Звідки беруться естетичні судження? Чи є в естетики закони? Врешті, чи існує об’єктивна краса?

Згадується одне оповідання одного японського письменника – Рюноске Акутаґави. Письменник той зневажав сучасну для нього японську культуру за провінційний та епігонський характер її мистецтва – зневажав у більшості своїх творів. І, щоб із особливим смаком підкреслити свою зневагу, він вигадав такий-от образ: машину, що вимірює об’єктивну цінність твору мистецтва. І от, герої того оповідання кладуть книжку якогось японського письменника (звісно ж, не Акутаґави!) на ваги тієї машини, зважують ту книжку, а машина пише щось на кшталт: «Будь ласка, покладіть щось на ваги» (про всяк випадок поясню: punch-line тут у тому, що, мовляв, та книжка була настільки нікчемною, що машина навіть не відчула її вагу).

Ото дотеп, гідний японського майстра слова!

Втім, звісно, те оповідання пригадалося мені через те, що оця машина з твору Акутаґави насправді уособлює уявлення багатьох людей про оцінювання вартості творів мистецтва. Спілкування з різноманітними людьми переконало мене в тому, що більшість так і бачить роботу, скажімо, мистецтвознавців, літературних/театральних/музичних/інших критиків: у винесенні об’єктивного вироку (чи, принаймні, в претензії на об’єктивність). Одна моя знайома, випускниця консерваторії, соромиться зізнатися в компанії, що вона за освітою – музичний критик. Здавалося б – чого тут соромитися? Виявляється, кожного разу, коли вона казала про це людям, вони – в більшості своїй – починали сприймати її вороже (мовляв, от ще велике цабе знайшлося: критикує вона…).

Мабуть, справа в тому, що в нашому лексиконі критика асоціюється з чимось негативним. Чесно кажучи, я підозрюю, що це сумнівна спадщина радянських часів, коли слово «критика» опошлили настільки, що воно почало асоціюватися з оскаженілою бійкою та поливанням опонента брудом. На «загниваючому Заході», втім, радянських достоїнств не було, тому там слово «критика» зберігає своє першопочаткове грецьке значення: суд. Критик – це суддя. Я розумію, що вичавити з себе мерзенний совок непросто, однак, спробуйте зрозуміти, друзі мої: йдеться не про такого суддю, який засуджує (не про стару бабу, що сидить біля під’їзду та про всіх каже всю правду-істину), а про такого суддю, який судить, а в нашому мистецтвознавчому контексті  – виносить своє професійне естетичне судження.

ФІЛОСОФІЯ СМАКУ, АБО – ДЛЯ ЧОГО ПОТРІБНІ СОМЕЛЬЄ

«Судження – це ж щось суб’єктивне, – скажете Ви. – От навіть Акутаґава вигадав свою естетичну машину, щоб своїм суб’єктивним враженням від японської літератури надати об’єктивної ваги. Але ж, насправді, наші судження з приводу однієї й тієї самої речі можуть не співпадати, однак, вони – однаково істинні, чи не так?» На мою думку – не так. Повернімося до етимологічного значення слова «критик» та спробуємо розібратися, чому «не так».

***

Судді бувають різні. Ми всі звикли до суддів в чи то рясах, чи то в мантіях, яких часто показують по телевізору (якщо Ви можете пригадати таку сиву давнину, згадаймо хоча б зиму 2005 року, коли по 1+1 постійно показували засідання Конституційного Суду України, а між тими засіданнями – одні й ті самі серії «Моєї прекрасної няні»). Такі-от судді керуються Конституцією, законами, підзаконними нормативно-правовими актами та всім іншим, що приймається більшістю законних представників народу та публікується в «Урядовому Кур’єрі» та «Голосі Україні». Це – типові судді правової держави.

Є ще інші судді. Такі-от, як у казках, які, можливо Вам доводилося читати в дитинстві. Найкраще мені згадуються саме російські казки, в яких завжди підкреслювалося, що цареві належить право «судити та рядити» (рос. судить да рядить). Насправді, нічого особливо російського в тому нема: історію європейського Середньовіччя буквально пронизує постійна опозиція між живою волею правителя (та призначених ним місцевих суддів, «графів», «comites») та законами – тими самими «Варварськими правдами» та їхніми різноманітними спадкоємцями.

