Підводні човни, або U-boats, стали одним із найнебезпечніших видів зброї Першої світової війни. Вони дозволяли атакувати торговельні судна противника далеко від фронту, руйнуючи економічні комунікації та постачання. Для Німеччини це був спосіб завдати удару по найслабшому місцю Великої Британії її залежності від морської торгівлі та імпорту продовольства.
Британська блокада та загроза голоду
Ще з перших місяців війни британський флот установив масштабну морську блокаду Німеччини. Королівський флот контролював морські шляхи, перекриваючи постачання сировини, продовольства та стратегічних матеріалів. Наслідки цієї блокади поступово ставали катастрофічними для німецької економіки. До 1916 року у великих містах Німеччини почали відчуватися нестача продовольства та різке зростання цін. Військове командування дедалі більше побоювалося, що Британія зможе виснажити країну економічно ще до того, як німецька армія здобуде вирішальну перемогу на фронті. Саме тому ідея масштабної підводної кампанії набула такої популярності серед військових.
Німецькі адмірали вважали, що якщо підводні човни почнуть масово топити торгові судна, Велика Британія залишиться без продовольства, пального та військових ресурсів. За їхніми розрахунками, британська економіка могла впасти протягом кількох місяців.
Сумніви німецького керівництва
Попри агресивні настрої військових, питання підводної війни викликало серйозні суперечки в німецькому уряді. Адмірал Райнхард Шеєр та генерал Еріх фон Фалькенгайн сумнівалися, що обмежені дії підводних човнів дадуть вирішальний результат. Основною проблемою була реакція Сполучених Штатів.
Вашингтон уже неодноразово висловлював протест проти атак на цивільні та торгові судна. Особливо гостру міжнародну кризу викликало потоплення британського лайнера «Лузітанія» у 1915 році, коли загинули американські громадяни. Після цього Німеччина була змушена тимчасово обмежити діяльність своїх підводних човнів.
4 лютого 1916 року німецьке морське командування частково відновило агресивну кампанію, дозволивши підводним човнам атакувати більшість кораблів без попередження, окрім пасажирських суден. Однак уже за кілька місяців цивільні політики змогли домогтися нових обмежень. 4 травня 1916 року підводна кампанія знову була суттєво скорочена.
Канцлер Теобальд фон Бетманн Гольвег та міністр закордонних справ Готліб фон Ягов уважно прислухалися до попереджень дипломатів. Вони розуміли, що необмежена підводна війна може призвести до вступу США у війну на боці Антанти. Для Німеччини це означало появу нового потужного противника з величезними економічними ресурсами.
Гінденбург і Людендорф: ставка на силу
Ситуація різко змінилася після серпня 1916 року, коли начальником Генерального штабу став Пауль фон Гінденбург, а його найближчим соратником — Еріх Людендорф. Обидва генерали були переконані, що війна має завершитися лише військовою перемогою.
Людендорф швидко підтримав позицію начальника штабу Адміралтейства Геннінга фон Гольцендорфа, який вимагав розпочати необмежену підводну війну. Гольцендорф переконував керівництво, що масове знищення торгового флоту Великої Британії змусить Лондон капітулювати ще до того, як Сполучені Штати зможуть реально втрутитися у війну.
Військові дедалі більше домінували у політичному житті Німеччини. Канцлер Бетманн Гольвег втрачав вплив, а його спроби шукати дипломатичний компроміс наштовхувалися на жорсткий опір генералів. Для Гінденбурга та Людендорфа переговори про мир виглядали ознакою слабкості.
Наприкінці 1916 року німецьке керівництво остаточно схилилося до радикального рішення. Було вирішено, що з 1 лютого 1917 року Німеччина розпочне необмежену підводну війну проти всіх суден, які прямували до Великої Британії або її союзників.
Рішення, яке змінило хід війни
На перший погляд, стратегія виглядала логічною. Німецькі підводні човни справді завдавали величезних збитків торговому флоту Антанти. У перші місяці 1917 року тоннаж потоплених суден різко зріс, а Британія переживала серйозну кризу постачання. Проте німецьке командування припустилося фатальної помилки у своїх розрахунках. Воно недооцінило реакцію Сполучених Штатів. Уже у квітні 1917 року США офіційно вступили у Першу світову війну на боці Антанти.
Американські фінансові ресурси, промисловість і людські резерви поступово змінили баланс сил. Хоча підводна кампанія продовжувала завдавати шкоди британському судноплавству, Велика Британія адаптувалася до нової загрози. Було впроваджено систему конвоїв, посилено протичовнову оборону та розгорнуто масове будівництво нових кораблів.
Іван Гудзенко
