– Добре, але ця наука – важка праця і зрозуміє її не кожний.
– Я згідний, – промовив учень.
– Тоді ходи зі мною.І повів його вчитель в свою дивну науку, дорогами через села і міста. На одному з полів вони побачили орача, який зупинився на привітання, витираючи піт з чола.
– Чому не сядеш перекусити? Ти ж змучений! – запитав учитель.
– У мене немає що їсти!
– У нас є, – сказав учитель, простягаючи останній буханець хліба.
І попрямували далі дорогою.
– Що ви зробили? Це ж найкраще з того, що було в нашій торбі?!
– А ти вчись.
– І чого я від вас навчусь, бути голодним?
Учитель тільки всміхнувся. Повечеряли яблуками, які назбирали під яблунькою біля дороги.
Ранком пішли далі. Побачили маленького пастушка, який плакав.
– Не плач, я навчу тебе гарної музики!
Миттю з верби вчитель зробив сопілочку. І подав хлопчикові, перед тим награвши кілька гарних мелодій.
– І це скільки часу ми вбили на того шмаркача! – буркотів учень.
– Вчися, – відповів учитель.
– Чого? Даремно час марнувати?
Не знати скільки років вони мандрували світом, але, повертаючись назад, зустріли весілля, яке справляли в одному із сіл. Незабаром побачили і музик. Один з них радісно привітався до вчителя і кинувся йому в обійми.
– Ви мене не пам’ятаєте? Це я, той хлопчик, якому ви колись зробили сопілку! Ану заграймо якихось гарних мелодій моїм знайомим! – звернувся він до своїх музик.
І ті вшкварили кілька мелодій, якими проводжали подорожніх аж за село. В розчулених очах учителя і учня виступили сльози.
Була тепла осінь, тож вони зустріли орача, якого пригощали хлібом. Упізнавши, він покликав їх до себе додому. В дорогу з дружиною вони наклали паляниць та булок. Хлопець уже не дивувався, бо розумів те, чого його навчив учитель.
Наші взаємини з людьми мов бумеранг – як закинемо, так і одержимо. Віддавайте гарне й одержите ще краще. Юлія Головчин
© Юлія Головчин «Притчі»
