Причини розколу були не лише релігійними. Вони тісно перепліталися з політичними інтересами Франції, Священної Римської імперії, Англії та інших держав, які використовували суперечки навколо папського престолу для зміцнення власного впливу. Західний розкол показав, наскільки тісно в епоху Середньовіччя були пов’язані церковна влада, міжнародна політика та боротьба європейських монархій за домінування.
Передумови Великого західного розколу
Щоб зрозуміти причини розколу, необхідно звернутися до подій попереднього століття. У 1309 році папська резиденція була перенесена з Рима до французького міста Авіньйон. Цей період, який тривав майже сімдесят років, увійшов в історію як Авіньйонське папство. Формально папи залишалися главами всієї Католицької церкви, однак тривале перебування у Франції сприяло зростанню французького політичного впливу на Святій Престол. Водночас папська влада в Італії слабшала, а Рим поступово втрачав своє значення як центр католицького світу.
У другій половині XIV століття дедалі більше церковних діячів і світських правителів вимагали повернення пап до Рима. Цей процес завершився у 1377 році, коли папа Григорій XI залишив Авіньйон і знову оселився у Вічному місті. Здавалося, що тривала криза папства добігла кінця, однак уже наступного року після смерті Григорія XI вибори нового понтифіка призвели до ще серйознішого конфлікту.
Обрання Урбана VI
Після смерті Григорія XI римське населення вимагало, щоб новим папою став італієць або хоча б уродженець Італії. Люди побоювалися, що обрання французького кандидата призведе до повторного перенесення папської резиденції в Авіньйон. Атмосфера в Римі була надзвичайно напруженою: навколо місця проведення конклаву збиралися натовпи, які відкрито тиснули на кардиналів.
У результаті папою було обрано архієпископа Барі Бартоломео Пріньяно, який прийняв ім’я Урбан VI. Спочатку більшість кардиналів погодилася з результатами виборів, однак дуже швидко ситуація змінилася. Новий понтифік виявився людиною різкого характеру. Він відкрито критикував кардиналів за розкішний спосіб життя, вимагав проведення реформ і прагнув суттєво обмежити їхній політичний вплив, який значно зріс за часів Авіньйонського папства.
Такі дії викликали сильне невдоволення серед частини кардиналів. Вони заявили, що обрання Урбана VI було проведене під тиском натовпу і тому не може вважатися законним.
Поява другого папи
Незабаром група незадоволених кардиналів залишила Рим і зібралася в місті Ананьї. Там вони оголосили вибори Урбана VI недійсними та провели новий конклав. Його результатом стало обрання кардинала Роберта Женевського, який прийняв ім’я Климент VII.
Новий папа оселився в Авіньйоні, де швидко сформував власну адміністрацію, створив колегію кардиналів і почав здійснювати всі функції глави Католицької церкви. Таким чином у Західній Європі одночасно існували два папи, кожен із яких проголошував себе єдиним законним наступником святого Петра, а свого суперника називав узурпатором.
Хоча сучасна Римсько-католицька церква загалом визнає законність Урбана VI та його наступників, офіційного догматичного рішення щодо абсолютної юридичної оцінки подій того часу ніколи не ухвалювали.
Європа розділяється між двома папами
Подвійне обрання мало надзвичайно серйозні наслідки. Практично вся Західна Європа була змушена визначитися, кого саме визнавати законним папою. При цьому вибір часто залежав не від богословських переконань, а від політичних інтересів окремих держав.
Франція та її союзники підтримали авіньйонського папу Климента VII. Натомість Англія, яка саме вела Столітню війну з Францією, а також більшість італійських держав, Священна Римська імперія та ряд інших країн визнали Урбана VI. Таким чином церковний конфлікт наклався на вже існуючі міжнародні суперечності й ще більше загострив політичну ситуацію в Європі.
Кожен із папів призначав власних єпископів, кардиналів і церковних чиновників. У результаті в багатьох країнах виникала ситуація, коли різні церковні діячі претендували на одну й ту саму посаду, посилаючись на рішення різних папських дворів.
Криза авторитету папства
Одним із найважчих наслідків Західного розколу стало різке падіння авторитету папської влади. Протягом століть папи вважалися найвищими духовними арбітрами християнського світу. Тепер же віруючі бачили двох понтифіків, які відкрито засуджували один одного, відлучали суперників від церкви та проголошували власну законність.
Таке становище викликало розгубленість серед духовенства й мирян. Для багатьох християн було незрозуміло, чиї рішення є чинними, хто має право призначати єпископів і який із пап справді представляє Католицьку церкву. Криза довіри стала настільки глибокою, що багато богословів почали стверджувати: найвищою владою в церкві повинен бути не папа, а Вселенський собор. Саме так виникла теорія соборності (конциліаризм), яка відіграла важливу роль у подальшому розвитку церковної думки.
Третій папа і ще глибша криза
На початку XV століття було здійснено спробу покласти край розколу шляхом скликання Пізанського собору у 1409 році. Його учасники оголосили обох пап позбавленими влади й обрали нового понтифіка.
Однак замість завершення кризи ситуація лише ускладнилася. Урбанова та авіньйонська лінії не визнали рішення собору, унаслідок чого в Католицькій церкві одночасно існували вже три папи, кожен із яких вважав себе законним главою церкви. Такий стан справ став безпрецедентним навіть для середньовічної Європи й остаточно продемонстрував неспроможність існуючої системи самостійно подолати кризу.
Констанцький собор і завершення розколу
Вирішити проблему вдалося лише після скликання Констанцького собору, який працював у 1414–1418 роках. На ньому було ухвалено рішення усунути або домогтися зречення всіх претендентів на папський престол. Після тривалих переговорів це вдалося здійснити, і в 1417 році собор обрав нового папу — Мартина V.
Його обрання поклало край майже сорокарічному Західному розколу. Католицька церква знову отримала єдиного загальновизнаного понтифіка, а папська резиденція остаточно залишилася в Римі. Хоча політичні та релігійні суперечності не зникли повністю, саме Констанцький собор відновив організаційну єдність Західної церкви.
Наслідки Західного розколу
Подолання розколу не означало повного відновлення колишнього авторитету папства. Навпаки, багаторічна криза продемонструвала, що навіть найвища церковна влада може стати заручницею політичних інтересів світських правителів. Багато європейських монархів після цих подій почали активніше втручатися у справи церкви, а папам дедалі складніше було зберігати колишній рівень впливу.
Водночас Західний розкол став важливим етапом розвитку церковного права та соборної традиції. Саме тоді активно обговорювалися питання співвідношення влади папи й церковного собору, які пізніше знову постали під час Реформації XVI століття. Криза також продемонструвала необхідність реформування церковної адміністрації, хоча більшість запропонованих тоді реформ так і не була реалізована.
Іван Гудзенко
