Суворий чоловік з рудою бородою, розпатланим сивим волоссям, що летить на колісниці серед грозових хмар – таким уявляли собі Перуна древні слов’яни.

Будучи старшим сином бога Сонця Сварога, Перун вважався грізним богом у більшості племен східних слов’ян, які згодом об’єдналися в Київську Русь. Якщо порівнювати Перуна з древніми богами інших народів світу, то його можна зіставити з такими відомими богами, як скандинавський Тор, давньогрецький Зевс і давньоримський Юпітер.

При всебічному аналізі того, що вкладали слов’яни в це слово, вийде щось типу “Разючий, тобто той, чий удар вражає”. І в цьому нічого дивного немає, адже він вважається Богом Грози: грім – це гуркіт його колісниці; блискавки – це разючі удари самого бога.

Перун - бог блискавки та грому у слов’янській міфології

Слов’яни вважали, що бог Перун був головним покровителем князя і його дружини – від того, наскільки  грамотно править князь і сильна його дружина багато в чому залежало життя простого люду, тому народ і шанував  Перуна старшим серед інших слов’янських богів. До речі, клятва, дана Перуну, вважалася найбільш священною – мало хто наважувався її порушити. Але не тільки за суворість і міць шанувався Перун у народі. Грім і блискавка практично нерозривно пов’язані з дощем, а дощ, особливо своєчасний, це хороший урожай, а значить пристойні запаси на зиму. Ось чому народ навіть блискавки Перуна поділяв на:

– “мертві”, тобто вражаючого всіх, хто порушив закони і клятви, разючого ворогів і т.д;

– “живі”, які вражають все вже померле, даючи на місці загиблого прокинутися нового життя.

На капищах Києва, Новгорода та інших великих слов’янських поселень ідол Перуна займав найпочесніше місце. Сам ідол робився з дуба, причому не живого дерева, а вже померлого (в ідеалі, прокаженого блискавкою – тобто дуба, “обраного” самим богом).

По обидва боки від ідола встановлювали 2 великих камені з плоским верхом – на одному камені доглядач за капищем підтримував жертовний вогонь (цілком можливо “вічний вогонь” пам’яті біля пам’ятників і обелісків – це “відродження” традицій Перунового жертовного вогню), а на другий служив  на кшталт жертовного вівтаря – на ньому вбивали жертовних биків (дуже рідко, але бували випадки і людських жертвоприношень).

Наскільки давно стали почитати слов’яни Перуна, сказати важко, але про те, що слов’янські племена здійснювали священні обряди і приносили в жертву биків, писав ще в VI столітті візантійський письменник Прокопій Кесарійський. Чи було це поклоніння Перуну? Дуже навіть може бути. Зате не викликає ніяких сумнівів, що при укладанні договору між Києвом і Візантією в Х столітті, київський князь давав Перунову клятву, так як це чітко зафіксовано в історичних документах.

Про те, яку роль грав Перун в культурі слов’янського народу можна судити, крім усього іншого, по тому факту, що навіть після прийняття Київською Русі  православ’я він фактично нікуди не пішов з життя народу, просто тепер його стали називати Іллею-пророком (або Іллею громовником ). Так, Іллі не приносили в жертву тварин (хоча в російського народу до недавнього часу зберігалася традиція забивати вирощену на продаж або заготовку м’яса тварин (бика, свиню і т.д.) саме на Ільїн-день), але сенс звернень до святого Іллі- пророку мало чим відрізняється від того, з якими “питаннями” зверталися свого часу до Перуну – покарання зрадника або ворога, послати дощ або сніг і т.д.

Між іншим, саме церква Іллі-пророка була однією з першим православних храмів, побудованим в Києві (а в цій церкві на самому видному місці було зображення сивого, якого на золотій колісниці забирають в небо вогняні коні). Про те, що все це випадкові збіги говорити не варто – просто слов’яни, приймаючи християнство, насамперед знайшли серед православних святих гідну заміну свого найголовнішого божества.

Іван Гудзенко