Саме в 1987 році виник ХАМАС, який швидко перетворився на головного конкурента ФАТХу за вплив серед палестинського населення. На відміну від світського палестинського націоналізму ФАТХу, ХАМАС спирався на ісламістську ідеологію та відкидав політичний курс ООП на переговори з Ізраїлем. Конкуренція з новою організацією змусила ФАТХ шукати більш прагматичну стратегію. Керівництво руху дедалі більше усвідомлювало, що досягнення палестинського самовизначення може вимагати не лише збройної боротьби, а й міжнародної дипломатії та політичного компромісу.
Поворотний 1988 рік
Важливим етапом став 1988 рік, коли ООП під керівництвом ФАТХу зробила принциповий політичний поворот. Палестинське керівництво проголосило незалежність Держави Палестина як уряд у вигнанні, визнало право Ізраїлю на існування, відмовилося від тероризму та прийняло концепцію рішення про дві держави.
Це було суттєвою зміною порівняно з попереднім курсом. ФАТХ поступово переходив від ідеї боротьби за всю історичну Палестину до прагнення створити палестинську державу на частині території. У центрі нової політики опинилися Західний берег річки Йордан і сектор Газа. Така позиція відкрила шлях до дипломатичних контактів із США та іншими державами й зрештою зробила можливими прямі переговори з Ізраїлем.
Цей поворот не був одностайно прийнятий у палестинському суспільстві. Частина політичних сил вважала поступки неприйнятними, а ХАМАС від самого початку виступав проти угод Осло та визнання Ізраїлю в запропонованому форматі. Таким чином, перехід ФАТХу до дипломатії одночасно створив нові можливості для мирного врегулювання та поглибив політичну конкуренцію всередині палестинського руху.
Шлях до угод Осло
Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років міжнародна ситуація створила умови для нового дипломатичного процесу. ООП під керівництвом Ясіра Арафата прагнула домогтися міжнародного визнання та повернутися до політичного центру палестинського питання. Ізраїль, зі свого боку, шукав можливості для зменшення напруженості та створення нової системи відносин із палестинським керівництвом.
Таємні переговори між представниками Ізраїлю та ООП відбувалися в Норвегії. Вони завершилися домовленостями, які стали відомі як угоди Осло. У вересні 1993 року на церемонії у Вашингтоні президент США Білл Клінтон спостерігав за рукостисканням між прем’єр-міністром Ізраїлю Іцхаком Рабіном і головою ООП Ясіром Арафатом. Ця сцена стала одним із найвідоміших символів арабо-ізраїльського мирного процесу.
Угоди передбачали взаємне визнання Ізраїлю та ООП і започаткували створення системи палестинського самоврядування. Водночас вони не вирішували всіх головних проблем конфлікту. Питання остаточних кордонів, статусу Єрусалима, ізраїльських поселень, палестинських біженців та остаточного статусу палестинської держави залишалися відкритими.
Створення Палестинської адміністрації
У 1994 році була створена Палестинська адміністрація (ПА), яка отримала обмежені повноваження щодо управління частиною палестинських територій. Для ФАТХ це був історичний перелом. Організація, яка виникла як підпільний націоналістичний рух і десятиліттями спиралася на збройну боротьбу, тепер повинна була виконувати функції політичної влади.
Ясір Арафат повернувся на палестинські території та очолив нову адміністрацію. Газа стала одним із головних центрів її діяльності та штаб-квартирою ФАТХу. Перед організацією постали абсолютно нові завдання: створення адміністративного апарату, формування органів безпеки, управління територіями та підготовка до майбутнього державного будівництва.
Однак Палестинська адміністрація не була незалежною державою. Її повноваження визначалися угодами з Ізраїлем і поширювалися лише на частину територій. Саме ця обмеженість стала однією з причин подальшого розчарування палестинського суспільства. Багато людей очікували, що процес Осло швидко приведе до повноцінної незалежності, але цього не сталося.
