Схема розуміння капіталізму та його альтернативПеред тим, як перейти до свого суб’єктивного розуміння проблеми, що вказана в заголовку, я би хотів би подати статті про капіталізм (далі К.).
У «Чому варто змінити К.?» та «Есе про капіталістичну і не тільки мораль» я виклав негативні сторони К.
У статті «К.: вчора, сьогодні та взавтра» було коротко викладено, що К. змінюється і з часом дасть місце іншій суспільній формації.
Альтернативи К. я покритикував у наступних статтях:
— комунізм (зразу ж після К.) «Посткапіталістичний комунізм»;
— мерітократичні ідеї «Влада розумних»;
— анархізм «Безвладна альтернатива» та «Доповнення до політичної філософії» (анархо-примитівизм).
Також виступив проти всіляких суперечливих соціалістичних та псевдосоціалістичних ідей в «Під маркою соціалізму», «Доповнення до політичної філософії» (друга частина) та «СОВОК – посібник, як не треба будувати суспільство».
В статтях «Альтернативні ідеї соціалістичного суспільства» та «Негативний та позитивний досвід соціалізму» я показав, що соціалізм (далі С.) буває різним, і теж не ідеальний.
Демократичний і ринковий С
Марксисти-леніністи думали та і досі думають, що достатньо все націоналізувати і господарство зразу ж стане народним. Насправді, чиновники стали новим експлуататорським класом, що нерідко перевершував в цьому плані самих капіталістів. Демократичні соціалісти не пропонують все віддати державі, яка ніби буде діяти під контролем та в інтересах простого люду. Вони стверджують, що треба створити та всіляко підтримувати колективні форми власності, як то кооперативи, в ролі основної форми власності.
В такому випадкові трудовий колектив стане повноцінним власником свого ж виробництва, без ніякого держпатронату. Таким чином зникне, хоч і не повністю, економічний примус. Працівники будуть мати стимул краще робити, адже це прямо впливатиме на їх дохід, та й і «пани» не будуть розпоряджатися зарплатнею. В такому разі левову частину, яка належала приватному власнику, можна буде використовувати в інших цілях, як то інвестиція у виробництво, касу взаємодопомоги чи власні соціальні програми. Та й на кінець атмосфера стане демократичнішою, адже тоді керівником підприємства/структурної частини може стати проста людині із хорошими професійними якостями, а не чийсь родич чи інший багач. Також зникне чи майже зникне економічна відчуженість, що в свою чергу зменшить психологічну відчуженість та непричетність до суспільства.
Звісно повинні бути й інші форми власності. Не маю ніяких претензій до індивідуального підприємництва. Не потужні державні та комунальні підприємства є базою соціальної політики та безпеки. В близькій та середній перспективах малий і середній приватний бізнес теж будуть не зайвими.
Ідея ринкового С. говорить нам проте, що справедливе суспільство цілком може сформуватися в умовах ринкової економіки. І, навпаки, планова економіка несе в собі великі ризики. Остання передбачає обов’язковий роздутий бюрократичний апарат, що зможе всіляко обмежувати та контролювати суспільство. Безперечною перевагою ринкової економіки є економічна свобода, що разом із поміркованим державним втручанням дає пристойні результати.
Хотів би ще раз сказати, що плановий С. сприяє бюрократизації, яка є гіршим явищем, ніж олігархія. Боротися необхідно із цими двома суспільними напастями, при цьому постійно.
І так ринковий С., в моєму розумінні, обов’язково має мати поліполічний[1] характер. Про будь-яких олігархів, а тим більше монополістів, не може бути мови. Лише домінування колективних демократичних форм власності. Отже має бути ідеальна конкуренція Адама Смітта, коли буде необмежена конкуренція. Така система, і ціни демократичніші зробить, так буде і чесніша. Це на противагу олігополічній (олігархічній) ринковій економіці.
