Янголе… Важкістю лиця залишаєш на мені свої рубці – зморшки. Колагенові тектонічні плити сходяться ув одне велике ніщо. Ніщо – все, що лишається від нас нащадкам. Вибір – ми могли тебе зробити. Яким ти був? Наклейка буднів, затерта по краєчках вмінням говорити. Непізнана суть мовчання. Тиша всередині, тиша опісля того, як стався. Відбувся. Намагався. Шукав. Якщо гукав, то міг і знайти, але любиш мовчати. Від та до. Себе.Розколупав серце на одкровення і зашкодував. Та так надривно. Аж схотілося до себе. Повернути. Впасти собі в комірці і поплакати, щоб ніхто не знав. Емоції — наші вади. Вади наших емоцій. Скорбота важкого року. Рок одвічних митарств. Байкер у пошуках свого неба. Я хочу. Я вмію. Я знаю. Я. Хто?
Порожнє місце минулого займає невизначеність майбутнього. Не розбираєшся. Мабуть, недалекий вдався. Можливо, скупий на пошук. Роки лягають на втомлене лице важкістю зависання. У повітрі не зима, не осінь. До літа ще…
Кажуть, за вибір відповідальний ти. Міг би. Але що він таке є? Ким ти був, тим і будеш. Білка, загнана завідомо у барабан науковця. Досліди планети на ховрашках. А думав – хазяїн, оце те зроблю, оце те в планах… А насправді? Викидають нещадно твої альбоми, коли ти поїхав, відійшов, зчез остаточно. Бо кому ти їх лишив без підписів? Ніхто не впізнає твого лиця. Ніхто не ідентифікує твоє лице у собі. Загадкова хмарка на небі, яку на мить вподобало дитя.
Реальність повсякчас змушує твоє лице одвертатися. Бог вчиться допасовувати варіанти на величезному ай-паді неба: тиць, тиць… Ой.
Мураха. Вміє. Думати. Відчуває, як вирівнює її тіло пласка підошва життя, якщо не потрапити у можливість протектору. Мати стільки років позаду, попереду, довкруж, щоб не знати, яка до них інструкція. Що варте, що обирати. Дихай, зринай на поверхню, захлинайся повітрям, неси на спині подвійний вантаж, потрапляй у фартовий протектор підошви життя. Май собі щастя. І підключи блютуз до ай-паду Бога, якщо він не пише. Небесний сервер одначе єдиний. Якби не покриття з неба, чим би мав дихати. Дякувати.
Вперше за кілька років ладний зірватися. Гамуєш себе, жалієш себе, ляскаєш свідомо боляче, підіймаєш себе, лежачого на спині, готового до відключки у калюжі знецінення цінностей. Подорож триває, а ти любиш романтику невідомих зупинок. Ні, не буде так, вибір буде зроблено правильно. Одне дзеркало напроти іншого – конфуз безкінечності? – без мерзенного в собі не розгледіти високого. Що ти є? Дзеркальний коридор можливостей. Де пройдеш, а де розіб’єш лоба. Ти не геній. Намагаєшся (чи хотів би?) бути оригінальним. Орігамі. Або буде лебідь, або дракон. Або літачок. Попутного б вітру.
«Гроші в тебе є, не голодна там сидиш?» — питає матір мене, як завжди. Чомусь їй здається, що, якщо ти бідний, – то обов’язково – «сидиш», автоматично. Певна логіка в тому є, бо з грошима у людини з’являється план, як наслідок – дія, рух, похід, абощо.
Закурюю в честь останнього дня зими, суто символічний непереборний потяг. Сигарета – це завжди спроба паузи, виходу із себе, для себе, углиб особистої думки про стан твоїх наразі речей, тільки твоїх. Унизу балкону вирує життя. Наше українське столичне сьогодення: мамаші тягнуть візочки, інші бігають у нервовому мандражі за веселою малечею на гірках-атракціонах, пара закоханих пенсіонерів, перевалюючись важко з ноги на ногу поволі рухаються під-руку, чоловік у лосинах з плеєром у вухах здійснює пробіжку – сьогодні він поставить собі у духовному плані зростання сили волі «плюс», а я собі – звичайно, «мінус». Не важливо, які труднощі і завдання ти всмілишся звалити собі на плечі, якщо не поборов своєї наївної суті і природної простоти-добра у душі. Отже, тебе можна ошукати, казати тобі з телевізора будь-яку ахінеїчну «правду», тикати тобі безкоштовні газети в метро, бо ти – бідний, завідома бідний (чи скупий), тому обов’язково поведешся на безкоштовний завідома підготовлений під тебе «лікбез».