Вибори 1996 року
У 1996 році відбулися перші вибори в рамках нової системи палестинського самоврядування. Ясір Арафат переміг на президентських виборах, а ФАТХ отримав більшість місць у Палестинській законодавчій раді. ХАМАС у виборах участі не брав.
Результати закріпили політичне домінування ФАТХу. Арафат став головною фігурою палестинської влади, а представники його руху зайняли ключові позиції в нових державних структурах. Протягом наступних років ФАТХ фактично контролював основні інституції Палестинської адміністрації.
Однак політичне домінування поступово перетворювалося на проблему. ФАТХ почали критикувати за корупцію, бюрократію, авторитарні методи управління та неефективність. Мирний процес також не виправдав усіх очікувань. Палестинська держава не була створена, а остаточні переговори щодо статусу територій залишалися невирішеними.
Друга інтифада та ослаблення ФАТХу
На початку XXI століття ситуація різко погіршилася. У 2000 році почалася друга інтифада, яка супроводжувалася масштабним насильством між палестинськими угрупованнями та Ізраїлем. Мирний процес практично зупинився.
Для ФАТХу це стало важким випробуванням. Організація опинилася між двома різними підходами. З одного боку, її керівництво залишалося прихильником дипломатичного врегулювання. З іншого — частина палестинського суспільства вимагала активнішого опору Ізраїлю. У результаті ФАТХ поступово втрачав підтримку.
Додатковою проблемою стала репутація Палестинської адміністрації. Частина населення вважала, що чиновники ФАТХу створили закриту політичну еліту, яка отримувала привілеї, але не могла забезпечити ні ефективного управління, ні створення незалежної держави.
Смерть Ясіра Арафата
Ясір Арафат залишався головним символом ФАТХу та палестинського національного руху до самої смерті в листопаді 2004 року. Він поєднував у своїй політичній діяльності два образи — лідера палестинської боротьби та учасника мирного процесу.
Після його смерті провідну роль у ФАТХу та ООП отримав Махмуд Аббас, один із перших членів ФАТХу. У 2005 році Аббас був обраний президентом Палестинської адміністрації. Він зробив ще більший акцент на дипломатії, переговорах і міжнародному тиску.
Однак Аббас успадкував організацію, яка вже втрачала популярність. На зміну харизматичному Арафату прийшов політик, якому довелося працювати в умовах глибокої внутрішньої кризи та посилення ХАМАСу.
Вибори 2006 року: поразка ФАТХу
У січні 2006 року відбулися вибори до Палестинської законодавчої ради. Їхній результат став політичним потрясінням: ХАМАС отримав більшість місць, тоді як ФАТХ зазнав несподіваної поразки.
Причини поразки були комплексними. Виборці були розчаровані корупцією та неефективністю ФАТХу, а також відсутністю відчутного прогресу в мирному процесі. ХАМАС зміг представити себе як альтернативу старій політичній еліті та отримав значну підтримку завдяки соціальній діяльності й репутації руху, який виступав проти ізраїльської окупації.
Результат виборів створив унікальну ситуацію. Президентом залишався представник ФАТХу Махмуд Аббас, але парламентську більшість отримав ХАМАС. Спочатку сторони спробували створити коаліційний уряд, однак принципові суперечності швидко зробили таке співіснування нестабільним.
Збройний конфлікт між ФАТХом і ХАМАСом
У 2006–2007 роках протистояння між двома палестинськими силами дедалі загострювалося. Конфлікт стосувався не лише політичної програми, а й контролю над силовими структурами та державним апаратом.
У червні 2007 року ситуація переросла у відкриті бої в секторі Гази. Сили ХАМАСу витіснили структури, пов’язані з ФАТХом, і встановили контроль над сектором. У відповідь Махмуд Аббас розпустив уряд, очолюваний ХАМАСом, та оголосив надзвичайний стан.
Ця подія стала фактичним завершенням спроби створити єдину палестинську систему влади. Відтоді ФАТХ контролював Палестинську адміністрацію на Західному березі, а ХАМАС — сектор Гази. Палестинська політика виявилася розділеною між двома центрами влади.