Як мінус ринкової економіки треба визнати її достатню нестійкість та тенденцію до криз. Тому безумовно має бути присутня поміркована регуляторна політика зі сторони держави. Але негативні риси дещо компенсуються її здатністю скоріше адаптуватися, що точно не можна сказати про планову економіку з її застійними явищами. Та й у перевиробництві зазвичай сильно винні олігархи, що в ім’я надприбутків, займаються ризикованими операціями.
І зрозумій читач, що дана ідея не тільки гарне гасло, а вже провірена на практиці. В комуністичній Югославії вона показала хороші результати, і забезпечила відносне процвітання та благополуччя для південних слов’ян. Одначе її погубила її недостатня демократичність ташні вади ленінської програми.
Питання власності
Базисом суспільства в першу чергу виступає економіка. Коли остання на підйомі, тоді можливо без великих проблем і соціальну, і культурну сфери піднімати. Думаю, не буде великим секретом те, що хто контролює економіку, той контролює, або принаймні маніпулює політикою.
А тепер запитання: хто в нас є власником більшості підприємств ? Відповідь очевидна, що це не народ. В нас олігархія, і вона достатньо в брутальній формі. Є навіть спеціальний термін: кумівський або блатний К.[2]. Олігархи в Україні мають монополію мало не на все.
І всі чудово знають, що багачі дуже активно займаються політикою, а саме спонсорують та просовують туди своїх людей. В результаті їх капіталовкладень в передвиборчу агітацію, демократія стає не здоровою конкуренцією команд та їх ідей, а просто таким собі національним мега-шоу, де переможцями стають найбільш розрекламовані учасники. Це політична сторона олігархії. І ми в цьому далеко не унікальні, і ті ж США – «еталон» демократії – не набагато кращі за нас. Але ще є інша, більш масштабніша – економічна. Та ж згадувана монополія нічим не обмежує свавілля багатіїв, які замість економічно обґрунтованих цін на ресурси, їх доставку і т.д. і т.п., роблять по блату ту ціну, яка приноситиме їм надприбутки. І їм глибоко байдуже, що це робить товари та послуги, більш дорожчими для простого люду. Як говориться, К. не знає, що таке справедливість, він знає, що таке прибуток.
Для мене є очевидним, що ситуація, коли економіка в руках декількох кланів, прямо суперечить глобальній тенденції демократизації та гуманізації всього і вся. І політична, і військова, і правоохоронна, і релігійна сфера в минулому були не підконтрольними суспільству, і навіть подібні думки каралися. Одначе часи змінюються, і поступово, згадувані колись закриті круги, стають поступово все більш публічнішими, більш готовими до нових ідей і для громадського контролю. То чому це в меншій мірі стосується економічної, базової для суспільства сфери ? Чому олігархи і досі залишаються таємним товариством за «сімома печатками» ?
Щоб господарство насправді стало народним, то воно повинно належати що найбільшій кількості власників. Одначе не варто плутати це із лохотроном дев’яностих – роздачею ваучерів. Адже тут йде мова про управління підприємствами, а не про роздавання акцій. Олігархічна система ніколи цього не допустить такого радикального кроку. Але й і варіант із повномасштабною держвласністю вже довів свою нежиттєздатність в часи «союзу нерушимого».
Необхідно усвідомлювати, що більшість нашого господарства, була створена не капіталовкладенням буржуазії чи капіталістів, а простими трудящими. Саме на їхньому поті та навіть їх крові, будувалися промислові гіганти та інші не менш важливі об’єкти. І це не комуністична пропаганда, адже всілякі відрахування із зарплатні, трудові роботи, каторжна праця та багато іншого і були левовою частиною доходу для індустріалізації, і не тільки її. Тому господарство і справді народне, бо створене при експлуатації партійною машиною трудового люду, який вона ніби представляла.
Але ніколи не варто забувати про «лихие 90-е». Трохи менш страшний час, ніж вище згаданий, коли при прихватизації держмайна були порушенні всі закони та моральні табу. Тому я можу гучно заявити, що власність олігархів є Незаконною, бо приватизація була здійснена антизаконним методом. Чого тільки варті їхні зв’язки із криміналітетом!
