Адже не важливо, з якої саме глини був створений Адам, важливим є животворчий дух, сама людина. Якщо література знаходить відгук у серці читача всупереч загрозі, катастрофі, голоду, війні, то це означає, що вона не має національної приналежності, вона – світова. Це письмо самотньої людини, що блукає у безмежному всесвіті в пошуках Бога.
Левон Хечоян
Сонце сходить на ново день, ратоборствує Камінь, старий, як цей світ, мудрий, як сам Всевід од Карпатських гір.
Із під вежі століть здійнялися Лаври небесні. Кажуть, нечисть хотіла заволодіти монастирем, і котила цей камінь аж від Карат, аби вцілити в поле тернове. Та мудрі сили перепиняли арідника. Щезав у заростах, а камінь стоїть і мугикає з тобою, зі мною, із вічністю.
Мисль лежала незрушно, між вчорашнім і завтрашнім часом. Все, що могло її зрушити з місця – це парсеки, що змушують плазму рухатися швидше, ніж світло, ясніше, ніж лазер. Думка. Хтива птиця неслася Фриксоном в зелених атомах довкілля.
І сколихнувся цілий світ. Довкола юрмилися форми: сині, жовті, зелені, що перетікали в бурі і червоні, і вигасали в чорному просвіті. Звук доносився крізь плачі і стогони. І різко змінюючи курс, занурювався на зелену чистінь. Став Білим Каменем серед дороги. Меткі хмарини купчилися, рвались на шматки, химерно косяком у світлі західного сонця. Вітер край землі дув ледве-ледве, наче стомлено, притишено зітхала грандіозна сила. А наверху кружляння жвавих ластівок несамовито та потужно зносилося шпаркими поривами…
Люди їхали возами, машинами, поспішали пішки до своїх домівок, раз-по-раз озираючись та мимоволі здвигуючи плечища, немов тікаючи від звіра. Хтось перешіптувався, мовчки шмаркав капцями. Всі оминали Камінь. Спотикалися, падали, і знову йшли, не зводячи уваги на плинність часу. Тільки Камінь стояв незрушно, тільки він міг все бачити, чути. Він Перш початок…
Буде буря, градобій, шквал чи ще яка біда, після якої полишаться поламані дерева, розбиті дахи та вікна. А поки що хмари повняться синявою та золотим полум’ям сонця, що сідає за край Раю… А поки що серця вгамовують притамований вогонь чекання, рокованого та визначеного, того, чого не можна змінити.
Якщо горе та біда визначені людині для очищення, то де межа страждань? Де та грань, до якої істота вигартовується, мов сталь, міцніючи та вивищуючись? Після якого удару вже не зможе піднятися та розправити крила? Відповідь – тільки у самій особистості, в здатності горіти, стискаючи зуби, не здаватися злому. Жити.
Головна причина потаємних страхів, зневіри людини – вагання у власних силах. Страх перед вогнем, якого ще немає. Боязнь ступити у власну моторошність, котра живе усередині… Крок – і крізь палаюче горнило іти і йти, аби не згинути, аби не згинув спів. Перший крок, ривок. Поступ, коли все набуває істинного вагу. Крізь поверхи геном рахує цінності, в іконах темні плями і поцілунки на денці схлипів мокрих, Ісус Христос рахує істину крізь морок. Крок до справжнього себе, крізь вогонь, до неба, коли душа легка хмаринка. Навзамін себе елімінує крилатого янгола чи індивіда.
Кроваві каганці показують дорогу. Вона – швидка, сизо-зелена, неначе мрія. Її солодкий погляд спокушує світи. Її звабливі рухи ведуть до мапи знань. Зараз довкола неї кольори веселки. Вона –Свобода. Вільна оболонка, що має колір бузку, із пишними сагами, взірцями прозірних епох. Милі пальчики торкаються каменю, і він стає вже гранатовою гранню, що світить в темряві. Вже не холодний, ще не гарячий промінець. І кожен біжить на те світло, хоче торкнутися, як і ми прагнемо пізнати непізнанне, торкнутися недоторканого, бачити невидиме, рухати нерухоме. І йти, йти у провалля, аби вийти за межі себе. Коли чуття поза свідомістю, поза часом, поза реальністю.
А от камінь, ні! Він бачить все, що діється і контролює рухи твої, мої. Тихо…
Говорить каміння. Благословитися на світ.
