Річка з власним ім’ям і власною волею
Ошун, яку також передають українською як Осун, — божество йоруба, пов’язане з річкою, плодючістю та життєвим добробутом. Уявлення про її присутність організовує цілий ландшафт. Річка, ліс, окремі місця поклоніння та дороги до них утворюють святиню, яку неможливо звести до однієї будівлі. За описом ЮНЕСКО, гай зберігає важливий фрагмент лісового середовища південної Нігерії. До Списку всесвітньої спадщини його внесли 2005 року.
Щорічний фестиваль відновлює зв’язок громади зі священним місцем. У місцевій релігійній традиції він пов’язаний із переказом про домовленість між засновниками поселення та Ошун: люди шанують божество, а воно опікується ними. Таку історію слід читати як переказ, що пояснює обов’язки громади, а не як незалежно підтверджений протокол заснування міста. Її головний зміст — взаємність. Священне місце потребує догляду й повторюваного визнання, а не лише згадки про подію далекого минулого.
Як сучасне мистецтво стало частиною святині
У XX столітті збереження гаю підтримав рух «Нове священне мистецтво». Серед його учасників були нігерійські митці Адебісі Аканжі, Касалі Акангбе Огун, Бураїмох Гбадамосі та Рабіу Абесу, а також народжена в Австрії художниця й жриця Сюзанна Венгер. Вони створювали монументальні роботи в тісному зв’язку з ритуальним середовищем. Зводити цю історію до порятунку святині однією європейкою було б неточно: її підтримували місцеві майстри, служителі та громада.
Для скульптур використовували цемент, глину, металеву арматуру, дерево та інші матеріали. Отже, сучасність входила до святині через будівельні технології й нові художні рішення. Фонд, який опікується цією спадщиною, описує роботи як особливу форму сучасного мистецтва, натхнену духовністю йоруба. Вони створені для конкретного середовища: вигини стежки, дерева й рельєф беруть участь у сприйнятті образу. Перенесення окремої фігури до білого музейного залу змінило б її значення.
Коли охорона природи стає релігійною справою
Приклад Осогбо дозволяє інакше поставити питання про зв’язок віри й довкілля. Якщо ліс є місцем присутності божества, його знищення означає втрату значно більшу за зменшення площі зелених насаджень. Зникають маршрути обряду, місця пам’яті та матеріальні орієнтири громади. Релігійний статус може підтримувати охорону території, проте сам собою не усуває зовнішніх загроз. Цей висновок випливає з поєднання культурної та природної цінності гаю, описаної його дослідниками.
Гай Ошун цікавий саме тим, що не вкладається в уявлення про законсервоване минуле. У ньому співіснують успадковані перекази, художні експерименти, щорічні зібрання й цілком сучасні суперечки про відповідальність. Релігійна традиція зберігається тут у діях: відновити споруду, передати знання, провести обряд, захистити річку. Для людини, яка приходить у гай, священне має адресу. Втрата цієї адреси не компенсується навіть найкращою фотографією скульптури.
Іван Гудзенко