На тлі виблискуючих куполів церков пролітає зграя чорних птиць – круки? Авжеж, не лебеді материнства. Якби ми лише могли розпитати їх – як ми вам, зверху? Уявляєте цю лукаву усмішку у відповідь?
Гамузом перемішані, як свиням мішка, наші підоснови і те, ЩО ми повинні думати, ще до того, як ми народилися, цей вітамінний коктейль не можна відмовитися їсти-пити, якщо хочеш жити з усіма, з ілюзією своєї діяльності й користі. На що, власне, ти особисто впливаєш? Хіба що на свою віру. Не хочеться зумисне бачити розчарування у цьому прекрасному житті і світі, де люди так хочуть жити, тільки бояться. Навмисне не розтуляють роти, забобонні, навіть не так – забобонені кимось чи чимось, нажахані тим, що їх контролює чиєсь недобре око. Чиє? Кожен живе заґратовано від добродіїв чи злодіїв – від усіх, з єдиним запитанням на стукіт у двері, завідомо знаючи, що не відкриєш, бо з дитинства привчений боятися, — «хто там?»
Вирує життя попри все. Окремо у купі, якщо так буває. Хтось тягне будівельні матеріали, придбані на скільки вистачило, пре до себе у хату – буде зміна на краще. Хтось випотрошив матрац аби затарити балкон надією у світле майбутнє завтрашнього дня, «всі помруть – а я залишусь», такий наш принцип. Такий принцип навіть не «наш», а кожного зокрема. Отже – всі залишимось. Будемо старіти і гіршати здоров’ям через штучні харчі, бігати на пробіжки, кажуть корисно, смітити, як завше, бо природа все одно загине, що вже мертвому припарка, вестися на безкоштовні газети, бо чотири гривні нині це – «ага, шукай дурника!», ігнорувати бездомних псів (обійдуться), дозволяти випорожнюватися деінде своїм, випещеним, щасливим, плювати на те, наскільки загиджена столиця, бо вона не наша, ми її, звичайно, любимо, тут і Володимир, і той, Дніпро, і ця Лавра, Андріївський, Ашан та інший ентертеймент. Але так виходить, що мажори й можновладці взагалі вже знахабніли (чи так це невідомо достеменно, але так говорять з телевізора, он що робиться там), тому все, що ми можемо – якось максимально досадити їм за їхню до нас неувагу – на тобі, сміття на узбічя чи ртутний термометр у землю, на тобі докори за нашу бідність і «як я виживу на ці гроші», на тобі зламаний кран, орендодавцю, щоб тобі… на тобі, шипіння у телефонну трубку, якщо ти щось мені намагаєшся «затулити»! На тобі поцуплений туалетний папір чи мило, чи калькулятор з роботи, з «твоєї» роботи, той, на кого мені доводиться працювати! Так тобі, так тобі, так…!
Біль бідності керує нашими вчинками, образа за те, що нами кермують недоладно. Біг Бос, зглянься, дозволь нам змінитися, ми ж добрі по суті своїй, ми хочемо відкривати двері і не боятися, ми хочемо вірити у те, що наш конверт з накопиченим добром під матрацом нас врятує (раптом що), ми хочемо ділитися хлібом і сіллю (аби були), вчитися, спілкуватися з цікавими людьми, долучатися до краси і високої культури, усміхатися білими зубами і головне – претендувати на щастя і винагороду, якщо ми чогось варті.
Листопад викручує кістки на погоду. Несхоронене комунальниками листя дотліває під ногами перехожих, розпорошується вітром у вічність. Такий його заповіт. Якщо буде сухою осінь…
Стиглі калинові грона з прозорим червоним соком у материних руках… Рідна земля, яку продам за ціну білету звідти… Зимові яблука на голому гіллі з плямами некрозу від образи за незбір урожаю. Їдь, їдь, їдь…
Чекай… Ріка. Я забула за неї. Треба нащось постояти на березі мовчки. Сам на сам. Залиш мене на кілька хвиль. Кілька хвиль … попрощатися і тоді поїду. З останніх сил визбирую з себе вугілля сенсу. Бо чим топитися? Промисел. Має бути чіткий промисел, зрозумілий людині. Що продаєте? – Не знаю. – Відповідь невдахи.
Бомж, доведений до розпуки, з металевої решітки-дашка смітника длубає чорними пальцями наспіх полишений кимось недопалок. Ближче до півдня рибалка проколює бичкам очі, нанизуючи досягнення на кордову нитку. Так, має бути чіткий промисел, бо інакше хто? Що? Ти таке є? – Істота.
