Зійшлися разом Фалес з Мілету, Піттак з Мітілен, Біант
з Прієни, наш Солон, Клеобул з Лінду, Місон із Хени та
сьомий з них, Хілон з Лакедемону, принесли відбірні
начатки мудрості в дар Аполлону в його храм у Дельфах і написали таке, що ось усі уславляють: ПІЗНАЙ САМОГО СЕБЕ та НІЧОГО ПОНАД МІРУ.
(Платон. Протагор 343 А-В)
«Пізнай самого себе». Згідно записів грецького письменника Павсанія цей вислів був викарбуваний на стіні стародавнього античного храму Аполлона в Дельфах. Світ – найбільша з ілюзій нашого єства. Він не десь і навіть не всюди, не навколо нас і не для нас. Він – у нас самих.
Пізнавши його, пізна́ємо себе.
У діалозі «Розмова про премудрість» Г. Сковорода в особі Мудрості та Людини експлікує реципієнтові важливість самопізнання: Мудрість каже, що вона вічна й усеосяжна, от тільки імена їй скрізь різні: греки звали її колись Софією, римляни – Мінервою, християни звуть Христом…
Пізнання самого себе не полягає лише в хеморецептивному та емпіричному самоосвоєнні, але є невід’ємною частиною найважливішого уміння людини, того, котре ідентифікує нас, як людей – здатність мислити. Пригадаймо бодай Рене Декарта з його гаслом «Я мислю, отже, я існую».
Згадалася також у контексті філософської спадщини Григорія Савича його улюблена сентенція:
«Любов – це донька Софії», а, отже, всесильна мудрість як фундамент любові, самопізнання, самоосвоєння, мислення та осмислення – усе це лягає в основу самобутнього явища та науки – філософії, про яку і йтиметься далі. А точніше – про підручник з філософії Марії Фюрст та Юрґена Тринкса у співпраці з Ніколаусом Галмером, що перекладена з німецької мови доктором філософських наук Вахтанґом Кебуладзе й видана завдяки одному з найпотужніших видавництв України «Дух і Літера».
Австрійські автори спрямували філософію на абсолютно різного реципієнта: передусім – на школяра, а також на студента філософії, врешті-решт на людину із зовсім на перший погляд недотичною до цієї науки сферою своєї життєдіяльності.
Чому на перший погляд? Тому, що людське життя a priori є філософією. Кожен із нас сповідує щось: чи то світ ідей, чи то світ речей; кожен є заручником своєї свободи і творцем свободи волі, особливо в межах фізичної волі й неволі; кожен несе відповідальність за свою свободу й волю; кожен прагне любові, шукаючи для неї і в ній самій істину; кожен щасливий і нещасний на п’єдесталі своїх чеснот, а, отже, кожен набуває своєї екзистенції («Людина є тим, чим вона себе робить» Ж.-П. Сартр).
Нас оточують надто складні явища та речі, а, отже, конче необхідно знаходити їм пояснення. І так, у певний момент свого життя, людина приходить до філософії, звертається до неї, як до Бога…
Якось одного разу один знайомий сказав мені наступне: «Коли мені було гірко на душі, я почав вивчати філософію».
Марія Фюрст та Юрґен Тринкс спробували позбавити людину гіркот уже з дитинства, пропонуючи школярам освоїти найскладніші й водночас такі значущі ідеї та проблеми філософії, а також ознайомитися зі структурою філософського знання в цілому.
Книга поділена на розділи та підрозділи, які легкою мовою, позбавленою суворої науковості, пояснюють важливі питання філософії: «Дуалізм як пояснення світу», «Свідомо простий спосіб життя», «Чому взагалі суще, а не ніщо?», «Питання про істину», «Критерій сенсу», «Прекрасне і мистецтво», «Утопії: попередження і надія» та ін. Окреслено й роз’яснено ідеї та теорії визначних філософів різних століть: Платона, Аристотеля, Августина, І. Канта, Ф. Ніцше, С. К’єркегора, Ґ. В. Ф. Ґеґеля, Ж. Лакана, Ж.-П. Сартра та багатьох інших.
Зупинимось, приміром, на філософських ідеях екзистенціалізму Ж.-П. Сартра: «Якщо людину, як її розуміє екзистенціаліст, не можна визначити, то це тому, що спочатку її взагалі немає. Вона з’являється лише згодом, і вона буде такою, якою себе створить… …
Людина є тим, чим вона себе робить… (Ж.-П. Сартр «Есеї»)» (с. 266). Перша засада екзистенціалізму, визначена французьким філософом і розтлумачена австрійськими науковцями, спонукає й до інших філософських питань, на кшталт «А коли ж, за якої умови людина набуває своєї екзистенції, стаючи, власне, людиною?». Скажімо, як спроектувати цю ідею на реальність, розвінчуючи тим самим загерметизованість філософії нібито в межах книжкового буття? Я думаю, спочатку людина набуває власної екзистенції у випускному класі, коли отримує перший у своєму житті атестат.