Закони є об’єктивними, воля судді є суб’єктивною. Правильно?

Ні, знову – ні. Вірніше, не зовсім.

От, скажімо, закони. Хто їх приймає? Представники народу. Однак, не весь народ. Закони приймає меншість, а коритися їм мають усі. Відповідно, меншість у якійсь мірі домінує над більшістю.

От, скажімо, воля судді. Суддя не може винести вирок, який не підтримає ніхто в державі (про цю постійну опозицію між середньовічними королями та їхніми васалами блискуче написав Марк Блок). Відповідно, суддю обмежує загальний культурно-історично-економічно-ще-там-якийсь контекст. Якщо правитель не відповідає цьому контексту – його або фізично, або політично знищують: люди ніколи не були якимись маріонетками – особливо за часів Середньовіччя.

Зазначу, що ця весела діалектика (втім, лише перша частина наших розмислів) надихнула Юліуса Еволу написати, що демократія ні на що не годиться, оскільки в демократичних країнах все одно всім керує більшість. Еволу я тут згадав для того, щоб підкреслити: ту меншість так само визначає загальний контекст, як і одноосібного короля. Різниця лише в тому, що тієї «меншості» буквально більше (у випадку короля – більше, ніж 1), а також її залежність від народу є законодавчо визначеною: саме тому демократія за визначенням є кращою за монархію. «Саме тому» – саме чому?

Саме тому, що демократія дозволяє краще реалізовувати потреби народу. Іншими словами, на мою думку, суб’єктивні рішення адекватних королів та суб’єктивні рішення адекватних парламентів зазвичай походять з одного й того самого джерела: з потреб народу, з загального культурно-історично-економічно-ще-якогось-там контексту. Іншими словами: у правовій державі закони не створюються якоюсь там домінантною групою: радше, представники тієї групи надають форму тим хаотичним, аморфним враженням та прагненням, що сповнюють маси, сповнюють увесь народ у цілому: в цьому й полягає значення фрази «Vox populi – vox Dei». Те саме за середньовічних часів мав робити й король, однак, очевидно, що один він мав значно менше шансів з тим впоратися.

Це досить легко пояснити на прикладі всім відомого фільму «Хоробре серце» з Мелом Ґібсоном. Пам’ятаєте, з чого почалася вся жахлива низка воєн та вбивств? Звісно ж, з одного неправедного закону – з закону про право феодала на першу шлюбну ніч з дружинами його селян. Потім феодалові, який одноразово скористався цим правом, селяни перерізали горлянку, і почалася основна сюжетна лінія фільму. Але для чого нам вигаданий сюжет? Я уявлення не маю, чи був узагалі такий закон за часів Вільяма Волеса. Зате я знаю, що були такі цілком реальні правителі – фараон Ехнатон (той, що встановив у Єгипті монотеїзм замість єгипетського язичництва) та імператор Юліан (той, що встановив у Римській імперії язичництво замість християнства). Я вже не знаю, які там були подробиці смертей цих правителів, однак, одразу ж після того, як вони відійшли в інший світ, їхні народи одразу ж повернулися до того, що ці правителі заборонили! Врешті, візьмімо хоча б закон про покарання за вбивство. Як ви вважаєте, що є первинним, а що вторинним: сам закон чи переконання народу в тому, що за вбивство треба карати?

Звісно, тут є і зворотний бік: закони формують колективні норми. Іншими словами, виходить так: народ чогось аморфно бажає, потім законодавець надає цьому бажанню форму закону, а потім той оформлений закон визначає життя та свідомість того самого народу. Я думаю, саме в цьому сенсі Освальд Шпенґлер казав, що кожна культура має певний обсяг можливостей, і що, вичерпавши той обсяг, культура помирає та перетворюється на неживий релікт – на цивілізацію. Звісно, суспільство, яке нічого не бажає, не творить своїми бажаннями нові норми, а лише мислить готовими оформленими шаблонами – це суспільство є цілком мертвим.

