Німеччина після Першої світової війни
Після поразки у Першій світовій війні Німеччина переживала глибоку політичну та економічну кризу. У листопаді 1918 року монархія Гогенцоллернів упала, кайзер Вільгельм II залишив країну, а Німеччина стала республікою. Нова політична система, згодом названа Веймарською республікою, від початку мала численних противників як серед крайніх лівих, так і серед правих сил.
Особливо сильним невдоволення було серед частини військових, націоналістів і колишніх фронтовиків. Вони не приймали умови Версальського мирного договору 1919 року, за яким Німеччина втрачала території, мала виплачувати репарації, а чисельність її сухопутної армії обмежувалася 100 тисячами осіб. Скорочення збройних сил означало демобілізацію десятків тисяч військових і розпуск добровольчих формувань — фрайкорів.
Фрайкори та причина заколоту
Фрайкори виникли після завершення Першої світової війни переважно з колишніх військовослужбовців. Це були добре озброєні добровольчі формування, які уряд використовував для боротьби з революційними виступами та ліворадикальними організаціями. Однак значна частина їхніх командирів і бійців сама вороже ставилася до республіканського устрою.
Безпосередньою причиною Капповського путчу стало рішення уряду розпустити дві бригади фрайкорів відповідно до вимог скорочення німецьких збройних сил. Особливе значення мала Морська бригада Ергардта — велике й дисципліноване формування під командуванням Германа Ергардта. Проти її ліквідації виступив генерал Вальтер фон Лютвіц, один із найвпливовіших військових у Берліні. Він вимагав скасувати наказ про розпуск частин, провести нові вибори та змінити політичне керівництво країни. Уряд відмовився виконувати ці вимоги.
Захоплення Берліна
У ніч з 12 на 13 березня 1920 року Морська бригада Ергардта вирушила на Берлін. Уряд не мав достатніх сил, щоб зупинити її. Керівництво рейхсверу також не бажало використовувати регулярну армію проти заколотників, серед яких було багато колишніх військових.
13 березня частини фрайкорів увійшли до Берліна та зайняли урядовий квартал. Президент Фрідріх Еберт, канцлер Густав Бауер та інші представники законної влади залишили столицю, спочатку вирушивши до Дрездена, а потім до Штутгарта.
Заколотники проголосили новий уряд. Його очолив Вольфганг Капп — консервативний політик і переконаний противник Веймарської республіки. Важливу роль у перевороті відігравав Вальтер фон Лютвіц, а з праворадикальним середовищем путчистів був пов’язаний і генерал Еріх Людендорф, один із найвідоміших німецьких воєначальників Першої світової війни.
На кілька днів здавалося, що Веймарська республіка втратила контроль над столицею.
Загальний страйк проти Каппа
Захопити урядові будівлі було значно простіше, ніж змусити державу працювати. Представники законного уряду та профспілки закликали населення до загального страйку. Заклик отримав величезну підтримку. Роботу припинили мільйони людей по всій Німеччині.
Зупинялися заводи, транспорт, залізниці, пошта та комунальні служби. Державні чиновники відмовлялися виконувати розпорядження нового режиму. У Берліні виникли перебої з електроенергією, зв’язком і транспортом. Капп контролював будівлі та мав у своєму розпорядженні озброєних прихильників, але не зміг створити дієвий адміністративний апарат.
Саме відмова чиновників і робітників співпрацювати із заколотниками стала вирішальною. Переворот, розрахований на швидке встановлення нової влади, опинився перед загрозою повного господарського та адміністративного паралічу.
Провал перевороту
Путч тривав лише чотири дні. Не маючи широкої підтримки населення та можливості нормально управляти країною, його керівники втратили шанс утримати владу. 17 березня Вольфганг Капп відмовився від своїх претензій і залишив Берлін. Невдовзі столицю покинули й частини, що підтримували переворот.
Законний республіканський уряд повернув собі владу. Капп утік за кордон, хоча пізніше повернувся до Німеччини. Сам переворот провалився напрочуд швидко: військове захоплення столиці не забезпечило путчистам контролю над державними установами, економікою та суспільством.
Наслідки Капповського путчу
Події березня 1920 року виявили слабкість молодої Веймарської республіки. Частина офіцерського корпусу була ненадійною, а праворадикальні організації мали власні озброєні формування. Водночас путч продемонстрував силу організованого громадянського спротиву. Загальний страйк виявився ефективнішим засобом боротьби із заколотниками, ніж збройна відповідь держави.
Криза не завершилася разом із втечею Каппа. Страйковий рух у деяких промислових районах переріс у нові збройні сутички, особливо в Рурській області, де активізувалися ліві сили. Таким чином, Німеччина залишалася країною гострого політичного протистояння.
Капповський путч показав, наскільки нестабільною була Веймарська республіка на початку 1920-х років. Демократичний лад опинився між революційними рухами зліва та націоналістичними й авторитарними силами справа. Путч Каппа зазнав поразки, однак праворадикальний рух у Німеччині не зник. Політична нестабільність, діяльність воєнізованих організацій і недовіра до республіки залишалися важливими рисами німецького суспільства протягом наступних років.
Іван Гудзенко