Наслідки політичного розколу
Розкол 2007 року мав далекосяжні наслідки. ФАТХ зберіг контроль над більшістю міжнародно визнаних палестинських дипломатичних структур і продовжив представляти палестинську сторону в переговорах. ХАМАС, своєю чергою, отримав фактичний контроль над сектором Гази.
Для палестинського державотворення це стало серйозною проблемою. Замість єдиного політичного центру виникли дві конкуруючі адміністративні системи. Західний берег і сектор Гази розвивалися за різними політичними та економічними моделями.
ФАТХ при цьому продовжував підтримувати рішення про дві держави та переговори з Ізраїлем. Саме тому він залишався головним палестинським партнером у міжнародному мирному процесі. Проте його можливості були обмежені відсутністю контролю над Газою та внутрішнім політичним розколом.
Спроби примирення ФАТХу і ХАМАСу
Попри протистояння, сторони неодноразово намагалися відновити єдність. У 2011 році ФАТХ і ХАМАС підписали угоду про примирення. Передбачалося створити умови для формування єдиного палестинського політичного керівництва, але домовленості так і не були повністю реалізовані.
Нові угоди з’явилися у 2012, 2014 та 2017 роках. Жодна з них не змогла остаточно ліквідувати розкол. У 2014 році було сформовано уряд єдності на чолі з Рамі Хамдаллою, який не належав ні до ФАТХу, ні до ХАМАСу.
Однак уряд не отримав реального контролю над усіма палестинськими територіями. У 2017 році була досягнута нова домовленість, за якою Палестинська адміністрація мала перебрати частину функцій у секторі Гази. Але передача влади залишалася неповною, а суперечки щодо безпеки, фінансування та адміністративного контролю продовжилися.
ФАТХ як учасник мирного процесу
Попри втрату частини внутрішньої популярності, ФАТХ продовжив відігравати центральну роль у дипломатії. Причина полягала в його домінуванні в ООП та контролі над Палестинською адміністрацією на Західному березі.
Саме через ці структури ФАТХ продовжував брати участь у міжнародних переговорах щодо палестинської державності. Для багатьох держав саме керівництво ООП та Палестинської адміністрації залишалося офіційним палестинським партнером у дипломатичному процесі.
Це створило своєрідний парадокс. Усередині палестинського суспільства ФАТХ уже не мав тієї беззаперечної підтримки, яку отримував за часів Арафата, але на міжнародному рівні залишався центральною політичною силою палестинського руху.
ФАТХ і незавершене державотворення
Головним результатом політичної трансформації ФАТХу стало створення палестинських інституцій, але не повноцінної незалежної держави. Палестинська адміністрація отримала обмежене самоврядування, проте питання остаточного статусу територій залишилося невирішеним.
Для ФАТХ це означало постійну необхідність балансувати між управлінням наявними територіями та боротьбою за ширші політичні цілі. Організація мала забезпечувати роботу адміністрації, підтримувати безпеку, вести міжнародні переговори та водночас зберігати підтримку населення.
Саме тут проявилася одна з головних суперечностей сучасної історії ФАТХу: організація домоглася значного політичного прогресу порівняно з періодом підпілля та партизанської боротьби, але не змогла завершити процес створення незалежної палестинської держави.
ФАТХ і ХАМАС: дві моделі палестинської політики
ФАТХ і ХАМАС представляють різні політичні традиції палестинського руху. ФАТХ виник як світський палестинський націоналістичний рух і став основною силою ООП. З кінця 1980-х років він підтримує дипломатичний шлях і рішення про дві держави.
ХАМАС сформувався в іншому політичному середовищі та спирається на ісламістську ідеологію. Організація відкинула угоди Осло та тривалий час робила основний акцент на збройному опорі. Саме ці ідеологічні відмінності стали однією з причин конфлікту між двома рухами.
У результаті суперництво ФАТХу і ХАМАСу стало не просто боротьбою за політичні посади. Воно відображало два різні бачення того, яким має бути палестинський національний рух, якими методами потрібно домагатися державності та якими мають бути відносини з Ізраїлем.
Іван Гудзенко