Відповідно, в нас виходить герменевтична спіраль.

***

Наведу інший приклад, ще ближчий та зрозуміліший кожному: ви коли-небудь читали анотації в книжках? Оті-от малесенькі текстики, в яких нібито має виражатися квінтесенція книжки (до речі, в епоху Відродження слово «квінтесенція», «п’ята сутність», означало «спирт»)? Я дуже люблю читати подібні речі. На мою думку, книжкова анотація – це прямий еквівалент опису вина на контретикетці. Високолобий сомельє пише: «В ароматі вина присутні ноти червоних і чорних фруктів, доповнені відтінками перцю. Смак достатньо насичений, збалансований, з мотивами червоної смородини. Найкраще смакує при температурі 13-14 градусів Цельсія у парі зі смаженими овочами, стравами зі свинини, рису, смаженим ягням»; тут я навів опис кастільського Каберне Совіньйону 2018 р. від іспанської виноробні під назвою «Вінья Альбалі». Процитований мною напис було додано імпортером вина (українською конторою під назвою ТС Плюс). А що ж пише сам виробник? Читаємо (в моєму перекладі): «Чудово структуроване вино: рівновага червоних та чорних фруктів та ягід з перцевими мотивами, типовими для вин з цього сорту винограду. Вино є надзвичайно складним та має довгий збалансований фінал. Добре смакує зі смаженими овочами, стравами зі свинини, стравами з рису, тушкованою чи смаженою ягнятиною. Температура подачі – від 12 до 14 градусів Цельсія».

Найбільшим «шедевром» українських перекладачів імпортних контретикеток в моєму житті був «смак липи» замість смаку «лайму» (lime). Вино зі смаком липи, Карл! Звісно, в контексті того липового перекладу, помилка з фруктами та ягодами, похибка з температурою, ігнорування тушкованої ягнятини та інші веселі деталі не вартують зовсім нічого. Однак, якщо їх з липою не порівнювати, вони, все ж, мають неабияке значення, і ось чому: якщо можна писати на контретикетці все, що хочеш, та ще й перекладати це, як душі заманеться, в чому ж тоді взагалі цінність інформації, що там подається?

На мою думку, цінність тут полягає в тому, що завдяки тій інформації ми, зокрема, можемо щось сказати про тих людей, що долучилися до її компонування, написання, перекладу і т.п. Це інформація культурологічного характеру: вона може нам дещо розповісти і про нашу епоху, і про окремі культури сучасності – в тому числі, і про сучасну винну культуру, і про уявлення сомельє про вино, і про уявлення виробників та постачальників вина про нас – про споживачів того вина. Повернімося до анотацій. Ось радянська анотація про «Історію моїх поневірянь» П’єра Абеляра (чесно кажучи, в мене від тієї анотації просто мороз по шкірі – така радість охоплює від того, що Радянський Союз розвалився, і нам не треба зараз міркувати про реакційну роль католицької церкви в боротьбі Абеляра за самоусвідомлення ранніх середньовічних буржуа):

Знаменита автобіографія Петра Абеляра (1079–1142 гг.), відома під назвою «історія моїх поневірянь» та опублікована в цьому виданні, становить надзвичайно великий інтерес для читача. Вона належить перу прославленого філософа – маґістра «вільних мистецтв», одного з найбільших представників ранньої міської культури у Франції, який повстав проти безапеляційного авторитету католицької церкви, чим заслужив найжорстокіші переслідування з її боку. «Історія моїх поневірянь» є цікавою в особливості через те, що вона дає яскраве та наочне уявлення про ідеологічну боротьбу, що кипіла у Франції в першій половині дванадцятого століття, і дозволяє зрозуміти реакційну роль католицької церкви в цій боротьбі.

(Абеляр, П. История моих бедствий / Пер. с лат. Н. А. Сидоровой, В. А. Соколова. М.: Издательство Академии Наук СССР, 1959. – 259 с.).