Саме на цьому етапі юна особа, отримавши протягом шкільних років досвід у різних дихотоміях людського існування (добро/зло, любов/ненависть, правда/брехня тощо), у випускному класі вже має сформовані життєві принципи, важливість яких полягає у проекції на майбутнє. Відтак, зі знаннями та досвідом, що до того ж задокументовано, вона є вже цілком сформованою людиною з власними потребами й керується проспекцією: можливо, вона ще не має чіткого уявлення про свою майбутню професію, однак у її свідомості чітко закладена необхідність отримання вищої освіти.
А це і є перша сходинка екзистенціалізму: істота, визначена на своїх початках як tabula rasa, отримавши знання і досвід, стає людиною і продовжує робити себе.
З інтерпретацією можна сперечатися. Ба навіть треба. Для цього, власне, й існує філософія. У суперечці, як відомо, й народжується істина. А істина, як правило, протистоїть хибі. Про що й описується в книзі в розділах з логіки як однієї з найважливіших наук, «яка займається аналізом мислення, елементами мислення і формами умовиводу» (с. 83). Засновник науки Аристотель зазначав у своїх найперших текстах з логіки, що мають назву «Органон»: «У цьому вченні не просто щось вже було розроблене, а щось ще ні, з нього нічого аж дотепер не було наявним».
Цінність логіки – в її законах, що впорядковують і систематизують людське мислення. Її безцінність – у позаморальному середовищі існування, що в побудові силогізмів передбачає раціональність та об’єктивність (Р. Карнап: «У логіці немає жодної моралі.
Кожен може будувати власну логіку, тобто власну мовну форму, на свій розсуд»). Таким чином, мова для логіки – це конкретне явище (формалізм), котре будовою своєї форми організовує єдине смислове поле незалежно від контрастуючого між собою внутрішнього поділу бінарних опозицій у світі: істина-хиба, життя-смерть, добро-зло тощо. А, отже, знаючи закони побудови силогізмів, ми, ні, не позбавимося цілковито, однак зможемо чітко розмежувати й відрізнити істину від хиби, правдивість від справжності, добро від зла. Згадаймо беззаперечну логіку суджень кота Бегемота з «Майстра і Маргарити» М. Булгакова, коли, граючи з Воландом у шахи, він мовив до господаря в присутності Маргарити: «Я сяду, – ответил кот, садясь, – но возражу относительно последнего.
Речи мои представляют отнюдь не пачкотню, как вы изволите выражаться в присутствии дамы, а вереницу прочно увязанных силлогизмов, которые оценили бы по достоинству такие знатоки, как Секст Эмпирик, Марциан Капелла, а то, чего доброго, и сам Аристотель».
Аби не схибити в об’єктивності, оцінюючи книгу Фюрст і Тринкса, дозволю й собі з позиції логіки наступний силогізм за 1-ю фігурою модусів “Barbara” (Усі S є P), котра й роз’яснюється авторами в книзі:
Усе життя – філософія і логіка. (А)
Уся філософія і логіка – закони людського мислення. (А)
Усе життя – закони людського мислення. (А)
Не так давно трапилася мені інформація про те, що в британській школі впроваджують предмет, покликаний навчити дітей боротися з неправдивими новинами. Найцікавіше те, що в основу цієї навчальної дисципліни покладено вчення грецьких філософів, зокрема Аристотеля. От, як насправді виглядає патріотизм, – перше, що тоді спало мені на думку.
Адже патріотизм за своєю природою генерує майбутнє, і передусім – в обличчі наших дітей. А розрізнення однієї зернини бодай навіть у тонні полови – це впевнений крок назад – від хаосу, брехні та війни, і вперед – до пізнання самого себе.
Було в історії «Втрачене покоління», було «Розстріляне відродження». А, може, наші діти, освоївши філософські ідеї та закони логіки, порушать врешті-решт цю жорстоку систему «війна – повоєнний синдром», явивши сві́тові Бога з машини, себто «врятоване покоління», адже Платон нам друг?..
Анна Пєшкова
РЕЦЕНЗІЯ
на книгу Марії Фюрст, Юрґена Тринкса. Філософія / Пер. з нім. Вахтанґа Кебуладзе. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, Інститут релігійних наук св. Томи Аквінського, 2018. – 544 с.