Світло! Світло Є, всередині. Зі Cловом на словах тямлю мову. Бо мова приспішає до взірця, звідки зводилась перш повінь, світай! Першість бажань, мислення, реінкарнація, полігенезі, паки буття. Туроном понесено випліскує, тімопоетин авторохнно, вітрова Леля: 666666, предовго-прорив, добро-відь. Роздвоюється Дніпро на два водойми. Річка золотисто кремова. Чи то вивірена часом, чи впотужнено сьогоднішнім днем, але виполіскується в дві розтоки…. Дві: прозора, як сльоза, а інша ображена на цілий світ, ніби смуток безвідрадних сторін. Лібранза. Обози… Права поточина – виокремилася від суцільного потоку. Ліва ж простора, допоки повноводна… А привиддя шепоче, що то однієї матері діти, що то єдина Повновіддя. Ра-дійте!
Одне життя. Боязко повернутися до виходу, бо не знаєш, чи розгілля зможе задовольнити амбітності? Чи станеш яскравим пророком, чи просто накреслиш обриси тіла на безлічі заношеним струменем часу. Як вийти із межиріччя? Проба дня, вимишлені ночі і пересічні виміри пророчі. Кревна країна. А стала чужа. Не Я ґазда, не я… Нашестя новоприбулих. Не вміють триматися на муру. Пливуть понад, літають поміж , але не ходять, там де Я…
Тиша. Гучно віщає каміння мовчанням: «У Галактиці, той, хто зміг би зрушити гори, один, може привести у епізоді й долини, і низовини». Тиша кричить камінням, пророкує піщинками в прорізі часу: «Кожен, хто замовляє щось великого, мусить бути великим. Непросто реалізувати велике: але ще важче замовити Величність.»
Стояла тиша. Така разюче безмовна, що від її величини лопає струмінь світла і переривається на два великі промені. Зціджуючи в простір учорашню туманність, вийшли два лицарі на варту, стали пообіч дороги, споглядають на роси-коси Забави ночі. Така неговірка, що щем у серці запаленіє дух до пазухи. Ні духу, ні слуху. Поважне бризкає на призив часу, кропить числом, сльозою у коло свіжин. Капелі визнають порізнену будову: сльози жалю – тягучі, тонкі, скрадливі. Не так радість – сльози відради краплями у діаманти. Даруючи Верховинам життя, плетуть сторінку з Ринв малини твого, мого лиття Сльози. З тобою будуть при нектарі, коли торкнеться соку…принц з Опалу. Маленькі прізвища сонетів у приміси Ампіру. У чотирикутнім чорнім ватрищі Рожевих слів, Рожевих снів, Рожевого потоку Чорно світу…
Вода. Що то вода? Розчинник, провідник, контейнер для всього живого. А як бути неживому? Все живе, все існуюче, все має здатність трансформуватися. Всюди вода, коли вібрації резонують зі сном всього живого, коли тече життя в помірному, простому і складному. Коли безмежність годна скупчитися уві одну краплину, і навпаки, одна росинка повисає на тисячі цяток, і детонує в рух. Життя. Купава живо духу вибризкує на світ життєствердні крики: початок всіх початків Вода.
Схилили голови овальні Ари, занизали туманами потоки. На лоні світу монарх Правди, що криється в капелині стоків любові, в росі ранкової співанки, у світанковій зоряниці. Що піднімає дух орлиці, аби наповнити життям прозорий дзбанок, аби надати поштовх джерелу підводної держави, і текти, тікати у безсмертність. Марени дзюркотять у мареві одвіку, ковтаючи поживу від живих богів – людей. То людські стовпотворіння блукають у водах бірюзових, сколихуючи лад, і продукуючи свої амбітні прояви Свободи. Бо вода – вмістилище ума і духа, що назавжди з’єдналися, аби при мізерному випадку пливти вже кожен своїм шляхом. А чи стокриле Благослав’я – нові закони у Всемирічь. Не може вода стоячою бути, не вміє… Потенційно рухлива, а мусить в собі вміщати інші частинки, що стають її транзитним багажем.
Не засмічуй воду, думку, бо зупиниться рух, бо перестане світ відроджуватися й помирати… Яка то Слава – мати Слово в потоці Смислу! Якщо смисл усього живого у воді, заглиблюйся в амбіції, не втихомирюй бурю – твори, пиши. Хоча, писати по воді? Та ні, Вода – то ти, то твої гени, що з покоління в покоління, ДНК. Резервуар життя. М’яка, холодна, тепла і суха, сира, тверда, прозора, чиста і з приправами – Вода. Такою бачу її Я. Така назріє при нагоді, коли зродяться в Новородді нові сини. Сподвижники потоків бурних гінко заповнивши карпатські зворища, а полонини Аполлоном – пружно з-під землі буркнути, гейзери, ропу…
І дзеркалом тисячоліть змагаються в завзятті Велес, Тур, Турдалій і Перун, Нехіть і Хари. Пообіч логогрифи у смарагдах, феруму і міді, платини й спижу. Священні води кремнію, кришталю, бірюзи… Сувої, із печатками про Буду, із автографією про буття. Коловорот, по колу, по колу із точки у кому, із крапки у небуття. Ляскає дзвоном дзворик під вербами, скрипкою проситься струмінь струмка. Із кола у коло, і далі в ніколи, у передчуття. Із марки на прорідь до випарки Є. Із сну сьогодення у завтрашнє Буде, із плину Грядущім у нині життя. Ніхто не почує, ніхто не замітить. Сонце засвітить у спину тіням попереду. Стигми і Я.
