Буття в Античності

Саме в античній Греції виникають перші спроби розуміння буття, як сталого, стійкого – архе. Таке трактування вказувало на те, що на «поверхні явищ» можуть відбуватись зміни, але у своїй основі буття є незмінним і невмирущим.

Таке поняття буття було введене Парменідом, який зазначав, що «нічого осмислити неможливо, бо сам акт мислення переводить все в рамки буття». Звідси буття постає, як абсолютно цілісне й незмінне, самодостатнє для себе. Те, що ми бачимо як зміни – результат неістинного бачення та розуміння, тобто вигадка. Парменід пов’язував буття з мисленням та усвідомленням. Його думки розроблялись і підтримувались Демокрітом, Анаксагором, Платоном, які зазначали, що внутрішня нестійкість буття спричинила до можливості зникнення світу, або виникнення чогось іншого. Таке трактування несло в собі негативні моральні наслідки, оскільки за ним усе може зникати безслідно, а ,отже, прожите життя ніколи не отримає належної оцінки.

Концепція Платона

Справжнім джерелом буття може бути лише ідея (ейдос). Детальніше – вчення Платона про ейдоси. Ідея постає як єдине, вічне та незмінне. Усі речі у світі та явища природи існують лише в міру їх причетності до єдиного, тобто речі не мають в собі буттєвого кореня. Щоб дослідити світ, потрібно досліджувати не речі, а їх ідеї. Інші концепції Платона можна знайти у розділі «Постаті».

Концепція Арістотеля

Філософ відокремлює речі від ідей, тому розуміння буття у нього звернене до дослідження будови речей та з’ясування їх причин та функцій. Реально бути – це є тотожне тому, щоб із чогось складатись та певним чином взаємодіяти. Знаючи загальні принципи та початки усього сущого, ми будемо знати сутність буття.