У сербських націоналістичних колах набирала популярності ідея боротьби проти австрійського панування. Однією з найвпливовіших постатей став полковник Драгутін Дімітрієвич, відомий під псевдонімом Апіс. Він очолював сербську військову розвідку та таємну організацію «Об’єднання або смерть», яку часто називали «Чорна рука». Її члени вважали, що тільки радикальні дії допоможуть реалізувати проект «Великої Сербії».
Сараєвське вбивство
28 червня 1914 року спадкоємець австро-угорського престолу ерцгерцог Франц Фердинанд прибув до Сараєва для військової інспекції. Разом із ним була його дружина Софія, герцогиня Гогенберг. Візит відбувався у вкрай напруженій атмосфері, адже саме цього дня серби відзначали річницю битви на Косовому полі — символічну дату для сербського націоналізму.
Під час поїздки містом кортеж ерцгерцога атакували змовники. Після невдалої спроби з використанням бомби один із членів групи, боснійський серб Гаврило Принцип, отримав несподіваний шанс завершити задумане. Коли автомобіль Франца Фердинанда випадково зупинився неподалік нього, Принцип відкрив вогонь. Ерцгерцог та його дружина смертельно поранені. Це вбивство стало одним із найвідоміших політичних замахів в історії. Проте сам теракт не був головною причиною світової війни. Він лише став іскрою, що запалила вже готову до вибуху Європу.
Австро-Угорщина шукає привід для війни
У Відні вбивство Франца Фердинанда сприйняли як шанс остаточно покарати Сербію та відновити престиж імперії на Балканах. Начальник австро-угорського генерального штабу Франц Конрад фон Гьотцендорф давно виступав за війну проти Сербії. Його підтримував міністр закордонних справ Леопольд фон Берхтольд.
Важливу роль відіграла Німеччина. Кайзер Вільгельм ІІ пообіцяв Австро-Угорщині повну підтримку, навіть якщо конфлікт призведе до війни з Росією. Ця підтримка увійшла в історію як «чек без обмежень». У Берліні вважали, що швидка війна дозволить зміцнити позиції союзника та не дасть Росії посилитися в майбутньому.
23 липня 1914 року Австро-Угорщина висунула Сербії ультиматум із надзвичайно жорсткими вимогами. Деякі з них фактично порушували суверенітет Сербії, оскільки передбачали участь австрійських чиновників у сербському слідстві.
Сербський уряд погодився майже на всі умови, але відмовився прийняти вимоги, які ставили країну під контроль Відня. Незважаючи на готовність Белграда до компромісу та міжнародного арбітражу, Австро-Угорщина розірвала дипломатичні відносини.
Європа крокує до війни
28 липня 1914 року Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Наступного дня австрійська артилерія почала обстріл Белграда. Конфлікт, який спочатку здавався локальним, дуже швидко втягнув у себе великі держави Європи.
Росія, яка вважала себе захисницею слов’янських народів, оголосила мобілізацію проти Австро-Угорщини. У відповідь Німеччина висунула Росії ультиматум із вимогою припинити мобілізацію. Коли Петербург відмовився, Німеччина 1 серпня оголосила війну Росії.
Німецьке командування діяло за планом Шліффена, який передбачав швидкий розгром Франції до початку повномасштабної війни на сході. Для цього німецькі війська вторглися до нейтральної Бельгії, що стало приводом для вступу у війну Великої Британії.
4 серпня 1914 року Британська імперія оголосила війну Німеччині. За кілька днів у конфлікт втягнулися Франція, Чорногорія, Японія та інші держави. Локальна балканська криза перетворилася на світову війну.
Союзи та формування воєнних блоків
Поступово Європа розділилася на два великі табори. Німеччина та Австро-Угорщина стали ядром Центральних держав. Пізніше до них приєдналася Османська імперія та Болгарія. Проти них виступили держави Антанти — Росія, Франція та Велика Британія. 5 вересня 1914 року вони підписали Лондонський договір, за яким зобов’язувалися не укладати сепаратного миру з противником.
Деякі країни спершу зберігали нейтралітет. Італія, попри участь у Троїстому союзі, відмовилася підтримати Німеччину та Австро-Угорщину, заявивши, що союз мав оборонний характер. Румунія також не поспішала вступати у війну.
Ілюзія «короткої війни»
У серпні 1914 року більшість європейців зустріла початок війни з ентузіазмом. У столицях проходили патріотичні маніфестації, натовпи вітали солдатів, а газети обіцяли швидку перемогу.
Майже ніхто не уявляв, що війна триватиме понад чотири роки та забере мільйони життів. Більшість політиків і військових вважала, що конфлікт завершиться за кілька місяців. Проте розвиток подій показав інше.
Іван Гудзенко