Ліквідація К. (тезисно)
Отож сучасний К. рано чи пізно або зникне, або трансформується в іншу суспільно-економічну формацію. Особисто для мене, С. має преваги над іншими варіантами, як комунізм, мерітократія чи всілякі анархічні концепції. Останні грішать утопією.
Процес демонтажу капіталістичної економічної системи повинний бути повільним та довготривалим. Для початку необхідно вибити грунт з-під ніг олігархічних кланів. А вже потім створювати та всіляко плекати демократичні колективні підприємства, як домінанту в економіці.
Революційний спосіб є не тільки не ефективним, чи не до кінця виправданим, а й і небезпечним. Чому неефективний ? Ну заберемо власність із приватних рук, що саме по собі фантастика, і роздамо просто так трудовим колективам. А останні просто будуть не готові до спів-управління підприємствами. Адже їх ніхто не навчив, не показав їм конкретні приклади на практиці. Та й може скластися неприємна побутова ситуація, коли трудящися не захочуть взяти на себе відповідальність, адже їм крім робочого часу також необхідно приходити на різноманітні збори і брати там активну участь. Чому не до кінця не виправданий ? Так крупна, і не тільки, власність була забрана незаконно. Але необхідно визнати, що і вона і пізніше перепродавалася вже у більш законних рамках. Та й і приватні власники, як-не-як, вкладали туди немалі кошти. Чому небезпечно ? Так буде основа для групи із «єдиноправильною» ідеологією, яка спочатку руками розлюченого натовпу захопить владу, а потім моральні виродки встановлять свою тиранію. Нам вистачить і однієї жовтневої революції !
Ідеалом мого С. є переважання ( >55% ) колективних демократичних підприємств. Також менш потужні будуть державна, комунальна та індивідуально-приватна. Будь-який приватний бізнес, в тому числі середній та малий, зникнуть. Природні ресурси стануть національним надбанням. Це в економічному плані. А в психологічному – це, перш за все трудова та громадянська солідарність, як людська норма; справедливість стане наріжним каменем всього та культ чесної суспільно-корисної праці.
В реальності, звісно, буде гірше. Вказаний ідеал, скоріш за все, так і залишиться недосяжним орієнтиром до якого треба йти, та удосконалюватися. Але хто-зна, можливо наші далекі нащадки зуміють зробити казку дійсністю.
Але перед тим, як позбавляти олігархів їх домінування, необхідно зробити немало підготовчої роботи. Необхідно створити потужні масові громадські, політичні, профсоюзні та інші організації, що будуть пропагувати та частково втілювати в життя дану ідею. Просто прихід до органів влади не має бути єдиним інструментом досягненням вказаної мети. Більш важливим є створення підприємств, що будуть діяти в рамках робочого контролю, а також їх консолідація. Такі економічні методи в комплексі із громадсько-політичною активністю, принесуть свої плоди. Адже це вже не пусті передвиборчі обіцянки-цяцянки та всілякі політичні шоу, а конкретний живий приклад, що можна жити по-іншому, по-справедливішому, по-людянішому шляху.
Сама по собі прихватизація є вагомою причиною для відбирання майна в олігархічно-фінансових угроповувань. Але треба діяти різними шляхами: у найкримінальніших можна відсудити, а деяким запропонувати втекти із країни і залишити майно в країні. Одначе це все-таки крайні методи, бо із більшістю треба буде домовлятися. Повинна тимчасово зрости роль держави у регулюванні економіки, а саме перехід до скандинавської моделі, коли держава не втручається в бізнес-процеси, одначе через високі податки забирає значну частину доходів на потреби всіх членів суспільства. Повина бути запущена повномасштабна реприватизація. Не варто останню називати націоналізацією, яка призведе до збільшення кількості та ролі класу чиновників. Так, незначну частину необхідно буде залишити в державних та комунальних підприємствах, одначе більшість повинна бути поступова передана у руки трудових колективів. Бо, по-іншому ситуація буде не відповідати ідеологічним засадам, а стане черговою соціалістичною імітацією.
