DE CAUSIS VINORUM

         Колись найвизначніший та найвпливовіший філософ у світовій історії замислився про те, як можна дати визначення сутності конкретної речі. З тих роздумів виникла вся метафізика, вся логіка, вся лінгвістика (пам’ятаєте, як у школі нас змушували підкреслювати різними лініями слова в реченнях?) та, мабуть, взагалі все те, що не соромно називати філософією. Одним з варіантів визначення конкретної речі, запропонованої тим мислителем, було визначення чотирьох фундаментальних аспектів тієї речі. Йдеться, звісно, про Арістотеля та про його вчення про чотири причини буття.

Чотири причини буття – звучить досить кострубато. Ми одразу ж думаємо про буття – про щось таке величезне, про щось більше за всесвіт! Буття! Ого-го! Те саме й із причинами. Причини – це те, що передує якійсь події чи якомусь стану. Так вже склалося, що саме так ми і використовуємо в повсякденній практиці поняття «причина»: для нас це зазвичай зв’язок між подіями. Наприклад, я випив забагато пива, і тепер мені лінь оце все дописувати. Причина та наслідок. Врешті, значно краще про причини пояснює Меровінґен у другій частині «Матриці».

Чотири причини

Формально називати ці чотири штуки «причинами буття» правильно – якщо перекладати текст Арістотеля буквально. Однак, ніхто так не скаже в нормальній бесіді: «причина цієї пасти з мідіями – рецепт пасти з мідіями». Тому, оскільки цей текст я не буду зачитувати в аудиторії перед студентами-філософами, я краще скажу, що в Арістотеля йдеться про чотири аспекти кожної речі. Чотири фундаментальні аспекти, які визначають абсолютно будь-яку річ. Знаючи їх, ми знаємо і річ, – пише Арістотель (для тих, кому цікаво, зазначу, що пише він це в 3 главі 1 книги «Метафізики»).

Які ж це аспекти?

По-перше, це матеріал, з якого складається річ (у випадку пасти з мідіями – макарони, мідії, соус «Краснодарський», дрібочка солі, зубчик часнику і т.д.) – т.зв. causa materialis.

По-друге, це форма, яку матеріал набув (власне, формою є очікуваний кінцевий результат дотримання рецепту, або – скажу простіше – це і є сам рецепт) – т.зв. causa formalis.

По-третє, це той (чи та, чи ті), хто змушує матеріал набути вищезгаданої форми (у моєму випадку це зазвичай Вона) – т.зв. causa efficiens.

По-четверте (і навіть цей аспект речі я б не назвав причиною, щоб плутатися в непотрібних складнощах!), це той (чи та, чи ті), для кого все це робиться (у випадку з пастою з мідіями – це Я та Вона, але не все так просто: читайте далі!) – т.зв. causa finalis.

В чому тут така вже неабияка геніальність Арістотеля?

В тому, що він врахував абсолютно всі можливі аспекти абсолютно будь-чого. От візьмем ту ж пасту з мідіями: всі чотири аспекти тут взаємопов’язані, і окрім них немає нічого. Паста готова. Яка вона на смак? Яка вона на вигляд? Усе це залежить від чотирьох аспектів. Можна зварити спагеті «Barilla», а можна – лапшу «Торчин». Можна взяти такі мідії, а можна інші. Рецептів у пасти з мідіями теж безліч. Готувати може Вона, а можу Я. І, врешті, якщо пасту збираємося їсти ми обоє, то в тій пасті не буде нічого з того, що ми обоє не любимо; якщо ж пасту буду їсти лише я, то, відповідно, вона буде максимально наближеною до власне моїх гастрономічних преференцій.

Ви накручуєте на вилочку трохи спагеті, наколюєте мідію та куштуєте. «Чому ця паста на смак саме така», – питаєте Ви. Чесно кажучи, до часів Арістотеля таке питання було б абсурдним. «Така, бо така! Високо не мудруй! Їж, не філософствуй», – як люблять казати в селі. З Арістотелем, однак, починається справжня філософія. Чому паста така? Розберися з чотирма фундаментальними аспектами її буття – і дізнаєшся!

