Конкурс "Людина та людяність"        12 Вересня 2016        276         Прокоментуй!

Хто ти?

kto Хто така людина? Хоча ні, це складне питання для суспільства, яке не хоче відкрити нові горизонти. Ми зупиняємось на легко доступних речах, і не тягнемось до маківки. Як сказав Лао Тзу:” Мандрівка довжиною в тисячі кілометрів починається з одного кроку.” Але не сприймайте це буквально, уявіть, що подорож – це ваша підсвідомість, що керує цілим світом. І в той момент, як дійшов своєї першої межі, забуть про все, над чим намагався замислився хвилину назад. Підійди до дзеркала, подивись на себе, ти побачиш молоде обличчя, змучене проблемами. На жаль, зараз всі живуть у скривленому суспільстві. Це начебто ти потрапив у кімнату сміху, з одного боку ти смієшся, а з другого боку чи гадав ти, що дійсно можеш так виглядати.

Так ось начебто молоде обличчя, яке повинно тільки жити, і надихатися життям, задихається у власних же нитках, і миле личко стає зморщене, та від кожної поразки тріскається. Ми всі переможені часом, але замислюємось тільки над дрібниця, що нас оточують. Та і я така ж. Кожному боляче, коли ніби друг, з яким пов’язане всі найяскравіші моменти стає просто ніким, хочеться повернути ці моменти, але не встиг, можна тільки насолоджуватись минулим або його зовсім забути. Я не хочу ускладнювати свою долю суперечками, хто правий, хто –ні. Треба дивитись правді у вічі, ми всі змінюємось, і іноді стежки наших доріг розходяться, головне вчасно зупинитись. Люди зникають з нашого життя, так само як і з’являються. Головне зрозуміти мету;наприклад написати власний висновок з цього моменту, забрати з собою найкраще, що сталось Ти спитаєш навіщо?

Кожні твої слова –  це відображення твоєї душі. Ти пишеш те, що відчуваєш, бо в той момент тобі не перед ким не треба буде пояснюватись. Ти стаєш незалежним за стіною, але виходячи на світло, ховаєш себе під купою захисних кремів. Ми звикли грати в ігри, правила, які відомі тільки нам самим. Світ губиться, і те покоління, що можливо повинно було б все змінити, просто не встигне, бо воно буде гнити під тою не зворотною силою, що наближається. Це не жарти, і далеко не вигадка. Це власне спостереження, коли діти використовують своїх друзів, вимагають гроші, або замість проводження часу на вулиці, вони підуть на “хату” і будуть грати в комп’ютерні ігри.  Але весь наш час – це омана, що зводить до….. до чого ж? На цю тему мені дуже сподобалась цитата Пауло Коельо : “Не загубись в тому, чого просто немає.”Мине один день, інший… Вступиш до університету, або отримаєш високо кваліфіковану роботу, з’явиться сім’я і все знову спочатку. Ми живемо в коло обігу подій, які відтворюються знову й знову. Основний зміст картини залишається, але змінюються внутрішній стан, кожен обирає мету свого життя. І класно, коли ціль, за якою ти женешся стає частиною тебе, і ти починаєш бачити світ під іншим кутом, розглядаєш у собі ЩАСЛИВУ людину.  В ту мить життя здається чимось іншим, аніж згустком чорно –сірих фарб, ти додаєш натхнення, і починаєш розквітати, люди це помічають, їхні серця теплішають. Нам не вистачає тепла, бо за тягарями що нас тягнуть у низ, ми не бачимо неба, що вказує нам на нашу величність, на те що ми маємо більше ніж могли б уявити. Наша проблема – це ми самі, і так, як ставимо себе до світу.

