Друга битва при Булл-Ран, що відбулася 29–30 серпня 1862 року, стала кульмінацією цієї кампанії. Перемога Конфедерації не лише змусила федеральні війська залишити значну частину східної Вірджинії, а й відкрила Роберту Лі можливість перенести бойові дії на територію Півночі. Уже через кілька тижнів його армія розпочне знаменитий похід до Меріленду, який приведе до битви при Антітемі.
Після кампанії на півострові
Навесні та влітку 1862 року головною надією Союзу було захоплення столиці Конфедерації — Річмонда. Генерал Джордж Макклеллан висадив свою Потомацьку армію на Вірджинському півострові й наблизився до міста, однак під час Семиденної битви Роберт Е. Лі зумів змусити значно численнішу федеральну армію відступити.
Ця перемога кардинально змінила ситуацію на Східному театрі бойових дій. Загроза Річмонду була усунута, і Лі отримав можливість перейти до активних дій. Він чудово розумів, що найкращою обороною стане наступ. Замість того щоб чекати нової атаки, командувач Конфедерації вирішив завдати удару по іншій федеральній армії, яка формувалася в центральній частині Вірджинії.
Саме тоді федеральне командування створило нове оперативне угруповання — Армію Вірджинії під командуванням генерал-майора Джона Поупа. Її основним завданням був захист Вашингтона та стримування військ Конфедерації до прибуття армії Макклеллана.
Гордонсвілл — ключ до кампанії
Головним стратегічним пунктом кампанії стало невелике місто Гордонсвілл. На перший погляд воно мало мало спільного з великими політичними центрами війни, однак саме тут проходила Вірджинська центральна залізниця — одна з найважливіших транспортних артерій Конфедерації.
Через неї здійснювалося сполучення з родючою долиною Шенандоа, яку часто називали «житницею Конфедерації». Контроль над цією залізницею забезпечував швидке перекидання військ, постачання продовольства та підтримання зв’язку між різними арміями.
Джон Поуп прагнув захопити Гордонсвілл і таким чином порушити систему комунікацій противника. Проте Роберт Лі діяв швидше. Він відправив туди корпус Томаса «Стоунволла» Джексона, який випередив федералів і зайняв місто ще до їхнього прибуття. Усвідомивши, що елемент несподіванки втрачено, Поуп змушений був відступити до Калпепер-Корт-Хауса.
Бій біля гори Сідар
9 серпня 1862 року авангард армії Поупа під командуванням генерала Натаніеля Бенкса зустрівся з корпусом Джексона біля гори Сідар. Хоча федеральні війська значно поступалися чисельністю, вони несподівано перейшли в енергійний наступ.
Перші години бою були надзвичайно напруженими. Наступ Бенкса виявився настільки стрімким, що Джексон особисто виїхав до передових лав, намагаючись зупинити свої війська, які почали відступати. Для одного з найвидатніших полководців Конфедерації цей момент став одним із найнебезпечніших за всю війну.
Лише після прибуття підкріплень конфедератам вдалося стабілізувати становище й перейти в контрнаступ. Федеральні війська були змушені залишити поле бою, однак битва продемонструвала, що навіть знаменитий Стоунволл Джексон не був непереможним.
Лі бере командування на себе
Після бою біля гори Сідар Роберт Лі особисто прибув до армії Джексона. Разом із ним прибув і корпус генерала Джеймса Лонгстріта. Об’єднавши свої сили, командувач Конфедерації отримав можливість діяти значно рішучіше.
Тим часом Джон Поуп відступив за річку Раппаханнок. Нові накази головнокомандувача Союзу Генрі Галлека вимагали одночасно прикривати Вашингтон і забезпечувати безпеку важливої бази постачання в Аквія-Крік. Практично виконати таке завдання було надзвичайно складно. Будь-яке серйозне переміщення армії автоматично оголювало один із цих напрямків.
Лі швидко зрозумів слабкість становища противника. Він вирішив використати свою улюблену тактику — розділити власну армію, щоб змусити ворога діяти в умовах постійної невизначеності.
Один із найризикованіших маневрів війни
24 серпня Роберт Лі ухвалив рішення, яке багато сучасників вважали надзвичайно небезпечним. Він наказав Стоунволлу Джексону разом із корпусом здійснити широкий обхід правого флангу Поупа через перевал Торофер-Геп у горах Булл-Ран. Прикривати цей марш мала кавалерія генерала Джеба Стюарта.
Такий маневр суперечив більшості військових правил. Перед чисельно переважаючим противником Лі свідомо розділив свою армію на дві частини. Якщо Поуп вчасно виявив би задум Конфедерації та атакував окремо Джексона або Лонгстріта, наслідки могли бути катастрофічними.
Проте Лі чудово знав свого противника. Він розраховував, що федеральне командування діятиме повільніше, ніж рухатиметься корпус Джексона. Крім того, сильні дощі, які розлили річки й практично паралізували пересування великих армій, допомогли приховати задум Конфедерації.
Блискавичний марш Стоунволла Джексона
Рано-вранці 25 серпня корпус Джексона вирушив у свій знаменитий марш. За два дні його солдати подолали близько 87 кілометрів — надзвичайно високий темп для армії XIX століття. Саме через таку швидкість корпус Джексона сучасники називали «пішою кавалерією».
Увечері 26 серпня конфедерати несподівано з’явилися біля станції Брісто, а невдовзі захопили Манассас-Джанкшен — головний вузол постачання армії Поупа. Тут вони здобули величезні запаси продовольства, боєприпасів і спорядження. Те, що не вдалося забрати, було спалено. Полум’я від палаючих складів було видно на багато кілометрів.
Для федеральної армії це стало справжнім шоком. Поуп ще кілька днів тому був переконаний, що Джексон відходить до долини Шенандоа, а тепер його корпус опинився просто в тилу Союзу.
Увечері 27 серпня біля станції Брісто передові частини армії Союзу вже вступили в бій із військами Джексона. Наступного дня Поуп підійшов до Манассаса, але замість складів постачання побачив лише згарища. Саме тоді стало очевидно, що вирішальна битва вже неминуча.
Іван Гудзенко