 

***

Як каже Вона – ад вінум! Які ми можемо назвати фундаментальні аспекти вина як такого?

Aspectus/causa materialis

Під матеріалом вина ми розуміємо дві штуки: сорт винограду та так званий теруар. Сорт винограду – це зрозуміло, що таке. Це як сорт яблук чи, скажімо, хурми. Ви приходите в супермаркет та бачите: шарон, корольок, піраміда, ще якась оранжева штука, підписана як просто «хурма». Так і технічні (виключно виноробні – такими ягідками не посмакуєш) сорти винограду бувають різними – і вина з них виходять різні. Якщо повернутися до метафори з пастою, то з виноградом все ясно. Але ж – ох вже мені цей теруар! Вам подобається, як це звучить – те‑ру‑ар? Як питав Юрій з фільму «Залягти на дно в Брюґґе», «Ви використовуєте слово теруар?» Я зазвичай не використовую, однак, якщо хочете, спробую пояснити на пальцях, що це таке.

Теруар – це сукупність усіх факторів, що визначають виноград та безпосередньо не залежать від людини. Не взагалі не залежать, а безпосередньо не залежать. Це значить, що людина, в принципі, може впливати на елементи теруару, однак, вони не перебувають в повній залежності від людської волі. Людська воля в плані матеріалу завжди найменша. Я можу приготувати пасту з мідіями за будь-яким рецептом та з урахуванням будь-яких преференцій, однак, не я роблю макарони та мідій! Власне, якщо мідій нема в магазині, доведеться взагалі вечеряти чимось іншим.

У світі вина цих-от метафоричних мідій багато де нема: лише деякі регіони земної кулі годяться для вирощування винограду, і, більше того, лише деякі частини тих регіонів годяться для чогось дійсно вартісного. Найкращі з тих частин регіонів ми чудово знаємо: вони в нас і асоціюються з хорошим вином: якась там Шампань, Тоскана, Бордо і т.д. Однак, Шампань як така – це ще не теруар. Шампань включає в себе величезну кількість теруарів: на одному краще вирощувати лише отакий виноград, а на іншому – такий самий, як на першому, але смак вина буде іншим.

Власне, я вже сказав, що теруар – це сукупність усіх факторів, що визначають виноград та безпосередньо не залежать від людини. Які це фактори? Скажімо, сонце, ґрунт, вологість, місцеві ховрашок та хробачок – усе те, що Ваша вчителька на уроках біології називала біогеоценозом. Власне, теруар – це і є біогеоценоз, просто слово ж не французьке, а якось так вже повелося, що французька – це офіційна мова винолюбів (не в останню чергу через надзвичайні французькі теруари! J ).

Оце все – сорт винограду та теруар – ми і розуміємо під матеріальним аспектом вина.

Aspectus/causae formalis et efficiens

Я так багато пишу про пасту з мідіями та про вина, що вже відчуваю монструозний голод та жахливу спрагу – як середньовічний поет Седулій Скот. Я ламаю голову над тим, яка причина змусила мене обрати таку смачну метафору! Втім, від пасти з мідіями мені вже нікуди не подітися до кінця статті. Тож, паста. Згадаймо про рецепт та про кухара. Рецепт – це певний формалізований стандарт, за яким необхідно обробляти матеріал, а кухар – це той, хто той матеріал обробляє. Форму найлегше переплутати з творцем, бо може виникнути спокуса сказати, що форма – це задум творця (і, відповідно, коли Вона готує пасту з мідіями, Вона слідує власному задуму (формі страви), виступаючи одночасно і творцем тієї страви). Власне, це не так. Щоб уникнути плутанини, я розгляну ці два аспекти не окремо, а разом.

Форма, causa formalis – це «як» виробляється вино. Це стандартизована технологія. Якщо сказати дуже просто, то оці всі слова, які кожен знає – червоне, біле, херес, мадера, купаж, вінтаж, амонтільядо, ігристе, кріплене, кріадера солєра, і все інше, що Ви здатні згадати – все це отакі-от «форми» вина. Звісно, те саме амонтільядо не зробиш з Шардоне: воно потребує Паломіно Фіно. От власне! Пасту з мідіями також не зробиш з паперу: вона потребує макарон та мідій! От вам і вся різниця між матеріалом та формою.