Вода ж бо чує і бачить. І в центросомі моделює ватру Слово буття. Два водні сполучаючись у силі, стягаються у всемогутній Гелій сонце стилю – Протей , віщун, що вприскує до лона пам’яті могутність Роду. Вода – усе, вода усім опікується, свідомо змінює структуру. Кришталики із п’ятдесяти семи молекул, тетраедри – зв’язок шістнадцяти, шість центрів водо-рідного порталу. І вічний супровід зеніну у напрямку до мисле дії. Гармонія розумного потоку, зумисне змінюючи стрій. І золота пропорція – основа всіх основ. І матриця подій. Ключ формули життя, зародку ДНК. Дефініція залежить від бажання. Субстанція у льоді, рідині і парі, структура простору і часу, структура імені життя. Вода, вода –із матрицею перш обуду до матриці коротко ливнів, від гомону великого рахунку до шепоту єдиного чуття. Сотейники із шести, восьми граней – об’ємні, многолітні, як буття. І кластерна вода. Усюди розум, люди, активна свідомість і каяття. Іонізація водного місива, рідка електрика, вода свобідна – могутність свідомості, сила, об’єднуючи розуми планет.
Атмосфера. Повів руху, резервуар буття, запліднююча позитура вітру. Вітер, свобідний і споріднив простір.
Диптих, триптих, поліпних: стада доль і цар-мак в долонях… Малюю на устах півоній. Пасуть ся у містах Гійоми, танцює скерцо на полях. Співають бджоли поминальну Славні, у конюшині коники сюрчать, на відкопиленій губі бринить ікона у журбі. Напишу звук , оголений до низу, з криниці витягну мандрівки. Епікризи поцілунком. На вустах стосилих витягну ікону з відрами світанку. В суєті і страсті виміряю стилі, янголом немстивим проріджу канавки, виціджу коров’як, вимащу конурку. Ти мене не бачиш, я на споді нурту. Льодом вкрилась борше, прикріпила квітку. Вирости на моржі, випливти на киті? Атома – дух, іскровий, розгорни сторінку. Стигми кривлять душу, лід пече плече, ти, мене ще чуєш, віриш в мене ще? Вивільни відерце, скинь шатро в тумани, Мамо. Атмо сизокрила, із вдиханням Бога, вивільни для мене Слово: Перемога. Окропи весною, вичисти з барлога, піднімай ми душу із плаценти моря. В світанковім вирі дай сказати: миром світла синь в підмоги. Янгол з ембріона, вирівняй ми душу. В Нікуди з Нічого волочуся.
Я стоять навколо, губи волошкові, як Христос на хресті, сподоби ня жінкою у Слові. Причастив цілунком, благовісним соняхом. Витрати ми треби, жертви, ви рахунки… В пелюстках купаюся з родом яблуневим. Свідчим серед ночі поверни, суцвіттями – в просторінь молебень. Дай спізнатись в світах, на коліна сизі голову схилити. Б’є проміння ночі – поміж мене діти. Атмо паперова, коломийко звісна. У Христі співаю проповідь пустелею, Доле акафіста. Крик самого в собі, шепіт тиші в бурі. Бах не чує і не видить Стерлінг – Я на літній смузі. Серце – стерня руде, стежею повинною, темною водою точить нечисть зливою… Посходились душі у вівтарові бунді, в бубон б’ють повинну й зазирають наскрізь почетами Будди сто сотенні Я.
