Жити у злагоді із зовнішнім світом, бачити красу людського спілкування, відчувати, як зростає стрижень духовного підняття. І відтоді людина прагне до єдності зі Всесвітом. Її думки невіддільні з теплою настроєвістю зовнішнього існування.Але людина може почувати себе інакше. Вона не обов’язково повинна гордитися, та їй властиве підняття духу, що летить поміж хмар і не знає спину. Це стан вільного розкрилля, коли все незалежно від тебе і ти незалежний від усього. Ти можеш поринути й захопити простір талантом своїх думок. Лише вір у свої можливості.
І хто ж та людина, що крокує пшеничним полем? Гармонійне творіння природи чи вільний дух пориву. Ці два поняття дуже просто поєднати. Завжди пам’ятати про два слова: зрощувати гармонію в собі й прагнути до вивільнення особистості.
Що ми бачимо сьогодні? По-перше, ми забуваємо плекати свою душу як колиску, вона блукає в нетрях сорому, безвідповідальності, суєти, незнання. По-друге, нам важливо бути під владою думок нещирих нам людей. Ми не дозволяємо собі жити собою, нам життєво необхідно жити підтримкою інших.
Ці жахливі нетрі заважають нашій душі. А позбутися цього здатна людина сильна та проста у своїх життєвих устремліннях. Така людина зможе налагодити свій духовний простір і вплине на простір близьких людей.
Бути Людиною – це бути собою у людяному самочутті. Звідки черпати натхнення тої людяності? Яка вона на колір і на смак? Вона невидима, але ми її бачимо, вона неїстівна, але ми прагнемо її все більше. Вона наш крицевий вогонь душі. Людяність незворушно слідкує за тобою на іншому березі душі, бо розуміє, що відстань та глибина покажуть, чи дійсно вона тобі потрібна і чи правда, що твоя любов до неї безмежна. Лиш ти пливи до неї, пливи…
Людина звикла до коректності розставлених нею пріоритетів. Для неї. Якраз людяність і є тим місточком, що поєднує людей. Зі звичного погляду ми ці умовні мости руйнуємо. Завжди простіше бути на своєму березі й тільки бачити примхи долі по тій стороні.
І як побудувати той місточок щирої душі? А ви тихенько, бубонячи собі під ніс, кладіть цеглинки 3 часів: минулого, теперішнього та майбутнього. Минулим ви закарбуєте те, що ви простили. Від цього ваш місточок набуде критерію доступності. Теперішнім ви залишите слід, який вабитиме розкриллям та відкритістю душі. І ваш місточок захопить у свій скромний полон критерій естетичності. Майбутнім ви доведете те, що внутрішня привабливість людини невичерпна. Ваш місточок засяє новим критерієм – красою.
Тепер сміливо ми можемо йти нашим місточком. І стане він схожий на пишний перехід, який сяятиме блиском живої людської сили. Оце і є та людяність, що вміє відповідати на людську доброзичливість внутрішнім багатством.
І де ж наша людина, що непевно крокує пшеничним полем? Від чого ця непевність? Пшеничне поле нагородило її розкриллям і безмежністю. Але вона невтомно шука інший берег. Неба. І відчує, що людяність можна дарувати там, де є воля, де два береги неподільні. Обидва береги, колосся моїх днів золотих і душа неба мого неозорого…
Левченко Арина
м. Дружківка, Донецька обл.