А що ж з іншим аспектом вина – з тим, хто його робить? Causa efficiens визначається Арістотелем як джерело того руху, який надав матеріалу відповідної форми. В загальному сенсі, вино роблять конкретні люди, а люди завжди різні. Людей визначає епоха. Людей визначає культура. Людей визначають їхні особисті таланти, знання, переконання і т.д. Я чув, що найкращі в світі сомельє працюють на найкращих виноробнях та створюють справжні шедеври. Звісно, є стандартизована технологія, є конкретний виноград, є конкретний теруар, але потрібен ще й той, хто змусить усі ці елементи досягти досконалості.

От згадаймо роман Зюскінда «Парфюмер». В чому була така виразна особливість парфумів, які створював Ґренуй, та парфумів, які створював його вчитель? «Звісно ж, у Ґренуї, у його особистих талантах», – скажете Ви, і будете неправі. Ґренуй, завдяки своїм талантам (causa efficiens), шукав нових комбінацій ароматів (causa formalis) та, відповідно, використовував інші інгредієнти (causa materialis). Змінюється щось в одному аспекті речі – і змінюються всі інші аспекти разом з річчю!

Отакий-от геній Арістотель: він врахував усе, і марно намагатися додати ще щось суттєве.

Aspectus/causa finalis

«Causa finalis» з латини перекладається як «кінцева причина». Кінцева причина вина, тобто, як я вже пояснив на прикладі пасти з мідіями, «той, заради кого вино зробили» – це споживач. Власне, «зробили», а не «роблять», бо в нашому випадку йдеться лише про конкретні вина, а не про вино взагалі (бо в абстрактного вина і аспекти абстрактні: виноград, п’янкий напій зі збродженого виноградного соку, винороб, споживач). От тільки справа в тім, що йдеться не про споживача з плоті та крові, а про ідею споживача, якою керуються конкретні винороби. Фундаментальним аспектом конкретного вина є конкретна ідея споживача. Звісно, в кожного вина є свій конкретний споживач, бо вино – це не фільм і не книжка: вино є одноразовим задоволенням, і той конкретний споживач те вино просто вип’є, і все. Цей споживач може бути будь-ким: хоч королем, для якого роблять якесь персональне вино, хоч цілковито випадковою людиною, як, скажімо, герої фільму «Особливості національної риболовлі», що знайшли на морському дні коньяк наполеонівських часів. Той факт, що цей коньяк випили саме ці люди, є – за Арістотелем – акцидентальною (випадковою), а не субстанціальною (сутнісною) його рисою. Causa finalis, яка визначає кожне конкретне вино – це мета, яку переслідували творці цього вина: це ті враження, які ці люди хотіли викликати в тих, хто будуть це вино пити. Causa finalis як конкретна ідея споживача може цілком відрізнятися від власне конкретного споживача: в такому разі вино споживачеві не сподобається, оскільки воно не відповідає його смаку. Іншими словами, король, для якого особисто роблять спеціальне вино, є тотожним (як споживач вина) кінцевій причині того конкретного вина. Оцьому-от кінцевому аспектові найкраще підходить титул «причини».

Звісно ж, кінцевий аспект – оскільки вино роблять, щоб його пили люди – нерозривно пов’язаний з людьми, загалом (не у випадку короля) – з великими колективами людей, чиї орієнтовні смаки та потреби враховуються виноробами. Відповідно, кінцевий аспект вина пов’язаний і з культурою, і з епохою: в тій культурі взагалі не п’ють кріплені вина, в тій – лише кріплені, в тій взагалі пити вино не прийнято; одному народу просто нема де вирощувати виноград та купляти вино; іншому – забороняє релігія; врешті, як тільки Європа стала середньовічною та християнською, вона стала й суцільно винною – а от язичникам-галлам та германцям навіть в голову не приходило робити вино. Такі-от штуки.

