Центральним положенням платонівської філософії можна вважати протиставлення матеріального, чуттєвого світу незримого світу вічних, незмінних ідей. Усе, що існує виявляється притаманне божественному порядку через своє поняття, яке, втілюючись в матерії, і формує річ. Природа людини теж двоїста: безсмертна душа живе в смертному, минущому тілі, укладена в ньому, немов у темниці (метафора, яку Платон розвиває слідом за піфагорійцем Філолаєм).
Суть вчення про душу
Душа, згідно філософу, що не зароджується в тілі, але вселяється в нього, приходячи з небесних сфер. Перед своїм втіленням душа могла споглядати гірський ідеальний світ, ієрархію ідей, і це знання зберігається в її глибинах, напівстертих від зіткнення з грубою матерією. Прижиттєвої завданням людини, пише Платон в діалозі «Менон», стає воскресіння в собі цього таємного знання, «пригадування» істини про буття, а також упокорення бурхливої плоті, яке дозволить душі безболісно покинути тіло і повернутися на небеса.
Перебування в тілі спотворює душу, народжує в ній низькі звички і прагнення, дає проникнути в неї різним «домішкам» (див. «Федон»), саме тому так важливо практикувати помірність у всьому, ніколи не потурати надмірно пристрастям, прагнути до «чистоти» помислів.
У діалозі «Алківіад» Платон устами Сократа висловлює думку про те, що благородна людина повинна вміти керувати собою, бути паном над своїми пристрастями, інакше він не вільний еллін, а раб, яке б високе місце він би не займав в земній ієрархії відносин. Жалюгідною видається описувана в трактаті «Держава» фігура тирана, який, здавалося б, пануючи над усіма, на ділі виявляється невільником своєї жадібності, владолюбства і гніву, живе в постійному стражданні і страху. Протиставляється йому образ філософа, який зберігає в спокої і щасті і звернув свою душу до споглядання вічних сутностей — краси, справедливості, блага.
Безсмертя душі
У платонівському діалозі «Федон» персонаж Сократ, розмовляючи з Кебетом, прагне спростувати тезу про те, що душа після смерті «розсіюється, немов подих або дим» (точка зору іншого відомого давньогрецького філософа, з яким і полемізує Платон, — Демокріт). У своєму міркуванні мудрець послідовно призводить чотири докази безсмертя душі:
- Перший доказ базується на положенні Геракліта про те, що протилежності народжуються один з одного: «з більш сильного відбувається більш слабкий, з більш повільного — швидкий», так і «життя і смерть відбуваються один від одного», говорить Сократ. Протилежні процеси формуються в пари, кожен з них необхідно вимагає існування іншого. Так, вмирання відповідає пожвавлення, а воно неминуче припускає деякий стан людини, якому б передувало б народженню, а саме наявність «мертвої» душі, готової до вселення в нове тіло.
- Це доказ підкріплюється теорією «пригадування» знань, які не могли бути вивчені в поточному житті: розуміння рівності, тотожності і т. д.
- Наступний доказ відбувається за аналогією: як готельні речі зобов’язані мати сутність, поняття, загальне між подібним, так і людина повинна мати свою сутність — душу.
- Нарешті, Сократ говорить про те, що душа як причина активності тіла, причина життя, не може бути причетна смерті, адже життя і смерть виключають один одного, а значить душа безсмертна.
Сутність душі
Сама по собі душа, як стверджується в діалозі «Федон»,проста і неподільна, вона являє собою не сукупність якихось дрібних частинок (позиція Демокріта), але щось цілісну єдину ідею. Проте, для кращого розуміння моральної дії Платон в «Державі» пропонує метафору, в якій душа нібито поділяється на три частини:
- розумну,
- люту (або палку, гнівну),
- ждану (або пристрасну).
Ці три частини душі, дотримуючись тексту діалогу «Федр», можна уявити собі у вигляді колісниці. Як кучера, зайнятого нелегкою справою управління душею і тілом, виступає розум; він править двома кіньми — білим, благородного, божественного походження, і чорним, чиї «предки — інші», який постійно рветься з упряжі і тягне колісницю вниз. Щоб душа змогла піднятися в царство вічних ідей, необхідно приборкати чорного коня, не давати йому волі, інакше він завадить піднятися високо вгору. Шалений початок може як посилити опір частини душі розумної, так і навпаки встати на сторону кращої третини. Розвиваючи цю думку, Платон в «Державі» порівнює розум з пастухом, а люту частина душі — з вівчарською собакою, яка гавкотить бігаючи навколо стада (нижчого, порочного начала в людині), допомагає його присмирити і направити.
Переважання одного з душевних начал визначає характер людини, а також передбачає відповідну йому діяльність. Так, люди з сильно розвиненим розумним початком, філософи-аристократи, повинні видавати закони і управляти державою, палкі люди повинні бути охоронцями, а прикутим до плоті, що не становить життя без матеріальних благ особам пристало займатися ремеслом і землеробством. Якщо до влади приходять люди, в чиїх душах переважають шалений або пожадливий початок, змінюється форма влади — виникають, відповідно, тимократія (як в Спарті) або охлократія — і країна занепадає.
Міф про печеру
Теорія пізнання Платона крім думки про пригадування душею баченого їй перш містить також яскравий образ печери. У «Державі» давньогрецький мислитель описує в’язнів, що сидять в печері лицем до стіни. На склепіннях періодично миготять тіні, в’язні спостерігають за ними і обговорюють їх. Але варто одному з них скинути окови і вийти назовні, як він побачить, що все видиме бранцями — не більше, ніж тіні проноситься мимо входу предметів. Коли ж його очі звикнуть до денного світла, він зможе розгледіти на небі сонце, під образом якого ховається ідея блага. Так філософ припиняє вірити даним чуттєвого пізнання і звертається до осягнення ідей.
Часом в’язні повертаються в печеру і розповідають іншим нещасним, що бачили зовні, але ті не вірять їм і приймають за божевільних. Так і люди, які загрузли в плотських втіхах і довіряють в пізнанні лише своїм вухам і очам, піднімають філософські міркування про моральність і вічну істину на сміх.
Вчення Платона про душу можна вважати першою розгорнутою ідеалістичної концепцією в психології. Вперше душа виступає не тільки як вічна і безсмертна сутність, але і як субстрат моральних якостей, що відрізняють людину від тварин. Ідеї цього мислителя справили величезний вплив на подальший розвиток уявлень про душу, зокрема, в містичному християнстві.
Іван Гудзенко
