Давньогрецький філософ Платон (427-347 рр. до н.е.) – глибокий і плідний мислитель, що зробив сильний вплив на розвиток філософських дисциплін, богослов’я і наук. У його великій спадщині немає робіт, присвячених власне психології адже такої науки на той час ще не існувало, проте роздуми про склад і зміст душі, про її безсмертність, про проблеми пам’яті, сприйняття і навчання зустрічаються в цілому ряді його діалогів.

Центральним положенням платонівської філософії можна вважати протиставлення матеріального, чуттєвого світу незримого світу вічних, незмінних ідей. Усе, що існує виявляється притаманне божественному порядку через своє поняття, яке, втілюючись в матерії, і формує річ. Природа людини теж двоїста: безсмертна душа живе в смертному, минущому тілі, укладена в ньому, немов у темниці (метафора, яку Платон розвиває слідом за піфагорійцем Філолаєм).

Суть вчення про душу

Душа, згідно філософу, що не зароджується в тілі, але вселяється в нього, приходячи з небесних сфер. Перед своїм втіленням душа могла споглядати гірський ідеальний світ, ієрархію ідей, і це знання зберігається в її глибинах, напівстертих від зіткнення з грубою матерією. Прижиттєвої завданням людини, пише Платон в діалозі «Менон», стає воскресіння в собі цього таємного знання, «пригадування» істини про буття, а також упокорення бурхливої ​​плоті, яке дозволить душі безболісно покинути тіло і повернутися на небеса.

Філософія Платона

Перебування в тілі спотворює душу, народжує в ній низькі звички і прагнення, дає проникнути в неї різним «домішкам» (див. «Федон»), саме тому так важливо практикувати помірність у всьому, ніколи не потурати надмірно пристрастям, прагнути до «чистоти» помислів.

У діалозі «Алківіад» Платон устами Сократа висловлює думку про те, що благородна людина повинна вміти керувати собою, бути паном над своїми пристрастями, інакше він не вільний еллін, а раб, яке б високе місце він би не  займав в земній ієрархії відносин. Жалюгідною видається описувана в трактаті «Держава» фігура тирана, який, здавалося б, пануючи над усіма, на ділі виявляється невільником своєї жадібності, владолюбства і гніву, живе в постійному стражданні і страху. Протиставляється йому образ філософа, який зберігає в спокої і щасті і  звернув свою душу до споглядання вічних сутностей – краси, справедливості, блага.

Безсмертя душі

У платонівському діалозі «Федон» персонаж Сократ, розмовляючи з Кебетом, прагне спростувати тезу про те, що душа після смерті «розсіюється, немов подих або дим» (точка зору іншого відомого давньогрецького філософа, з яким і полемізує Платон, – Демокріт). У своєму міркуванні мудрець послідовно призводить чотири докази безсмертя душі:

  1. Перший доказ базується на положенні Геракліта про те, що протилежності народжуються один з одного: «з більш сильного відбувається більш слабкий, з більш повільного – швидкий», так і «життя і смерть відбуваються один від одного», говорить Сократ. Протилежні процеси формуються в пари, кожен з них необхідно вимагає існування іншого. Так, вмирання відповідає пожвавлення, а воно неминуче припускає деякий стан людини, якому б передувало б народженню, а саме наявність «мертвої» душі, готової до вселення в нове тіло.
  2. Це доказ підкріплюється теорією «пригадування» знань, які не могли бути вивчені в поточному житті: розуміння рівності, тотожності і т. д.
  3. Наступний доказ відбувається за аналогією: як готельні речі зобов’язані мати сутність, поняття, загальне між подібним, так і людина повинна мати свою сутність – душу.
  4. Нарешті, Сократ говорить про те, що душа як причина активності тіла, причина життя, не може бути причетна смерті, адже життя і смерть виключають один одного, а значить душа безсмертна.

Сутність душі

Сама по собі душа, як стверджується в діалозі «Федон»,проста і неподільна, вона являє собою не сукупність якихось дрібних частинок (позиція Демокріта), але щось цілісну єдину ідею. Проте, для кращого розуміння моральної дії Платон в «Державі» пропонує метафору, в якій душа нібито поділяється на три частини:

  • розумну,
  • люту (або палку, гнівну),
  • ждану (або пристрасну).

Ці три частини душі, дотримуючись тексту діалогу «Федр», можна уявити собі у вигляді колісниці. Як кучера, зайнятого нелегкою справою управління душею і тілом, виступає розум; він править двома кіньми – білим, благородного, божественного походження, і чорним, чиї «предки – інші», який постійно рветься з упряжі і тягне колісницю вниз. Щоб душа змогла піднятися в царство вічних ідей, необхідно приборкати чорного коня, не давати йому волі, інакше він завадить піднятися високо вгору. Шалений початок може як посилити опір частини душі розумної, так і навпаки встати на сторону кращої третини. Розвиваючи цю думку, Платон в «Державі» порівнює розум з пастухом, а люту частина душі – з вівчарською собакою, яка гавкотить бігаючи навколо стада (нижчого, порочного начала в людині), допомагає його присмирити і направити.

Переважання одного з душевних начал визначає характер людини, а також передбачає відповідну йому діяльність. Так, люди з сильно розвиненим розумним початком, філософи-аристократи, повинні видавати закони і управляти державою, палкі люди повинні бути охоронцями, а прикутим до плоті, що не становить життя без матеріальних благ особам пристало займатися ремеслом і землеробством. Якщо до влади приходять люди, в чиїх душах переважають шалений або пожадливий початок, змінюється форма влади – виникають, відповідно, тимократія (як в Спарті) або охлократія – і країна занепадає.

Міф про печеру

Теорія пізнання Платона крім думки про пригадування душею баченого їй перш містить також яскравий образ печери. У «Державі» давньогрецький мислитель описує в’язнів, що сидять в печері лицем до стіни. На склепіннях періодично миготять тіні, в’язні спостерігають за ними і обговорюють їх. Але варто одному з них скинути окови і вийти назовні, як він побачить, що все видиме бранцями – не більше, ніж тіні проноситься мимо входу предметів. Коли ж його очі звикнуть до денного світла, він зможе розгледіти на небі сонце, під образом якого ховається ідея блага. Так філософ припиняє вірити даним чуттєвого пізнання і звертається до осягнення ідей.

Часом в’язні повертаються в печеру і розповідають іншим нещасним, що бачили зовні, але ті не вірять їм і приймають за божевільних. Так і люди, які загрузли в плотських втіхах і довіряють в пізнанні лише своїм вухам і очам, піднімають філософські міркування про моральність і вічну істину на сміх.

Вчення Платона про душу можна вважати першою розгорнутою ідеалістичної концепцією в психології. Вперше душа виступає не тільки як вічна і безсмертна сутність, але і як субстрат моральних якостей, що відрізняють людину від тварин. Ідеї ​​цього мислителя справили величезний вплив на подальший розвиток уявлень про душу, зокрема, в містичному християнстві.

Іван Гудзенко