Порівняймо її, скажімо, з українською анотацією:

П’єр Абеляр (бл. 1079 – бл. 1142) – одна з тих особливих постатей у світовій культурі, які стали “живими символами” своєї доби, водночас її випереджуючи. Для сучасного наукового світу Абеляр – це передусім філософ, до того ж філософ-новатор. Однак і в середньовіччі, і в наші часи Абеляр славився завдяки іншій грані свого складного життєпису – історії трагічного кохання. Цей мотив домінує в своєрідній автобіографії – “Історії моїх страждань”, – залишаючись чи не єдиною темою в “Листуванні Абеляра й Елоїзи”. Саме як славетні коханці увійшли Абеляр та Елоїза до культурної пам’яти европейської цивілізації, ставши в один ряд із такими парами, як Трістан та Ізольда чи Ромео і Джульєтта. Постійний конфлікт – зовнішній і внутрішній – є головною рушійною силою творів. Ця незвична для свого часу, дуже “модерна” гострота і зробила “Історію” та “Листування” визначним надбанням світового письменства.

(Абеляр, П’єр. Історія моїх страждань. Листування Абеляра й Елоїзи / Пер. з лат. Р. Паранька. Львів: Літопис, 2004. – 136 с.).

І, наостанок, звернімося також до американської анотації:

«Історія моїх поневірянь», відома також як Historia Calamitatum, є автобіографічною латинською працею Петра Абеляра, одного з найважливіших інтелектуалів середньовічної Франції та першопрохідця схоластичної філософії. «Історія моїх поневірянь» є однією з перших автобіографічних праць західноєвропейського середньовіччя, написаною у формі листа. У цій виключно цікавій книзі представлено дивовижно щирий автопортрет людини, яка бувала зверхньою та часто відчувала себе переслідуваною. В «Історії моїх поневірянь» викладено чітку та привабливу картину інтелектуального життя у Парижі (до формалізації Університету), захоплень тієї доби, монастирського життя, а також – любовного зв’язку Абеляра з Елоїзою: однієї з найвідоміших у світі історії кохання.

(Abelard, P. The Story of My Misfortunes / Trans. H. A. Bellows.  CreateSpace Independent Publishing Platform, 2009. – 50 p.).

Про всяк випадок зазначу: назву книжки в радянській та американській анотаціях я подаю як «Історія моїх поневірянь», оскільки мені здається, що це непоганий переклад латинської назви: в будь-якому разі, переклад «Історія моїх страждань» є неправильним, бо calamitas – це аж ніяк не страждання («страждання» – це passiones, звідки, зокрема, і походить «пасивний стан дієслова» – рос. «страдательный залог», а також «пристрасть» – англ. «passion»): рос. «бедствия» та англ. «misfortunes» набагато краще передають сенс слова «calamitates». Однак, менше з тим. Про що ми можемо дізнатися з порівняння української, радянської та американської анотацій – які висновки ми можемо зробити про відповідні культури загалом, а також – про медієвістику у відповідних культурах? Автор радянської анотації робить акцент на «колективному», на «істматі», і все зводить до процесу зміни суспільно-економічних формацій. Посмакуйте ще раз оце речення: ««Історія моїх поневірянь» є цікавою в особливості через те, що вона дає яскраве та наочне уявлення про ідеологічну боротьбу, що кипіла у Франції в першій половині дванадцятого століття, і дозволяє зрозуміти реакційну роль католицької церкви в цій боротьбі». В мене від нього одразу ж починає боліти голова.

Автор української анотації взагалі нічого не пише ані про класи, ані про логіку історії: для нього Абеляр та Елоїза – це, перш за все, об’єкти для психологічних узагальнень, а також – частина історії видатних коханців (пам’ятаєте, може, таку серію книжок: «100 выдающихся авантюристов», «100 знаменитостей», «100 архитектурных шедевров мира» etc.?). Автор української анотації ставить Абеляра та Елоїзу в один ряд з «Трістаном та Ізольдою чи Ромео і Джульєттою»: я вірю, друзі мої, що ви – ще коли читали анотацію – одразу ж згадали спектакль про видатних коханців, який дивляться головні герої п’єси Інґеборґ Бахман «Добрий Бог Манхеттену». Там згадують всього п’ять пар (вже не пам’ятаю, в якому порядку): Орфея та Еврідіку, Трістана та Ізольду, Абеляра та Елоїзу, Ромео і Джульєтту, а також – Паоло і Франческу. Знаючи про репертуар львівського театру Курбаса, я маю ґрунтовну підозру щодо впливу Бахман на вищенаведену анотацію, і це вже про щось свідчить.