Хто ти? Та ким би ти не був або є –  це все одно нічого, а можливо навпаки все. Наша задача – знайти пріоритети життя, для чого ми з’явились, для чого змінюємо світ, який може вщент нас розчавити, як ми ту малу мураху. Кожен несе свою думку, і кожна має право на життя. Хоча одна людина мені сказала:”Навіщо думати про те, що ми не в силі змінити?” А справді для чого? Можна жити і без цього, але чи цікаво? Якщо ми не будемо помічати нових деталей, а вчити тільки те, що  було відкрито, то розум вже нікому не знадобиться. Адже, цікаво відкрити запитання, яке змусить людей думати, ми повинні хоча б іноді думати…Дурнів, яким щастить безліч, саме вони своїми необдуманими вчинками вбивають найкраще, а розум в людині принижують з її найменших літ. Людям не подобається, коли хтось від них відрізняються. Ось з чого все починається, кожен шукає кращу сторону в іншого, аби за це його й принизити, бо сам боявся стати кращим у своєму призначенні. Тому ми й вигадуємо всі ці фрази про перешкоди, бо вони й дійсно існують. Люди їх створюють через власні невдачі, через лінь, що не давала їм наснаги боротись за свій титул, адже головне, коли після усіх поразок, ти встаєш і продовжуєш свій шлях, це заслуговує поваги, навіть якщо все марно, одного дня, ти зрозумієш, що це стало сенсом твого життя, яке давало мужності далі жити. Адже сильний характер треба не задля легкої смерті, а за для важкого життя, бо люди яке все життя себе намагаються знайти, зіштовхуються з брудом прямо в обличчя, вони падають і знову підіймаються. Це і є сенсом, ти повинен знайти свою межу, і зрозуміти, що її немає, як і сенсу, що називається життя. Це певної міра насолода, що дається один раз аби вкрасти той останній подих. Хтось  доводить, що людина була створена, аби зробити щасливим когось. Так як кожному з нас треба тішити самих себе, і приємно це відчути від людини, яка тобі вже давно не байдужа. Це підіймає стимул, і вказує, що все недаремно, але зараз на вулицях ми бачимо розгублені очі, які навіть не знають, чи можна взагалі довіряти людям. І доводимо самим собі, що звання “людини” ще треба заслужити, бо більшість з нас живе й досі інстинктами тварин. Чому? Чому ми самі знищуємо прекрасне в нас самих? Чому знищуємо все незабутнє, що навколо? Можливо, одного дня ми вирішимо, що наше життя –  це тільки сон, яким можна знехтувати, і люди перестануть зовсім помічати один одного, а все, що моральне, зникне за матеріальним. І кожен буде сам за себе, і точити зуб на кожного, хто увірветься на його територію. Що може бути страшніше за поступове самознищення. Це реальність, якої ми не помічаємо, і можливо тільки одиниці, коли залишаються наодинці з собою у ночі, закриваються від усіх людських обличь, аби просто відчути ту пустоту, що переповнює їх з середини і від якої так боляче, бо десь там плаче мала дитина, яка хотіла, аби її серце було наповнене щирістю, яке готово було віддати більше ніж взяти, але навіть ось таке маленьке чудо всередині кожного з нас поступово зникає за чорною смугою. А ми в той час принижуємо свою гідність аби ніби нас почали помічати, і тоді стаємо ганчірками, якими витирають взуття. А можливо, все це занадто? І таке наше призначення бути закарбованими, і просто мовчати, бо ніхто навіть чути не захоче? Але я знаю точно, що є все таки щось прекрасне в кожному з нас. Існує і тепло, і любов, і щирість, може ми просто боїмось реакції людей, бо багато разів обпікались об їх слова, або обіцянки. Та в кожному з нас росте та квітка відкрита до світу, яка ховається за гострими шипами, бо  боїться покалічити свою душу, та її легко відкрити, лиш посміхнутись серцем. Ми – люди, бо маємо велику здатність відчувати будь-яку емоцію, як ніхто інший. Ми стаємо жорстокими через самих себе, саме таким же чином, ми можемо стати краще один до одного. І все ж таки ми інші від усього на цій планеті, бо кожен має один вибір ким бути, а ми шукаємо все завгодно, крім самих себе. Знехтуючи прекрасним титулом людини, заради інстинкту тварини, де виживає сильніший.

То, чи існуємо ми взагалі?

Галагуз Карина 

м.Житомир

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook