Релігійний поділ також залишався одним із головних джерел напруженості. Католики стикалися з політичними та правовими обмеженнями, тоді як частина протестантів, особливо пресвітеріан на півночі, також була незадоволена політичною системою та британським управлінням.
Народження Об’єднаних ірландців
У 1791 році в Белфасті, а згодом у Дубліні виникло Товариство об’єднаних ірландців. Спочатку це був політичний рух, орієнтований на реформу. Його прихильники виступали за розширення виборчих прав чоловіків, парламентські зміни та повну політичну емансипацію католиків. Важливою особливістю руху була спроба подолати релігійний поділ суспільства. У Белфасті серед його членів переважали пресвітеріани, тоді як у Дубліні до організації входили як католики, так і протестанти. Таким чином, на початковому етапі Об’єднані ірландці намагалися сформувати політичний рух, який об’єднав би різні частини ірландського суспільства навколо спільних політичних вимог. Однак поступово їхні погляди радикалізувалися. Усе більше прихильників доходили висновку, що звичайної парламентської реформи буде недостатньо. На їхню думку, необхідно було ліквідувати британське панування та створити незалежну Ірландію.
Від політичної реформи до революційної змови
Переломним став 1795 рік, коли Об’єднані ірландці почали перетворюватися на таємну, несектантську та фактично військово-політичну організацію. До руху долучалися представники робітничих та селянських верств. Водночас в ірландській сільській місцевості поширювалося аграрне невдоволення. Селяни створювали власні таємні товариства, які виступали проти економічного та соціального тиску. Частина цих людей поступово зближувалася з Об’єднаними ірландцями. Так революційний рух почав виходити за межі міської інтелігенції та політичних активістів. Його соціальна база розширювалася, а разом із нею зростали й побоювання британської влади. Уряд дедалі більше розглядав організацію не як групу реформаторів, а як потенційну революційну силу, здатну організувати збройне повстання за підтримки іноземної держави.
Вулф Тоун і французька допомога
Одним із найвідоміших діячів руху став Теобальд Вулф Тоун. Він прагнув заручитися підтримкою революційної Франції, яка на той час перебувала у стані війни з Великою Британією. Для французького уряду Ірландія могла стати стратегічним плацдармом для боротьби з британською державою. У 1796 році до Франції вирушила ірландська делегація, яка домагалася військової допомоги. Французи погодилися організувати експедицію. Наприкінці 1796 року велика французька військова сила вирушила до Ірландії під командуванням генерала Лазара Оша. Однак операція завершилася невдачею ще до початку повноцінного вторгнення. Французький флот досяг району затоки Бантрі, але сильні шторми розсіяли кораблі. Частина суден змогла дістатися узбережжя, однак організованої висадки військ не відбулося. Для Об’єднаних ірландців це стало величезною втраченою можливістю. Якби французькі війська висадилися, британська влада могла опинитися перед одночасним внутрішнім повстанням та іноземним вторгненням.
Британська влада переходить до репресій
Невдала французька експедиція не припинила революційної активності. Навпаки, британський уряд почав діяти дедалі жорсткіше. У 1796 році було прийнято спеціальний Закон про повстання, а дію принципу habeas corpus — важливої гарантії захисту від незаконного ув’язнення — призупинили. У 1797 році генерал Джерард Лейк очолив масштабну кампанію проти радикального руху. У північних районах Ірландії британські сили проводили конфіскацію зброї, намагалися виявити підпільні організації та придушити осередки спротиву. Водночас влада завдала удару по радикальній пресі. Була придушена газета «Northern Star», яка видавалася в Белфасті та відкрито підтримувала реформаторські й революційні ідеї. Репресії посилили протистояння. Об’єднані ірландці дедалі більше переконувалися, що мирним шляхом домогтися змін неможливо. До початку 1798 року рух уже готувався до відкритого повстання.
Повстання починається
Навесні 1798 року британська влада спробувала знищити керівництво Об’єднаних ірландців. Частину лідерів заарештували, але це не змогло повністю зупинити підготовку до виступу. У травні повстання спалахнуло в різних районах Ірландії. На півночі основні осередки спротиву були пов’язані з пресвітеріанськими радикалами. Відбулися бої біля Антріма та Баллінахінча, але урядовим силам вдалося придушити виступ. Повстання на півночі продемонструвало одну з головних проблем руху — відсутність єдиного командування та одночасного загальнонаціонального виступу. В одних районах повстанці були добре організованими, тоді як в інших повстання залишалося локальним. Це дозволило британським силам поступово ізолювати окремі осередки опору та придушувати їх один за одним.
Вексфорд і загострення релігійного протистояння
Найбільшого масштабу повстання досягло у графстві Вексфорд на південному сході Ірландії. Тут рух набув значною мірою селянського характеру, але водночас релігійний конфлікт став набагато гострішим. Значну частину повстанців становили католики, а під час бойових дій відбувалися вбивства протестантів. Частина протестантського населення була змушена залишити свої домівки. Це стало одним із найтрагічніших наслідків повстання, адже початкова ідея Об’єднаних ірландців передбачала об’єднання католиків і протестантів. У Вексфорді ж революційний конфлікт частково перетворився на релігійне протистояння. Насильство з боку повстанців у відповідь породило ще жорсткіші репресії з боку британських військ. У результаті взаємне насильство залишило тривалу спадщину недовіри між релігійними громадами.
Бої за Нью-Росс та Арклоу
Повстанці Вексфорда змогли здобути кілька перемог над урядовими військами, але стратегічного перелому не досягли. Вони намагалися захопити Нью-Росс та Арклоу, однак обидві атаки завершилися невдачею. Це мало важливе значення: без контролю над великими містами та транспортними центрами повстанцям було надзвичайно складно поширити повстання на інші райони країни. Британська влада тим часом отримувала можливість концентрувати війська проти головного осередку опору. До середини червня значні урядові сили під командуванням генерала Лейка були зосереджені у Вексфорді.
Вінегар-Гілл — перелом у повстанні
21 червня 1798 року відбулася битва на Вінегар-Гілл поблизу Вексфорда. Британські війська завдали повстанцям вирішальної поразки. Після цього організований спротив у Вексфорді почав швидко слабшати. Для повстанців це був фактично кінець спроби створити стійкий революційний центр на південному сході Ірландії. Частина учасників продовжувала чинити опір, але масштабного наступу вже не відбулося. Британські сили відновлювали контроль над територіями, а лідери повстанців або загинули, або потрапили в полон, або були змушені переховуватися.
Остання французька спроба
Коли основні осередки повстання вже були майже придушені, до Ірландії нарешті прибула невелика французька військова експедиція. Французькі війська висадилися поблизу Кіллали та змогли завдати урядовим силам поразки в битві під Каслбаром. Цей успіх, однак, виявився нетривалим. Французький загін був занадто малим, щоб самостійно змінити перебіг війни, а британські сили швидко організували його оточення. Французи були змушені здатися. Таким чином, остання надія повстанців на масштабну іноземну підтримку також зникла. Без французької допомоги та після розгрому основних ірландських сил організований спротив поступово припинився.
Поразка ірландського повстання
До кінця 1798 року британська влада відновила контроль над основними районами Ірландії. Повстання зазнало поразки через сукупність кількох причин: слабку координацію між різними осередками, недостатню військову підготовку частини повстанців, швидкі дії британських сил, арешти керівників і відсутність масштабної французької допомоги. Значну кількість учасників повстання було заарештовано. Частину ірландців депортували до каторжних колоній в Австралії. Репресії після повстання були жорсткими, а релігійне насильство залишило глибокі соціальні травми.
Ірландське повстання не досягло головної мети — ліквідації британського правління. Проте воно стало важливою віхою в історії ірландського національного руху. 1798 рік показав, що ідеї революційної Франції та Американської революції вже проникли в ірландське суспільство, а прагнення політичних і громадянських змін набуло масового характеру. Одночасно події продемонстрували складність об’єднання суспільства, розділеного релігією, соціальним становищем та політичними поглядами. Особливо трагічною стала трансформація частини повстання у міжконфесійне насильство. Поразка 1798 року не припинила боротьби за ірландське самовизначення. Навпаки, пам’ять про повстання стала частиною політичної традиції наступних поколінь. Ірландські націоналісти ще довго звертатимуться до досвіду Об’єднаних ірландців, Вулф Тоуна та повстанців 1798 року як до одного з ранніх символів боротьби за незалежність.
Іван Гудзенко
