні розмови про значення Ісуса для людини переповнили чашу терпіння Христа, тому Ісус зійшов із хреста, надавши нам самим змогу спробувати на собі його природу, адже ми вже стільки про неї знаємо…
Але як сакральне може зникнути безслідно? Чому ми не помітили цього відходу Христа? Людина добровільно взяла курс на дно буття, – світу мало звичайного мислення людини. І тут, людина тремтить від своїх думок, їй стає страшно перед тим, що її чекає, без провідника. Тут відкривається Шлях. Сучасна філософія обрала шлях деонтологізації, сакральне перетворилося в раціональні/ірраціональні операції нашої свідомості. ХХ століття трансформувало світ в бездуховну пустелю, створивши бездонні пустоти та руїни.
За словами Жана Марі Гюйо: “Ми повинні знайти одкровення у собі. Христа більше немає — нехай кожен із нас стане Христом для себе самого, нехай кожен сам звертається до Бога, як може. Нехай хоч заперечує Бога” Чи є справжніми ці слова, невже Ісус справді нас покинув? Відповідь кожному доведеться шукати самому.
Для того, щоб ми могли рухатися далі, потрібно усвідомити важливість самих себе для Абсолюту. Що ми є без вічного? Що є вічним? Ентаз — духовне входження у самого себе, неологізм придуманий М. Еліаде, на противагу екстазу — виходження із себе. Лише істинна маніфестація самого себе через входження, закриття самого себе, може допомогти відшукати ключі до відповідей про розуміння Абсолюту.
Бог полишив цей проклятий світ полишив наш діалог, який тепер став неможливим. Всі метафізичні зв‘язки остаточно розірвані. Але сакральне нас ще не полишило, навіть якщо воно існує у дуже перевернутій формі. Смерть Творця. Тут знищує творіння, полишає все будь-якого сенсу. Так народжується нігілізм. Нам залишається лише мовчати, тут ще залишається трансцендентне, те що ми ще можемо назвати метафізикою. Святий Максим Сповідник в “Недоуменних вопросах к Фаласию о Святом Писании“ наполягає на “благому мовчанні” доктрині апокастасису, оскільки натовп не в змозі сягнути всієї глибини благого мовчання. Коли фон Бальтазар коментував ідею про два дерева Раю, Максима Сповідника, автор таємно звертається до трактування, яке дає Оріген, де він розглядає “подвійне дерево” як символ праобраз розп’яття і робить при цьому неочікуваний висновок — хрест є подвійним, тому що на ньому було розп’ято не лише Христа, але і “диявола із його військом”. Климент Олександірйський теж вчив про те, що і диявол буде врятований. На думку блаженного Ієроніма “самі демони і князь темряви, якщо забажають навернутися до добра в якомусь із світів, стають людьми, таким чином повертаючись до першообразу”.
Людину лякає перспектива того, що вона повинна сама залізти на хрест та прийняти муки, коли навіть диявол може бути врятованим, лише за волею Бога. Тому сучасній людині, краще забути все сакральне, розвернутися і чим далі втікати від порожнього розп’яття.
Звісно, теологія смерті Бога не є новою, Гегель у своїх працях “Феноменологія Духу” та “Лекції по філософії релігії” розгортає тези з яких Т.Альтіцер будує своє вчення про кенозис, як основне підгрунтя для пояснення Смерті Бога. Гегель у “Феноменології духу” розкриває розуміння смерті Бога в такому рядку: “Смерть посередника є смерть не тільки природного боку його або його особливого для-себе-буття; вмирає не тільки зірвана із суті вже мертва оболонка, але і абстракція божественної сутності.”
Смерть цього подання містить у собі в той же час смерть абстракції божественної сутності, яка не встановлена як самість. Ця смерть є скорботне відчуття нещасної свідомості, що сам Бог помер. Цей жорстокий прояв є проявом таємного знання про себе, повернення свідомості в глибину нічного мороку “я = я”, яке зовні себе вже нічого не розрізняє і не знає.
Це знання є натхненням, через яке субстанція стала суб’єктом, її абстракцією і млявістю померлих, вона, отже, стала дійсною, простою і загальною самосвідомістю”.
Гегель творить філософську концепцію смерті Бога, що не в змозі витримати натиск часу, але знаходить своїх прихильників для її роз тлумачення. “Смерть – доля людської конечності; таким чином, смерть є вищим доказ людської природи, абсолютної конечності. Христос помер страшною смертю злодія, не тільки природною смертю, але ганебною смертю на хресті – людська природа проявилася у ньому в крайньому своєму прояві.”
Бог помер, Бог мертвий – це найстрашніша думка: все вічне, все справжнє не існує, саме заперечення вкладено в розуміння в Бога; з цим пов’язаний вищий біль, відчуття цілковитої безнадії, втрата всього вищого”. Ця теза найкраще відображає розуміння “Weltschmerz” з точки зору філософії. Заперечення Живого Бога створило цілу колонаду атеїстичної думки.
Але тоді звідки береться відчуття “Geistschmerz”? Якщо відчуття Бога залишається присутнім у наших думках та книгах. Людина втратила зв’язок із Божественним через культуру, якщо первинне значення культури було діяльністю Божої Волі через людину і причетність до творення. Постійність процесу формування людини, світу, через діяльність Духу. На сьогодні можна спостерігати повністю протилежну картину. Надмірна технологізація створила розрив прямого Божественного творіння та суто людського творіння, коли зв’язок людини і метафізичного через іманентні прояви Бога розірвався і Бог став закритим для людини-митця. Тоді виникає функціональна культура, мистецтво, яке не приносить естетичного задоволення, а лише задовольняє потреби людського існування. Направленість людської діяльності на метафізичне знизилась до критичного рівня. Відповідно відсутність первинного начала, розрив зв’язку із Абсолютом спричиняє відчуття “Geistschmerz” та невдоволеності тим, що ми створюємо. Заклик екзистенціалістів залишається відкритим. Людина полишена і самотня у Всесвіті. Але при цьому людина винна сама, що опинилася у такій ситуації. Ми потребуємо нової філософії, що дасть відповідь на нові запитання та проблеми, які створило людство надмірним розривом між тілесним та духовним. Нове існування, потребує нових методів для того, щоб ми змогли знайти двері за якими закрився Абсолют та спосіб постукати в них, щоб нам відкрилися двері і ми змогли вибачитися за свої вчинки та знущання над власним тілом, душею та духом. Адже їх нам у використання дали лише на деякий час.
Самогубство Бога відбулося лише в нас самих. Розп’яття, яке ми бачимо перед собою, на якому Ісус здійснив самогубство заради нашого спасіння порожнє, можливо і не було ніякого Ісуса, який пожертвував собою заради нас. У нас залишається лише наш Шлях, і куди він нас виведе нам невідомо, але ми радо робимо перші кроки на ньому.
Віталій Щепанський
