30 грудня 1812 року Йорк уклав із російським командуванням Тауроггенську конвенцію — угоду про нейтралітет. Цей акт не був санкціонований королем, але мав величезні політичні наслідки. Прусські війська відійшли на власну територію, фактично залишивши французьку армію без підтримки на північному фланзі. Це змусило Макдональда продовжувати відступ до Данцига в значно гірших умовах.
Паралельно на півдні австрійський командувач Шварценберг уклав перемир’я і відвів свої сили, що ще більше послабило позиції Франції. Російські війська швидко просувалися вперед: уже в січні 1813 року вони перейшли Німан, а в лютому зайняли Варшаву.
Політичний розворот Пруссії
Реакція короля Фрідріха Вільгельма III на дії Йорка спочатку була різко негативною: він назвав генерала «непокірним солдатом». Однак політична ситуація швидко змінювалась. Під впливом патріотичних настроїв та зростання антинaполеонівських сил король переглянув свою позицію.
Важливу роль у цьому процесі відіграв державний діяч Карл фон Штайн, який перебував у вигнанні та діяв як один із головних ідеологів опору Франції. У Кенігсберзі він організував мобілізацію місцевих станів і закликав до створення ландверу — народного ополчення.
3 лютого 1813 року король погодився на формування добровольчих загонів, а вже за кілька днів скасував значну частину обмежень щодо військової служби. Це стало сигналом до початку широкої мобілізації.
Союз із Росією та початок війни
Після складних переговорів імператор Олександр I уклав союз із Пруссією в Каліші 28 лютого 1813 року. Умови угоди передбачали, що Пруссія не укладатиме миру, поки не відновить свої довоєнні кордони (до Тільзитського миру).
16 березня Пруссія офіційно оголосила війну Наполеону. Через кілька днів Олександр I та Фрідріх Вільгельм III оприлюднили спільну прокламацію, яка закликала німецькі держави вийти з-під контролю Франції. Таким чином було фактично поставлено під сумнів існування Рейнської конфедерації.
Цей крок став початком масштабної Німецької визвольної війни — одного з ключових етапів боротьби проти Наполеона в Європі.
Військові ресурси та національний підйом
На початку кампанії 1813 року російська армія налічувала приблизно 64 тисячі солдатів, тоді як Пруссія могла виставити понад 60 тисяч регулярних військ. Додатково значні сили формувалися у гарнізонах і регіональних корпусах.
Особливу роль відіграв ландвер — масове народне ополчення, яке стало символом національного підйому. Хоча кількість добровольців спочатку була відносно невеликою, до осені 1813 року ландвер забезпечив понад 120 тисяч солдатів, фактично подвоївши військову силу Пруссії. Це явище свідчило про глибокі зміни у суспільстві: війна проти Наполеона почала сприйматися не лише як династичний конфлікт, а як боротьба за національне визволення.
Французький відступ і стратегічна криза
Французькі війська під командуванням Ежен де Богарне, який замінив Мюрата, були змушені відступати. У лютому 1813 року вони залишили Познань і відійшли до Одеру, а згодом — до Берліна. Втім, утримати столицю Пруссії французам не вдалося: вже 4 березня вони відступили далі, відкривши шлях союзникам. Російські війська зайняли Гамбург, а прусські сили під командуванням Блюхера увійшли до Дрездена.
Ці події засвідчили стратегічний перелом: Франція втрачала контроль над Центральною Європою.
Міжнародний вимір
У квітні 1813 року до антинаполеонівської коаліції активно долучилася Велика Британія. Вона запропонувала Пруссії фінансові субсидії за умови продовження війни та координації дій із союзниками.
Британці також підтримали шведського кронпринца Жан-Батіста Бернадота, який висадився в Померанії з корпусом у 24 тисячі солдатів. Крім того, Швеція отримала обіцянку Норвегії, що було закріплено міжнародними угодами.
Таким чином, до весни 1813 року сформувалася широка коаліція, здатна протистояти Наполеону не лише військово, а й економічно.
Іван Гудзенко
