На перший погляд битва виглядала як локальне зіткнення порівняно невеликих сил. Проте її стратегічне значення було набагато більшим. Поразка американців фактично поклала край їхній останній великій спробі вторгнення до Нижньої Канади у 1813 році та зміцнила британські позиції напередодні завершального етапу війни.
Війна 1812 року та боротьба за Канаду
Війна 1812 року розпочалася на тлі загострення відносин між Сполученими Штатами та Великою Британією. Американське керівництво було незадоволене британською морською політикою, підтримкою корінних народів на західному кордоні та обмеженнями американської торгівлі. Однією з головних військових цілей Вашингтона стало захоплення британських володінь у Канаді. Американські політики були переконані, що населення Канади легко перейде на їхній бік, а сама кампанія буде короткою. Однак події перших двох років війни довели протилежне.
До 1813 року бойові дії тривали з перемінним успіхом. Американці здобули кілька локальних перемог, але жодна з них не дозволила завдати вирішального удару британській обороні. Саме тому командування США вирішило організувати масштабний наступ на Монреаль — ключовий центр британського управління в Нижній Канаді.
План захоплення Монреаля
Восени 1813 року американське командування підготувало одну з найбільших експедицій за всю війну. З гавані Сакеттс-Гарбор у штаті Нью-Йорк вирушила армія чисельністю понад 7000 військовослужбовців під командуванням генерала Джеймса Вілкінсона. Основною метою кампанії було захоплення Монреаля, що могло серйозно послабити британське становище в Канаді.
Просування здійснювалося річкою Святого Лаврентія. Американці використовували човни та транспортні судна, однак природні перешкоди значно ускладнювали експедицію. Особливо небезпечними були пороги біля Лонг-Со, через які війська були змушені висадитися на канадському березі. Після цього армія розділилася: головні сили під командуванням Вілкінсона продовжили рух до Корнуолла, тоді як ар’єргард під керівництвом генерала Джона Бойда прикривав основну колону від можливих британських атак.
Британська відповідь
Британське командування уважно стежило за просуванням американців і не мало наміру дозволити їм безперешкодно дістатися Монреаля. Для переслідування противника було виділено близько 600 регулярних солдатів під командуванням полковника Джозефа Вонтон Моррісона. Попри значну чисельну перевагу американської армії, британські війська складалися з добре підготовлених професійних солдатів, які мали великий бойовий досвід.
Коли британці наблизилися до американського ар’єргарду, генерал Вілкінсон наказав Бойду перейти в наступ і розгромити сили Моррісона. Американське командування розраховувало швидко усунути загрозу й продовжити марш до Монреаля.
Битва на фермерських полях
Бій розпочався 11 листопада 1813 року неподалік ферми Джона Крайслера на берегах річки Святого Лаврентія. Місцевість являла собою відкриті сільськогосподарські угіддя, перерізані парканами, канавами та невеликими лісовими ділянками. Такі умови більше сприяли добре навченій британській піхоті, ніж чисельно переважаючим американцям.
Генерал Джон Бойд кинув у бій приблизно 1600 солдатів, намагаючись прорвати британські позиції. Моррісон, маючи лише близько 600 військових, грамотно розташував свої підрозділи та використав відкриту місцевість для ведення прицільного мушкетного вогню. Кілька американських атак були успішно відбиті, після чого британці перейшли до локальних контратак, змушуючи противника втрачати ініціативу.
Незважаючи на триразову чисельну перевагу, американська армія не змогла організувати узгоджений наступ. Недостатня координація між окремими підрозділами, труднощі пересування відкритою місцевістю та точний вогонь британської піхоти поступово призвели до зриву американського плану.
Причини поразки американської армії
Однією з головних причин невдачі стала недостатня організація американського наступу. Армія перебувала у складному становищі після виснажливого переходу річкою Святого Лаврентія, а її командування діяло нерішуче. Війська Бойда вступили в бій без достатньої взаємодії між піхотою, артилерією та резервами.
Водночас британські солдати демонстрували високий рівень дисципліни. Полковник Моррісон уміло використовував кожну особливість місцевості, підтримував чітке управління підрозділами й не дозволив американцям реалізувати свою чисельну перевагу. Саме професійна підготовка британської армії стала вирішальним фактором перемоги.
Втрати сторін
Попри меншу чисельність, британці втратили приблизно 200 військовослужбовців убитими, пораненими та зниклими безвісти. Американські втрати виявилися більш ніж удвічі більшими й перевищили 400 осіб, серед яких близько 100 солдатів потрапили в полон.
Такі результати ще раз продемонстрували, що сама лише чисельна перевага не гарантує успіху на полі бою. Вирішальне значення мали підготовка особового складу, ефективне командування та правильний вибір позиції.
Крах походу на Монреаль
Після поразки генерал Джеймс Вілкінсон отримав ще одну невтішну новину. Він дізнався, що інша американська армія під командуванням генерала Вейда Гемптона, яка мала одночасно наступати на Монреаль із південного напрямку, ще 26 жовтня була зупинена британськими військами в битві при Шатоге.
Таким чином головний план американського командування остаточно провалився. Не маючи підтримки другої армії й усвідомлюючи неможливість самостійно продовжувати наступ, Вілкінсон наказав своїм військам відступити через річку Святого Лаврентія до Сент-Реджиса у штаті Нью-Йорк. Кампанія 1813 року завершилася повною невдачею для Сполучених Штатів.
Битва при фермі Крайслера стала однією з найважливіших британських перемог у війні 1812 року. Вона остаточно зірвала американську спробу захопити Монреаль — місто, яке мало вирішальне стратегічне значення для британської Канади. Якби американцям вдалося встановити контроль над Монреалем, сполучення між Верхньою та Нижньою Канадою було б фактично розірване, а подальша оборона британських володінь значно ускладнилася б.
Іван Гудзенко