Осідлали гори верхи вітрові і помчали зорі до ґазди Горгани, під інспектування узяти сувій. Від несвітловоді народились діти: Легіт, Вихор, Повітря і Вій. Шріт вітру, чотири атлети вгаюють небовид полонин… Владичать вікові, у бескидах повноправні господарі гірського царства – Паноті. Гей, гей- розносять органи просвіту. Агов, загубилися в хащах лісівники, Гойя – безжурно витинають звірики. Ні, ні надто короткий час, аби так довго завивати, плачучи та побиваючись за втраченим… час не наздогнати. У світі ніщо не пропаде безслідно, бо все трансформується і транспортується вітром. Ініціація. Подув Прані, подих Яви – то дочки відліку сили, енергії Духу, що наповнює все живе і неживе. Вітер древом тримає на собі небо, не даючи йому знову злостувати землею і розчавити створений світ. Дорога. Шлях до шлюбу, народження, основа всіх основ… Чисто споряджений виднокіл омиє жеврій, проспорить часом, од Нізвідки до Нікуди. Все в ритуалі, у Куделі, в процесії, в преформації інфо сили. Інфо-р-магія. Твердим намозоленим кулаком збирається в минулому і легким проривом мізинця напливає наступним: вість, відтинка, звістка…
Перевищив спротив, заллявся Вирій червоною містикою і знидів із Зараз у Вічне, де Сьогодні вилило Світло в Буття.
Земля. То наше Я, то вчорашні Ми, то завтрашні Ви.
Розкрилля, розпуття, розливи. Два проміри із одного буття. Початки єдино кінця. Кожному свій вимір. Всі ми діти однієї Землі, котра в просторі тремтить і резонує із Всесвітом. Сім герців– пряма вібрація поверхні і рівний хід. Електрострум, магнітні сили…. Зверхній, більший електричний ґатунок, то більш енергійні магнітні поля. Електоро поле живих тіл, аура, біополе, духовна частина у вібрації, в Космосі танцем, рухами, звуками, жестами, значенням.
Деміург випустив розрізнені частоти у радіації людського організму. І пахощі живих істот, аби сплести разом духовні цінності з фізичним тілом. Факт резонансу – гармонія себе в собі і злагода зі світом.
А творча Глина тисне в час, котрий заледве зволив зіллятися із часом , що був До. Глей начисто вичавлює нові імення. І затискає нинішні лещата до покори. Але зігріє, напоїть, нагодує, і приголубить прихистить від самого Початку аж до Кончини, коли заново прийме до свого лона. Все починається з Глини і закінчується в Глині. Творець створив твердиню, що від початку була Глиною.
Таїна теплих рук піщаного ґатунку надійно міцно затискує в обіймах карпатську значимість… І лише Ра розуміє, бо вміє радіти, бо носить в собі Дух твердині, світло і сонце буття. Скипня в тумані, тепло у долині, вогонь в осередку вогню. Рід полонинський розкутий. Знову створене Я.
Вогонь. А хто може похизуватися в горах, що прожив би без ватри? Сонечко гріє, запалює, грає. То пише по випасах , та так, що вигоряють усі поживні трави. То просить викуп-жереб, аби зігріти одних заради інших, то німою споглядає на світ: ану, спробуйте зігрійтеся самі! Небесний огняний цілиться в кущ чи дерево, аби було світло серед темної ночі, то підземний Аїр викине горно з магмою, аби горіли вуглини древності перевтілювалися в грядуще. А то зайдеться собі ватерка на землі від теплоти небесних рук. Вельми потрібна, що вже кожен гуцул знає: треба до ватерки галуззя, дров цяток, аби зігріти, зварити, засвітити серед ночі.
Дух, що планує поселитися тут навічно, бо гори кличуть, бо ріки прагнуть пульсу, що спороджує в догоду буття…
Я, не законно відібране у мами Землі, минатиме своїм шляхом. До дому йде – кривава дорога. Витримає, зможе відбити недоброзичливця. Вівтар заповнився червоною олією – то приріст думки крізь приріст Небуття. Міцно стискає руки, просить, молитись за Сонце, повернути вогонь. Життя. То наші долі, дух. Наш Дух. Утроба Карпат. Я – незвитяжне. Ріки вертають ід ’горі. Промінь то бачить – Я неторкане.
Вогонь-дух оживлює воду-матерію – Нове життя, в собі занотовує дві противенства: До і Потім. Одна крапля стискає час у вимірі Є. А інша у вимірі Буде.
Вогонь апелює до глузду людини. Вода до серця через відчуття і милість.
Досконалий той, хто душу волею врівноважив, засвоїв розумом канони природи і помістив у серці цілий світ…грім, блискавиця, родовід. А покровитель гір, непорочний Юрій вивертає Всесвіт. Постає весняне тепло, перші промені розріджують води зими, пускають у далекі світи пасма добродіїв вод, крапель поживи поцейбічних істот… Народився Бог.