Ми живемо в світі глобалізації: межі між локальними культурами настільки розмилися, що, по суті, можна казати радше про декілька домінантних культур – як у Шпенґлера; культурою культур, що визначає весь світ, є, безумовно, культура американська, яка часто вже позиціонується в якості загальнолюдської культури, природньої культури будь-якої людини – в якості культури як такої. Ми настільки звикли до такого стану речей, що багатьом людям вже стало складно уявити, як слово «культура» можна вживати в множині. Через це складно пояснити й той сенс, який я вкладаю в арістотелівське поняття «causa finalis».

Найкраще зрозуміти, що таке causa finalis (принаймні, в тому сенсі, в якому про неї тут йдеться), дозволяє сучасна масова культура, кінцевим аспектом якої є масовий споживач: порівняйте сучасні (дуже-дуже сучасні) фільми з фільмами хоча б ранніх 2000-х. Порівняйте між собою попередню та нинішню кінотрилогії про сімейство Скайвокерів. Коли знімали 1, 2 та 3 частини «Зоряних воєн», всі основні спецефекти, використані в сучасній трилогії (я маю на увазі 7, 8 та 9 частини), вже були в наявності (якщо не вірите, згадайте хоча б Генерала Грівуса з третьої частини). Однак, ці кінотрилогії відрізняються власне за своїм духом: вони розраховані на зовсім різних глядачів. Відповідно, якщо Вам не подобається фільм «Скайвокер. Сходження», Ваші сутнісні риси (як глядача) не збігаються з сутнісними рисами тієї ідеї глядача, яка слугувала кінцевою причиною при створенні цього фільму.

Словом, навряд чи ми б змогли оцінити давньогрецьке вино, якби нам його запропонували скуштувати.

***

Мета цього невеличкого нарису – його causa finalis – в тому, щоб окреслити, які, власне, аспекти вина ми маємо намір осмислювати в цьому блозі. Колись великий історик Марк Блок написав, що історик схожий на казкового людожера: він одразу ж біжить туди, де пахне людьми. Чесно кажучи, в цьому сенсі матеріальний аспект вина мене цікавить виключно на рівні любителя вина як напою – як напою, а не як теми для роздумів. Аналогічна справа й із формальним аспектом вина. Так, хоча я й не професійний сомельє, я знаю назви своїх улюблених сортів винограду, знаю, де вони ростуть, і приблизно уявляю, що з ними роблять, щоб вина з них вийшли такі, а не інші. Однак, я не відчуваю ані бажання, ані сенсу писати ані про смак Темпранільйо, яке я сьогодні пив, ані про відмінності між Амонтільядо та Пало Кортадо.

Особисто мене цікавлять три аспекти вина: ті, хто його створюють, та ті, хто його п’ють. Три, а не два – бо, як вже зазначалося, під тими, хто п’ють, можна розуміти або випадкових індивідів, або абстрактних уявних споживачів, на яких орієнтується виробник вина. Власне випадковим індивідам присвячено нашу спільну секцію текстів. Розслідування на тему «що пив Шевченко» – це наша спільна винна журналістика, з якої все й почалося. Що ж стосовно виробників та уявних споживачів, то це, звісно, щось на стику історії, культурології та колективної психології. Можливо, я сам колись і напишу щось з цього приводу.

Чи цікавлять Її теж виключно ці аспекти? Як сказати. Звісно, в своїх текстах Вона не раз напише про вуглекислотну мацерацію, про відмінність між рожевим та оранжевим винами, про плісняву для сотерна і т.д.; однак, все ж, йдеться про окремі ремарки, а не про тексти, цілком присвячені подібним речам. Гадаю, тим, хто шукають подібну інформацію, краще було б звернутися до професійної літератури, а не до блоґу, що називається іменем кицьки J Інша справа – Її рецензії, в яких вона робить спроби осмислювати всі чотири (іноді – всі разом, іноді – окремі з них) аспекти тих вин, акцидентальним (випадковим) споживачем яких вона є.

Отак, визначивши фундаментальні аспекти вина, я спробував визначити і сутність нашого блоґу. На цьому – піднімаю свій келих за Арістотеля.

Седулій Скот