Ріка дитинства за мостом стишує плин. Стає напевне глибшою. А до моста видно її наскрізь. Ближче до берега ноги вгрузають в ковзку чорну землю моїх предків. Рідна. Хлюпіт, постійний хронічний однаковий хлюпіт – з каміння на каміння плигає безкінечна хвиля, врешті зриваючись кожну секунду з найбільшого каменя, захлинаючись свіжою піною. Немов живе пиво, необережно збігле з краєчків бокалу — безконтрольне. «Ріка як музика…» Найбільша причина моєї закоханості у воду тої ріки – її безтурботна вільнодумність, що підживлює мій страх і моє перед нею умлівання. На твоїх слизьких каменях можна посковзнутися і вбитись, там, де ти глибша, ти можеш мене втопити, там, де твої боки виповнює болото – й думати страшно, мороз шкірою. Згадується, як те болото пожирало відкритим темним ротом, покритим зеленою рясою, великі узбічні камені, які так хотілося кидати для забави. У будь-якому випадку ріка сильніша, темніша, страшніша за мене. Тепер ти мені тільки снишся, я дуже далеко від твоїх берегів. Але й уві сні – не знаю, яка ти, а тому боюся тебе ще дужче. Ти бездонне провалля жаху, морок, тінь, непогамовна цікавість страху, що тече кудись за повалені бобрами дерева, кимось мощену струхлу плотину, далі й далі — углиб лісу, хащів, покрученого русла, обгризених вогких схилів.
Година минає, ще одна, ще, ще… Рік, як у болото, – хлюп! Каменюкою з цікавості – нема. Люди, відпустіть! Ніхто не тримає. Час з’їдає мене, як торт – ще, і ще. Відплачує минулим, каже — «Сама хотіла…», сміється, облизуючи пальчик за пальчиком. Завтра бігтиму стежечкою до офісу, запізнюватимусь. Хлюп – нема. Післязавтра бігтиму стежечкою до офісу… Esc. Тисни – все ти можеш. Істота пече зсередини, прориває оболонки, вироджується з кокону мене – слизька, мерзенна, зловонна потвора – наша, не інопланетна. Хоче грошей, хоче «як у всіх», хоче успіхів, влади, солодощів, неробства, волі наді мною. Я беру телефон, представляюся кволо у трубку, кажу всоте своє ім’я, всоте його ненавиджу, відчуваю, як недолюблюю себе, як хочу піти від істоти до… річки. Спуститися під міст, сісти на бетонні плити без графіті й калу, плакати як дитя, плакати, як дитя, вмиватися водою і плакати… Як моє дитя. Коли я далеко. Мамо… Мамо моя. Тільки тобі є діло. Тільки тобі. «Бережи тебе Господи» — кажеш ти у слухавку щодня. Кажи… Кажи кожен день. Промовляй, говори до мене, молися… Давай весною сіяти город, садитимемо цибулю у жовтому лушпинні, прориватимемо буряки, годуватимемо качок і гусей. Я носитиму колоті дрова до печі, сосна – найкраща, швидко спалахує..! Реставруватиму бабині речі, глянцеві глиняні глечики з Сорочинської ярмарки 78 року, на горищі віднайду сиві від пилу занедбані рами з великими жовтими фотографіями, виперу руками кожну вишиту бабою картину… Я щось-таки умію робити, не лише ненавидіти своє ім’я й істоту. У мене має бути промисел!
Качки мовчать. Ховають погляд у воді Дніпра, вдають, що миються і не хочуть хліба. Голуби на березі цілком приручені. Пристосувалися отже. Завтра бігтиму стежечкою до офісу, запізнюватимусь. Радітиму, що лишатиметься десять хвилин на метро, , тихо ненавидітиму своє ім’я під час представлення себе на дроті, жалітимусь усім – який короткий день, брехатиму собі, що впоралась, спішитиму додому, вмиватиму надвечір лице від побаченого вдень, у дзеркалі побачу у зіницях як голосно плачу під мостом, почую «Бережи тебе Господи», а потім мені насниться ріка, що ніяк не здолає мене. Пізньої осені завжди сумарно переживаєш усі настрої за усі роки, що встигла прожити. Істото, ти де? Спиш? Добре, до завтра…
Мав би бути вибір. Де вчать на знатока вибору? Хтось гори верне, а ти? Сумніваєшся у кутиках вуст. Боїшся між сходженням двох вогких стін волі. Слабнеш у м’язах антидії. Є лише мозок чи ще щось? Сповзаєш лицем під воду усвідомлення. Дихай. Або…
Проніна Маргарита, м. Київ