Але не тільки однією реприватизацією необхідно жити. Треба проводити демократизацію управління у велико- та середньо приватних фірмах. А саме: ЗАТи стануть ВАТами, і люди отримують не тільки акцій, а й і доступ до управління певним питанням на підприємстві. Можна запропонувати власнику невеликої фірми стати посмертним управлінцем, поряд із трудовим колективом, як власником. Так ми виявимо повагу до його капіталовкладення в своє підприємство. В крайніх випадках треба узаконити локаути – захоплення колишніми працівниками збанкрутілих, не працюючих фірм[3].
А от комбінати та інші крупні комбінати, повинні перетворитися по зразку мондрагонської корпорації[4], де автономія кооперативів вдало поєднується із солідарністю та координацією дій. Одначе такі великі об’єднання повинні контролюватися, що б вони не стали новими монополістами в економіці.
Державні та органи самоуправління, різноманітні соціалістичні організації повинні сприяти поширенню кооперативів, підприємств сімейного типу, індивідуального підприємництва та інших справедливих форм власності. Прості трудівники теж не повинні сидіти без роботи, а активно вимагати збільшення їх ролі в керівництві виробничим процесом.
Пізніше треба взятися із за транснаціональні компанії на території країни. З часом вони повинні перестати бути повноцінними власниками, а обмежаться лише інвестиційними функціями.
Окремим питанням хотілося виділити питання реклами. Політична реклама повинна бути зведена до мінімуму, щоб не впливати на масову свідомість. Вистачить передвиборчих зібрань та участі в радіо- і телепрограмах. Хотів би додати, що передвиборчі компанії мають спонсоруватися, або із бюджетів, або із фондів. Але не в якому разі не фінансово-промисловими ділками. Також треба ліквідувати нав’язливу рекламу брендів, та й взагалі кількість комерційної реклами має стати в рази меншою. Наприклад, в супермаркетах повинна заборонятися їх методи, що тиснуть на психіку покупця з метою, щоб він більше купив (запахи, що провокують апетит і подібні речі). Навпроти, я переконаний, що соціальна реклама повинна стати провідною. Пропаганда одначе має бути лише «за» (здоровий спосіб життя, захист довкілля, рівність можливостей та інші позитивні речі), а не «проти». Не буде зайвим і обмеження абсолютного хаосу в інтернет-просторі.
Вищесказаними, і не тільки, методами економіка крок за кроком, рік за роком, фірма за фірмою перейдуть у власність трудових колективів. І тільки після цього, приступивши за створення нової свідомості солідарності та чесної конкуренції, можна буде говорити про нове, досконаліше, справедливіше суспільство.
P.S.
Все це є гіпотетичними викладками, тому їх автор і сам відносить до них із долею самоіронії. Історія багатократно демонструє нам, що практика заставляє переглянути більше половини теорії, аж до створення нової концепції.
Багато хто заявить, що це лише чергова нездійснена казка. А дехто навіть скаже, що такі ідеї приведуть до лиха, роблячи аналогію до комуністичних/псевдокомуністичних експериментів. В такому разі я відповім, що навіть якщо С. в будь-якій своїй формі зазнає повного краху, то є альтернатива. І це – розбудовувати та вдосконалювати шведську економіку перерозподілу коштів. Але я вірю, що до цього справа не дійде.
Андрій Дмитрук
[1]Поліполічна структура ринку передбачає наявність багатьох продавців товарів та/чи послуг, без явного домінування будь-кого.
[2]Кумовський, він же блатний капіталізм – термін, який позначає капіталістичну економіку, в умовах якої успіх в бізнесі сильно залежить від особистих зв’язків бізнесменів із чиновниками.
[3]Про подібну практику є документальний фільм «Захват» (Канада, 2004).
[4]Мондрагонська корпорація – це потужна федерація робочих кооперативів, що базується в в Іспанії.