Коло духу, танок ранку, спиває космос життя, іде і йде… Особливий темп, духовність все – від поселення і похоронних архітектури, скульптурних зображень з каменю, з піску і глини, до просвітчастого Я, де серед аріїв тупцює сонячний кукіль, де сонце відзначають як царя, або як ментора Танку планет. Віщун на зміну осені. Великий час, пробудження, життя.
Венера і Меркурій далеко в покаранні відтінюють каверзи коло Сонця, і повертаються до нього знову. У пікулі зупинки всміхаються дорозі, на виразнім Подолі сяйва. Сонце управляє танцем. Посланець Місяць отримує й собі трішечки світла. На обсерваторіях бескедів Арії ночують, занотовують державу до Закону власного виміру. Світом серед світу…
Торкаються промінчики землі і весело щезають між провалля. Віщує небо осені і закриває брами першої Богородиці. Друга зі спасом осипле яблуками, дощем, а третя ошпарить цілющими сніжками, мжичим…
Бо лишень того спекотного літа, коли Збруч геть чисто обмілів, а вапняки давнього коралового рифу оголили свої припони, оголилася і правда про Краянину. Перепони. Стражі Галіції здивовані од кам’яної стели, що нагло випиналася понад водою… Дідич із Коцюбинчиків Мечислав Потоцький вершить Роду славу…
Збруцький ідол, трьох метрова кам’яна флешка, стоїть, чекаючи на відкриття. Бо то не просто річ художня, а глибинна сакральної семантики із алгоритмом світлопису і буття первісного, світосприйняття та одухотвореного провидіння. Споконвіків роди Аріїв , древні волхви, сипали ратище таїни Всесвіту. Тіла сповнили осібну гігантську резиденцію Лагоди, б’ючи чолом ампірні схили. П’яніючи від духу тьмяного туману, немов собори, пірнають вгору, поліщучки чуби між хмар. А поміж ними ловець кошари, хижі дубові, барвисті трави полонин. І вітер чеше коси смерекові. А верби миють чуби в росах, садки в долинах хилять сонце на покоси… маївок стоси. За хриплим голосом тисячоліть кільчиться в кожну різочку буття – Нове Життя. І Я.
Я Шоста частина часу. Гостювання, насиченість благом. Володію росою, маю сили, мислю, зорію. Довкола влаштовую проекти. Зростаю і малію. Плекаю мрію. Осені аспекти.
Осінній лист злітав і опускався, і знову кидався у темпу. Я, стоячи з простягнутими крилами, волію зупинити вереск. Не просто, мені це не під силу, бо іншим вимірам належить вимір Я.
На плечах плаче далечінь, вкриває голову дивацька брила, а решта все – то не моє, лишень дзеркала тінь, у гладіні уявлень. Полонина. У загребі відлежується сонно молебень. Пророча пісня, тіні тлінь, переливається регочим вітром. А Я? Я поза простору, поза доби. Глибінь. У вимірі маріння. Летить восковий лист. Мізерний шмат зеленої полівки. А за дверима гар, огонь, що пожиратиме німий листочок. Мати кролиця, котрій бракує життю сили, глитає первістків. Останній писк, останній погляд зеленоокої богині, останній рух у прірву. Випростуються крила, вивітрюється тіло, світом править єдина сила, єдина пектораль – Осінь.
Дохідливо, майже пронизливо, вібрує останній мотив. Малює зорі понад кручами, б’ється із буднями причинними. У краплі точиться вторинно, аби не бути перш вимірна краплиною дощу на небі сиротному. Липневим статком кропить свіжини, замучує кров’ясно стиглі ягоди, видзвонюючи мальвами доріг. До сонця гаптованім вітрію. Парусини неба крізь космічні ями. На Стожарах стиглих обручами. До витоків, до мами.
Левиця вогниста молилась сльозами за спалене листя. Отава палачем до церкви нарядилася, барвистим дзвоном, журавлиним свистом витуманила обійстя. Майнув на приморозок лист, ген, ген — залишив тільки шепіт. Лепет, рудий міст… Хочеш прилучитися? Зиркни: бадиллям плач полів, літає одиноке лебедине пір’я, у дзеркалі озер немирове сузір’я… Зародок данини на небовид. Злетіли янголи в імлистім плаю до сизого шуміння, до листкового раю, облили свічкою горіх, і випустили пахощі, останні повіви політь. Скрутився лист. Став згортком –транскрипцією, посиланням, що визріє лишень через віки, аби вітатися зі світом. Після… знаки тори, зорі, Коран, святе письмо. Зимова воскова пастель, скрадливі конфетті і крижане причастя.
Чи стане серця на усе мені? Чи вдасться?
Грицан Тетяна
с. Красна, Тячівського р-ну. Закарпаття.
