Конкурс "Людина та людяність"        13 Вересня 2016        137         Прокоментуй!

ЗАПИСКИ МРІЙНИКА В РОЖЕВИХ ОКУЛЯРАХ

Історія, яку я хотів би вам розповісти, відбулась зі мною декілька років тому. Був звичайний теплий весняний будній день. Я йшов по центральній площі одного з провінційних містечок України, не помічаючи нічого навкруги. Тіло трусило немов від пропасниці. Ні, холодно не було –  було трішки образливо.

mrii

Образливо, що люди за віки існування так нічому не навчились і продовжують залишатися лицемірними створіннями. Образливо, що про доброту, допомогу, взаєморозуміння ми говоримо і чуємо лише на словах, та бачимо у фільмах і телепередачах. Та що там доброта, ми не маємо звичайної поваги один до одного. Проте, давайте про все по черзі…Почалося все зі звичайної статті, яку я написав для місцевої газети. Редактори тижневика були приємно вражені, й ми почали співпрацювати. Правда, писав я для газети рідко, оскільки можливості оформити офіційно у редакцію людину, котра хоч і пише гарно, але не має вищої освіти, не було. Крім того, “старі зубри” не мали бажання залишати свої теплі місця, не зважаючи на пенсійний вік. Деякий час мене годували обіцянками, а потім ми взагалі припинили співпрацю. Поміркувавши як слід, я вирішив спробувати щастя в інших місцях. І пішов по різних установах, пропонуючи свої послуги. Де тільки я не був, і з ким тільки не говорив.

Я заходив навіть у штаби партійних організацій. Більшість говорили, що не мають потреби у моїх послугах, дехто брав телефон, і говорив, що передзвонить як буде потрібно. Але всі спілкувались зі мною як з людиною. Все йшло непогано, аж поки я не вирішив сходити у райдержадміністрацію містечка, в якому це все відбувалось. Попередньо поцікавившись у знайомих, до кого краще сходити, я вирішив піти до, з етичних міркувань не називатиму його імені, назвімо його Цабе. Так от, цей Цабе не так давно працював звичайним педагогом історії у звичайній школі, й був звичайною людиною. Я навіть декілька разів пересікався з ним, і був хорошої думки про Цабе. Але, його кар’єра пішла угору, й на момент нашої потенційної зустрічі Цабе займав посаду заступника голови райдержадміністрації.

Ходив я три дні: то його не було на робочому місці, то у Цабе було багато відвідувачів, то ще якісь причини. Та все ж таки, на третій день ми зустрілись. Про нашу зустріч розповім окремим абзацом.

Постукавши у двері і відкривши їх я заглянув у кабінет. Цабе сидів за столом.

– Добрий день, можна? – запитав я. На хвильку він підняв голову, подивився на мене абсолютно байдужим поглядом і махнув головою. Я зайшов до кабінету і став перед Цабе, який навіть не запропонував мені присісти.

– Ви напевно засмієтесь і скажете, що ні, але я все ж запитаю, – невпевнено почав я, але вирішив не зупинятись на пів дороги й продовжив, – вам не потрібні люди які пишуть?

Не встиг я закінчити речення, як отримав відповідь на своє питання.

– Ха-ха-ха-ха-ха, – іронічно розсміявся Цабе і промовив знущальним тоном, навіть не піднімаючи голови – Ні!

Я аж знітився від презирства, з яким сказав ці слова Цабе. Повністю розгублений я все ж вирішив перепитати:

– То вам не потрібні люди які пишуть так?

– Ні, – відповів Цабе так і не піднявши голови…

Не пам’ятаю як вийшов з кабінету, але опам’ятався я лише біля пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку, котрий був розташований якраз поблизу райдержадміністрації. «От такі твої діти Тарасе!», – гірко подумав я і пішов далі. А в середині все аж перевернулось. Я не міг зрозуміти, що такого я зробив Цабе, що він поводився з такою зверхністю і таким презирством. Ні я нікого ні в чому не звинувачую, борони Боже мене від такого. Я просто хочу зрозуміти одне, чому люди так змінюються, прийшовши до влади. Куди діваються їхня людяність, доброта, та повага. Чим відрізняється звичайний громадянин від того що сидить у владних кабінетах? Адже ж і в одного і в іншого дві руки й дві ноги! І той і другий живуть лише раз! Невже відчуття влади вбиває у нас все хороше?! Як можна побудувати здорову та впевнену в своїх силах націю, коли розбрат починається з самих низів?! Іноді хочеться крикнути на всю Україну: “Люди будьте людьми, ми ж бо всі українці! Бо якщо ми між собою не будемо жити у мирі й злагоді, то не бачити нам багатої, дружньої та квітучої України як власних вух!”

 

P.S. До речі, Цабе не довго пропрацював у владних кабінетах й невдовзі був звільнений, бо до влади прийшли інші політичні сили. Через деякий час я мав випадкову зустріч із ним і був здивований, куди ділись зверхність та презирство у недавнього чиновника. Інша справа, що більшість із них залишається при владі, незважаючи ні на який вітер перемін, міняючи лише партійні вподобання, “друзів” і соратників. Дивлячись на це все ні-ні та й задумаєшся – невже людина, попри усі досягнення у багатьох різноманітних галузях, втрачає усвідомлення реальності й чим далі тим більше заглиблюється у вир лицемірства, егоїзму та двійних стандартів. В такі моменти хочеться сказати усім тим чиновникам, та іншим людям, котрі втратили зв’язок з реальністю: “Зупинись бодай на мить, подивись навколо, усвідом, що ти ніхто, спробуй зрозуміти маленькі цінності життя й хоча б раз у житті подумай про щось більше, ніж власний добробут!”

Ковальчук Володимир

Україна, Рівненська обл., смт. Володимирець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Пошук
Рубрики
Ми у Facebook