«А час — він мудрий, фікції скасує», — вдало висловилася колись Ліна Костенко. Справді, час — це могутній фільтр, що затримує несправжнє — в кожному разі, у сфері високої культури.
Плин часу, який минає, але, незважаючи ні на що, знов і знов повертається, створюючи світ і Всесвіт людської культури, — це справжня таїна, яка не може не привернути до себе увагу справжнього митця. Тому міркування про час — минулий, теперішній чи майбутній — це невід’ємний атрибут філософського ставлення до світу. Це ставлення можна висловити музикою, фарбами, пластичними образами. А можна — словом, адже, як зазначив Мартін Гайдеггер, «істина у нашому житті може здійснитися лише поетично». Тому рефлексії часу, медитативне заглиблення у його невловиму владу — органічно властиві саме для філософської лірики.
Дивишся у плесо
і вода минає твою вроду
мочить кучері
полоще очі
несе твої подоби в море
вимиває з тебе риси
вимиває молодість
і залишає.
Більше десятка років тому саме на цьому вірші я розгорнув першу з виданих в Україні книжок Богдана Бойчука «Третя осінь» (1991). І якось одразу (а це траплялося в моєму житті лише кілька разів!) побачив справжнього мислителя, поета, що здатен вільно промовляти слова про час та вічність.
Врізується в землю
а тобі здається що у простір
переходить з місця в місце
а тобі здається що в майбутнє
ззаду неї пройдене
попереду найдене
а тобі здається
це метафора твого життя.
Глибокі думки, своєрідна стилістика, власне і неповторне бачення світу — це ті риси, які визначають творчу манеру Богдана Бойчука. Поетові вдається схопити майже невловиму сутність речей та явищ, побачити містичні глибини, які приховані від буденного погляду під звичною оболонкою повсякденності.
В обличчя церкви
вдарила весна
і вкрила диким виноградом.
Це зелень молиться
і піснею життя
карає камінь.
Перша поетична збірка Богдана Бойчука «Час болю» побачила світ 1957 року у Нью-Йорку. Які враження, інтуїції, одкровення склали мозаїку цієї книжки, мабуть, варто спитати в самого поета. Візерунок його біографії розпочинається в селі Бертники на Тернопільщині, з 1944 року Бойчук живе у Німеччині, з 1949 року — в Нью-Йорку. На ґрунті цього великого мегаполіса зростає українська поезія пана Богдана. «Нью-йоркська група поетів», одним із фундаторів якої є Богдан Бойчук (за версією Марії Ревакович, якщо сприймати цю групу як «коло друзів», то вирішальною для її виникнення була зустріч у 1953 році Богдана Бойчука та Юрія Тарнавського), — як на мене, чи не найяскравіший колективний феномен культури XX століття, породжений українською діаспорою у США. Українське підґрунтя якось парадоксально накладається на ландшафти однієї зі столиць світу, входить у її культурне життя, дихає з нею в унісон. Офіційною датою виникнення Нью-Йоркської групи поетів вважається 20 грудня 1958 року, коли в кафе «Павич» Богдан Бойчук, Патриція Килина та Юрій Тарнавський придумали цю назву і вирішили видавати щорічний журнал «Нові поезії» (виходив до 1971 року).
Пізніше до групи приєдналися Богдан Рубчак, Емма Андієвська, Роман Бабовал, Марія Ревакович… «Ми товаришували та сперечалися з бітниками і відчували себе законодавцями культурно-мистецької моди Нью-Йорка», — згадував у розмові зі мною ті часи пан Богдан.
Поезія Бойчука майже завжди грає на мінорній ноті. «Серце розумних — у домі скорботи», — повчав свого часу Екклезіаст, і Богдан Бойчук, здається, повністю наслідує це бачення реальності. Теми смерті, самотності, абсурдності буття сповнюють його творчість екзистенціальними мотивами, які ніби вибивають читача з комфортного й недолугого світу повсякденності і примушують мислити, страждати, шукати вічне:
Десь дім стояв,
а може, не стояв;
була десь ціль,
а може, не було.
Я йшов кудись
і знав:
мій шлях — в нікуди;
я йшов і знав:
мій хід — життя.
Звичайно, можна побачити у цьому трагічному контексті біографічне підґрунтя — наприклад, примусове вивезення на роботи до Німеччини, чи захворювання на туберкульоз — смертельну на той час хворобу, яку молодому Бойчуку вдалося подолати. Але мені здається, що ці зовнішні обставини лише відшліфували від природи властивий йому філософський погляд на життя, примножений на справжнє відчуття магічної сили слова.
Нестерпне світло
перетяло груди,
і в серце врізалося
слово.
І до кінця твого
болітиме
затерпле
тіло,
а в жилах синьо
пульсуватиме
свідомість:
ти живеш.
У 90-х роках минулого століття разом зі своїми книжками Богдан Бойчук повернувся в Україну. Сьогодні він мешкає у Глен-Спеї (США) та в Києві, власним життям ніби єднаючи культури, епохи, континенти і наводячи мости між центрами сучасного глобального світу та східнослов’янської духовності. На Батьківщині вийшло кілька його поетичних і прозаїчних книжок: «Вірші кохання й молитви» (2002), «Дві жінки Альберта» (2002), «Спомини в біографії» (2003), «Три романи» (2004), «Київські екслібриси» (2006).
11 жовтня 2007 року поету виповнилося 80 років. Він продовжує шукати сенс часу, історії, самого себе та нас із вами…
Ти справжній
на цьому місці —
в завеликих черевиках
і з торбиною без хліба.
Ти непотрібний
в цьому місті,
як і я.
Та це несутнє.
Бо ти живеш над нами,
де речі мають зміст,
а люди ласку Божу.
(Б. Бойчук «Сковорода на Подолі» (зі збірки «Київські екслібриси») К.,2006.
Сергій Курбатов — український дослідник університетської освіти, філософ та культуролог, доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту вищої освіти НАПН України