А от візьмімо американську анотацію: там є і про особистість Абеляра, і про кохання, і про культуру, і про церкву, і про науку. Класової боротьби там нема: зате є і особисте, і загальне. В українській анотації акцент зроблено на особистому, на тому, що має зацікавити покупця книжки. В радянській анотації зазначено (для відповідних органів), чому, власне, цю книжку варто видати, а її перекладача – не відправити у який-небудь Сибір. На відміну від обох крайнощів, в американській анотації є чудовий баланс. От уявіть собі, яке диво: одна й та сама книжка – і наскільки по-різному про неї пишуть ті люди, які, швидше за все, її й перекладали власними мовами. Прочитайте всі три рецензії ще раз та скажіть: яку з цих книжок Ви б стали читати, якби до цього Ви ніколи не чули про Абеляра?

Висновки робіть самі: і про вищезазначені культури, і про феномен анотацій та контретикеток, і про власні преференції.

***

І це все?

Ні. Є ще така штука, яку я б назвав особистою аксіоматикою. Під цим чудернацьким поняттям я розумію все те, що визначає наші рішення, наші вчинки, наші ідеї та наше сприйняття, але при цьому не є безпосередньо культурно зумовленим. Сюди можна включити особистий досвід, особисту ідеологічну позицію, особисті здатності та таланти і т.п. Звісно ж, ця особиста аксіоматика визначає і нашу культурну самоідентифікацію (деякі люди, наприклад, змінюють громадянство та приймають іншу релігію – чи не з цих причин вони роблять подібне?), і наше ставлення до конкретних законів (у найширшому сенсі): якісь люди вірять в закони естетики, якісь зневажають закони моралі, а деякі навіть поєднують ці крайнощі.

Наведу кілька прикладів особистої аксіоматики. Скажімо, двоє людей дивляться на річку (цей приклад є дуже спрощеним). Одна людина бачить у річці засіб для транспортування товарів, а інша – перепону для просування на протилежний берег. Чи, наприклад, згадаймо мультфільм «Рататуй»: чи відчув би той жахливий ресторанний критик таке задоволення від рататуя, якби він не мав отих-от спогадів з дитинства, показаних у флешбеку? Більше того: навіть з цими спогадами – чи досі відчував би ресторанний критик задоволення від рататуя, якби він дізнався, що повар – це щур? Втім, в мене є одна знайома, яка настільки любить щурів, що їй сподобався б той рататуй навіть без спогадів з дитинства! Оце все і є особиста аксіоматика.

Втім – повернімося до попередніх роздумів – загалом особиста аксіоматика виявляється ззовні лише в межах існуючих культурних норм (тобто, тих самих законів, сформованих творчими індивідами на основі аморфних масових бажань, потреб та смаків). Наприклад, хоча Ганнібал Лектер і вважав, що їсти людей – це цілком гідне заняття, він намагався це приховувати від поліції та ФБР. І навпаки: якщо якесь тубільне плем’я схвалює, заохочує та пропагує канібалізм, то його представникам радше варто було б приховувати свою відразу до людського м’яса!

Так, наша герменевтична спіраль закручується ще більше.

***

До чого це все?

Світ вина має власні закони а також власних законотворців та суддів з особистою аксіоматикою. Закони світу вина – це ота вся суха теорія про вина – мовляв, одні вина такі, інші – інші; в одних смак має бути таким, в інших – таким. Вина треба охолоджувати до конкретних температур, пити з конкретних ємностей, шукати в них якісь там аромати, оцінювати їх за конкретними критеріями, використовувати відповідну термінологію і т.д. Звісно ж, ці всі закони створили люди, і не якась виноробська еліта (бо як винороби, так і їхні винокурні завжди є частинами чогось більшого – тієї культури, що їх породила), а весь народ, вся культура: люди дозріли до позитивного сприйняття ігристих вин, і Дом Періньйон (отакий-от індивідуальний суддя-законодавець) ті вина не виливає (як це завжди робилося до нього), а винаходить для них спеціальний корок, аби сяючі бульбашки чекали свого часу в пляшці.

