Це можна пояснити фактом тотальної десакралізацї осмислення людиною свого власного буття, тотального атеїзму, маловірством та знебожннням сфери людського буття. Значну роль в цьому зіграв фактор несубстанційної онтології поняття «душа». В жодній філософській, культурній чи релігійній традиції воно не носило абсолютно автономного характеру, це наводить нас на думку про його абсолютну акцидентарність.
Ідеалістичні течії філософії завжди та скрізь в різних формах пов’язували ідею душі з іншими трансцендентними поняттями. Першим з філософів, хто повів мову про душу був Піфагор. Він наділяв її вічністю та істиною. Згідно з уявленнями піфагорейців про душу – це вічна, ідеальна субстанція, в яка містить Логос, душа прикуда до живого тіла, після смерті якого вона переходить в інше тіло і так вічно, сенс існування душі – імплікація законів Логосу з ідеального світу в матеріальний. Таким чином піфагореізм розглядав душу, як проміжну ланку між Логосом та матеріальною реальністю. Така проміжна роль цього поняття закріпилась за ним і надалі.
Платон стосовно душі так само дотримувався піфагорейскьих уявлень, доповнюючи та уточнюючи це вчення. Арістотель описав душі за якостями. Плотін зробив душі найнижчим рівнем єманації Единого і заперечив ретлянсляцію законів Логосу, як обов’язковий характер їх існування, натомість замінивши сенс їхнього матеріального буття, на відбування кари в тілі. Але проміжковість душі нікуди не ділася, вона як була єдиною ланкою між матеріальним та ідеальним світами так і залишилась.
Починаючи від раннього середньовіччя аж до сьогодні християнські традиції розглядають поняття «душа», вкупі з поняттям «Бог». В їх розумінні душа – створена Богом, вічна субстанція, наділена свободою, сенс існування якої полягає в єдності з власним творцем. Як бачимо, постульнована субстанціональність, в данному випадку цілком відносна, адже гарантом всіх цих якостей виступає сам Бога. Наврятчи в цій короткій роботі знайдеться місце щоб зобразити всю діалектику понять «душа» і «Бог». Для суті нашої теми достатньо буде, удавшись до математичних знаків зобразити межі цих відносин: БОГ?ДУША.
Пояснення: поняття «Бог», більше, або дорівнює поняттю «душа». Якщо подивитися на теїстичні концепції, там можна побачити визначення душі, як субстанції, яка створена, але певним чином вільна від Бога. Деякі концепції ототожнюють Бога й душу на макрорівні, стверджуєчи, що Бог є ні чим іншим, як душею всього сутнього. «Монадою монад», за висловом Лейбніца.
Проміжний характер поняття «душа», в данному випадку полягає у сенсі її існування: вона створена Богом, для того, щоб поблукавши де інде, знову до нього повернутись. Душа виявляється проміжком між Богом до її створення та Богом після возєднання з ним.
Прямо протилежна позиція, що Бог підвладна, створена та певним чином не залежна від душі сутність, з точки зору теології виглядає досить єречитчно. Хоча, в традиціях світовї філософії, вона суто логічно цілком можлива, виходячи з позицій таких вчень, як: суб’єктивний ідеалізм (Фіхте), соліпсизм (Берклі, Шанкара) та прагматизм (У.Джемс). Для цього потрібно шляхом певних логічних висновків віднайти уявлення цих вченнь про душу та її атрибути. Слід зазначити, що в цих концепціях субстанціональне поняття душі можна буде ідентифікувати лише за певними акциденціями, котрі їй приписують теологічна чи раціоналістична традиції, оскільки поняття душі в цих вченнях значною мірою маргіналізувалося. Тому, в них субстанціональність душі можлива тільки по відношенню до тих акциденцій, буття яких вона актуалізує. Це вказує нам на проміжковий характер поняття «душа», як традиційно-лінгвістичного атавізму. З поняття «душа» доктрина раціоналізму, починаючи з Декарта через англійських емпіриків, французських просвітителів, Канта та його послідовників, довгий час по краплині вичавлювала весь нераціональний зміст, зоставивши фактично пусте, але традиційно величне слово. Після такого раціоналістичного горнила поняття «душі» для нових філософських шкіл втратило привабливість і маргіналізувалося у слово, яким позначають мало вивчені якості людської натури.
Перефразовуючи Фрідріха Ніцше, можна сказати, що душа померла разом із Богом. Розум розклав її на атоми і доручив вивчати багатьом різним наукам. От тільки, після вивчення цих атомів, жодний розум до купи зібрати їх не може, а нам так важливо мати цілу душу.
Болдарева Анастаcія
ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка
