Мислитель народився 384 року до нашої ери в місті Стагір. Його батько  Нікомах займався лікарською справою в провінційному містечку. На той час професія лікаря дуже добре оцінювалася. Лікар займав високий соціальний статус. Арістотелів батько завдяки мистецтву лікування був відомий на всю Македонію.  Син Нікомаха – Арістотель  мав зовнішні недоліки: сухорлявість, худі ноги, малі очі.

Арістотель не став на шлях лікаря як його батько, продовжуючи сімейну традицію, проте у своїй філософії все ж таки звертався до медицини для пояснення найскладніших філософських понять.

Сімнадцятирічний юнак вступає до Платонівської школи. Спочатку навчання сприймається із захопленням як і дотриманням принципів, проте пізніше це почало набридати Арістотелеві. Платoнівська академія для Арістотеля стає справжнім колодязем знань, місцем написання власних творів, що є безсумнівним  свідченням його глибокого розуму та риторичних здібностей.  Для риторики виділив усю частину свого життя.

Арістотель – життя,філософія, книги

У 364 році відбулася зустріч Арістотеля з Платоном, зав’язалася дружба мислителів. Між ними двома були зовсім протилежні погляди, ворожнеча. По- перше це проявлялося у тому, що Платон не любив як зухвало одягався  і вирізнявся серед інших Арістотель і не стримував себе перед вчителем, суперечачи йому. Можливо саме це слугувало причиною відділення Арістотеля від Платона і створення ним власної школи, оскільки той не міг зійтися характерам і філософським поглядом з Платоном.

Платон вдавався до жартів про Арістотеля, порівнюючи його самого з брикливим лошам – сосунцем.

Ми можемо зробити порівняльний аналіз  філософських поглядів. Основне ядро філософії Платона – ейдос. Звичайно Арістотель не міг не прийняти цей постулат, вносячи його до своєї філософії. Платон із Арістотелем не можуть собі уявити речі з відсутністю притаманних їм ейдосів (ідеї).

В  тім Арістотель не як не може змиритися з платонівським потсулатом, коли ідея речі просто відірвана від речі. Адже  ідея присутня у ній. Теза стала відмінною від платонівського вчення.

Чітко видно що  Арістотель доводить ідею речі як своєрідної загальності, тобто ейдосу у всіх його відношенні. Але ейдос – це не є узагальненість різноелементності. Ейдоси по суті загальні та одиничні є цілісністю. Оскільки загальне від одиничного відокремити не можна. При видаленні моментів цілісності, на думку філософа, можемо знищити і саму цілісність. При знятті з будинка даху втрачається і сама його цілісність, в кінцевому результаті це вже не будинок. До того ж Арістотель висуває існування чотирьох причин, принципів.

Перший базується на тому, що ейдоси речі – це не абстрактні поняття, а сутність, яку містить річ всередині себе. Другий: є матерія і форма. Отже річ повинна мати форму. Мислитель приходить до висновку: Матерія – можливість оформлення речі і вона різноманітна. Натомість немислимим можна вважати існування ейдоса з відсутністю матерії. Вони ототожнені для виникнення речі. Якщо Платон не розрізняв матерію та ейдос, то Арістотель зумів провести досить чітку грань між двома поняттями і тим самим здійснив прорив, змінюючи уявлення античних філософів.

Матерія – це не ейдос, ні загальний, ні одиничний.  Космічні сфери цілком повноцінні ейдоси. Бо те, що відбувається всередині сери Місяця часткове, недосконале.  Арістотель виступає переконаним матеріалістом у власному вчення про матерію. Він не може ні до чого звести таку категорію як рух. Проте вона є основною категорію, поряд з матерією та формою.

Третій: імовірність існування категорії руху. Згідно поглядів, річ  як єдиний організм не може  існувати  без трьох її принципів: матерії, форми, діючої причини.  Четвертий: зведення мети до особливої категорії.

За Арістотелем кожна річ – це результат творчості. Не обов’язковий  зовнішній вигляд отримуваної речі.  Різноманітінсть світу речей вбачає у причинно-наслідковому втіленні. Розрізняє філософ крім трьох причин організму і три типи душі. Першою вважає рослинну, другу – тваринну (чуттєву), третю – розумну. В останньої наявними є ейдос та матерія й причинно-наслідкова зорієнтованість. Ейдос живого тіла як принципу життя є душа. Душа здатна мати керівництво над тілом, залежачи від ейдосу – розуму.

І як навчає Арістотель, душа – енергія Розуму, а сам він – ейдос ейдосів. Розум – це найвищий ступінь буття, залежачи сам від себе, нічим не пов’язується.  Тобто він у стані  нерухомості. Притаманна Розуму матерія, завдяки якій створюється художній твір. Тому мислителем висунуто гіпотезу, згідно якої матерія присутня в Розумі. Арістотель доходить до створення трьох концепцій, пов’язаних з Розумом як першо-двигуном.

Перша концепція підтверджує, що розум є найвищим й остаточним буттям. Розум сприймається царством богів, союзом вищих та нижніх  ідей.

За другою концепцією, розум – це мислення для себе. Розумовою матерією створюються  передумови того, щоб народилася вічна краса. Коли збігається ідея та матерія хіба ж це не є краса, звичайно. Третя концепція стверджує, що космос керується Розумом. І тут знову відмінність двох концепцій – арістотелівської та платонівської. Платонівська Світова Душа замінюється арістотелівським Розумом, бо він найважливіше, двигун усього сущого, життя, вічна енергія.

Як бачимо, за вченням Арістотеля розум не залежить від тіла. Оскільки сам він вічний та незмінний, здатний досягнути вічне буття, складаючи собою сутність вищої форми, яка вільна від матерії, тобто вічного двигуна – чистого мислення, завдяки якому відбувається рух і життя у світі. На відміну від пасивного, сприйнятливого розуму є діючим, споглядальним.

Пасивний розум властивий людині так як діючий лише в малому ступені. Для того, щоб розв’язати проблему вчення трьох душ  з пояснення безсмертності індивідуальності душі, Арістотель робить висновок: безсмертним є лише розум, який після тілесної смерті з’єднується з вселенським розумом.

В Арістотеля можна почути таку фразу: «Платон мені друг, але істина дорожча». Тобто філософ присвятив усе своє життя пошукам цієї істини, намагаючись зрозуміти те, що існує навколо нього самого. Праці Арістотеля заслуговують неабиякої похвали, вони цінні. Є відомими для багатьох світових науковців. В його зоологічних трактатах подається характеристика чотирьохсот тваринних видів.

Відомі також праці правової сфери. Власноруч описані сто п’ятдесят вісім законів з наявністю грецьких. Серед основних трактаів найбільшою популярністю користувалася «Метафізика». V розділ цієї праці присвячений філософським термінам, де кожне поняття має п’ять, а той шість значень.

В теоретичній філософії мислителя виділені три розділи:

  • Теологія або ж метафізика
  • Математика
  • Фізика

Метафізикою називається наука про причини, начала буття та знання, про те що буття є істинним саме по собі. Філософський трактат вміщує чотирнадцять книг і є одним із важливих творів теоретичної філософії Арістотеля.  Метафізика не була закінчена Арістотелем. Вона є либонь компіляцією, могла бути складена вже після смерті філософа  з чорновиків, уривків, приміток, характерних для метафізичної системи. Порядок книг у Метафізиці  систематизований доволі слабенько.

Назва «Метафізика»  не поєднується з розділом філософії. Імовірніше за все трактат виник вже після самих творів Арістотеля  про природознавство, а слово метафізика трактується як «те, що йде за фізикою». Позбавлене конкретного філософського значення дане слово укорінюється в наукову термінологію, стає загально принятим позначенням основ світогляду, вихідних початків системи будь-якого мислителя.

Головна тема Метафізики – це розгляд взаємозв’язку ідеального та матеріального.  Спростовуючи вчення Платона про ідеї – самостійні сутності,  доводить, що вони є тільки формою, де матерія постає як окремий предмет, приймає форму, що дістала назву – рух. За метафізикою, формою здійснюється надання предмету реального існування, а матерія вміщує у собі  таку можливість.  При переході від можливості до дійсності з’являється виникнення.

Форма є дійсністю, а матерія – можливістю. У можливості стати дійсним, матерія виступає конкретним явищем і тільки тоді вона пізнається.  В природі самої матерії закладено здатність приймати форму.  У «Метафізиці» форма називається ентелехією матерії, перевід матерії з можливого в дійсне існування, ентелехія перетворюється в рух. Рухом слід назвати таку діяльність завдяки якій можливе може стати дійсним, матерія – як визначений предмет з визначеними якостями.

Рух  в «Метафізиці» стає безперервним, безкінечним, безначальним процесом; поняття про рух вимагає, щоб те, що рухається мислилося  як початок і його причина.  Тоді Арістотелем вводиться поняття трьох різних класів існуючого:  існує те, що рухоме, але не є рухомим – матерія; те, що рухається  і саме рухається – природа; існує те, що рухається, але не рухоме – бог, нематеріальна істота, без частин, перебуває поза простором, нерухоме; саме він  безумовна діяльність та чиста енергія.

Але чисте мислення також може бути безумовною діяльністю. Метафізика називає бога абсолютно діяльним мисленням, живою істотою, першоджерелом життя.  Предметом мислення має поставати щось високе та досконале. Тому і мислення, і  його предмет наявні в бозі.

Спокійна незмінність мислення – це така собі нероздільна єдність мислення з предметом думки, які власне і складають абсолютне блаженство  бога.  Вчення Метафізики про божественне мислення можна вважати першою спробою побудови  теїзму з допомогою наукової аргументації.

Ще до самого Арістотеля уява про бога  мала релігійне підґрунтя, а Метафізика  осмислює бога як самосвідому особистість, йде шляхом послідовності умозаключенння основних положень філософської системи.  Тобто, філософ  настоює на тому, що бог – особистість, яка має самосвідомість. Проте діяльність такої особистості здійснюється завдяки теоретичному спогляданні.

Практична діяльність цієї особистості відсутня, поняття про неї як особисту істоту також зникає, а що ж тоді залишається? Божественний розум, оскільки єдиною діяльністю його є мислення про себе самого, яке не може бути оживлене зміною, розвитком.  Відтак, бог у «Метафізиці» – першопричина, від якої розпочався рух всесвіту; перебуваючи в якій він (бог)  повідомив їй  непереривний рівномірний коловий рух.

Матерія має потяг до отримання форми, що набувається  безпосередньо з рухом, то бог виступає абсолютною метою цього всесвіту. Всесвіт також прагне до божества. Божество у свою чергу відноситься якось до цього прагнення бездіяльно.

Ідеї «Метафізики»  зроблять подальший вплив на філософію епохи Середньовіччя, а потім на всю західноєвропейську філософську думку. Метафізика– це унікальний твір, в якому міститься уся натурфілософія класичного античного періоду. На превеликий жаль, у зв’язку з обставинами життя філософа твір таки не вдалося закінчити. Можливо цьому слугувала якась важлива причина, хід подій. В тім трактат становить науковий інтерес, здійснюються дослідження у площині філософії.

Античний мислитель не мав на думці померти смертю Сократа. Оцінюючи і розуміючи дану ситуацію розправи над ним, швидше за все отруївся.

Це трапилося  322 року до нашої ери в стародавньому грецькому містечку Халкіда.

Пегас