А хто ж такі ті судді? Це і є оті самі сомельє, про яких йдеться в заголовку цього есе. Як і належить суддям, вони знають закони винного світу, і, відповідно, вони судять вина відповідно з цими законами. Чи можна порівняти їх з машиною Акутаґави? Звісно ж, ні, бо, як було сказано, будь-які закони завжди існують в межах ширшого контексту – в межах тієї культури, що ці закони породила. Більше того, машина Акутаґави, на відміну від сомельє, не має особистої аксіоматики. От, скажімо, двоє сомельє п’ють одне вино. Вони знають одну й ту саму теорію, однак, досвід в них різний. Відповідно, ті смаки, що їм дарує вино, вони порівнюють з різними не-винними смаками – зі смаками, найближчими для них самих.

Відповідно, вино – це своєрідний тест Роршаха, сомельє – це професійні психологи, що проходять той тест, а звичайні любителі вина – це звичайні клієнти тих психологів (пропоную шановному читачеві осмислити цю метафору самостійно).

Що це значить на практиці?

По-перше, оскільки сомельє володіють знанням теоретичних засад (законів) світу вина, вони можуть слугувати посередниками між людьми та вином. Для людей сомельє – це такі собі Гермеси світу вина, вісники потойбічних (позалюдських) сфер, а для вин ті ж самі сомельє – це вісники якраз людського світу, які впливають на вина, змінюють вина, роблять вина іншими, заперечують старі, запроваджують нові.

По-друге, сомельє є виразниками колективних уявлень (обмежених окремою культурою та окремою епохою) про споживачів вина, бо ж анотація завжди є розрахованою на конкретних людей.

По-третє, сомельє є виразником колективних уявлень (також обмежених окремою культурою та окремою епохою) про вино зокрема, а разом з тим – про смаки та аромати взагалі. Сомельє підбирає різні асоціації, пропонує ті чи інші температури та страви до вина, і т.п.: усе це не є константами – усе це формується в конкретних культурах та в конкретний час.

По-четверте, врешті, сомельє є творцем тлумачень світу культури крізь призму світу природи (і тут якраз в гру вступає особиста аксіоматика в комбінації з загальнокультурним та спеціально-сомельєшним вантажем): він тлумачить людське, складне, штучне крізь призму світового, простого, природнього, і чим простішими (а також – чим культурно універсальнішими) будуть його асоціації, тим майстернішим є сомельє, оскільки – в такому разі – інші люди (не-сомельє) розумітимуть мову його асоціацій. Якщо Ви знаєте, що таке гіпотеза Сепіра-Уорфа, Ви розумієте про що йдеться, а якщо ні – наведу приклад з кольорами. В українській мові є такі слова, як блакитний та синій; в англійській це все – blue; в українській є помаранчевий та червоний; в англійській це все – red; представники різних культур по-різному бачать різні кольори, по-різному чують музику, по-різному оцінюють мистецтво, з різними фруктами та стравами асоціюють смак вина. Кажуть, що корейці їдять собак, а китайці – сарану. Я не був ні в Кореї, ні в Китаї, а герої моїх улюблених китайських та корейських фільмів більше б’ються та стріляють, ніж їдять. Однак, уявіть собі напис на пляшці вина: «Особливо смакує зі смаженою сараною та тушкованою псятиною». Ням-ням!

По-п’яте ж, нарешті, сомельє є творцями мови смаків та ароматів, яку використовують люди для передачі власних вражень від вина (і не тільки від вина). Іншими словами, сомельє допомагають людям спілкуватися про смаки та аромати – обговорювати вино, і в цьому сенсі сомельє знову виступають як маленькі Гермеси, маленькі смертні аналоги бога розуміння та спілкування.

От, для чого, власне кажучи, потрібні сомельє.

Седулій Скот