Від оборони до наступу
Початок військового відродження припав на правління імператора Михаїла III. Важливим переломним моментом стали перемоги його талановитого полководця Петронаса над арабами у 856 році. Ще важливішим став 863 рік, коли стратегічна ініціатива на східному фронті остаточно перейшла до рук візантійців. Протягом двох попередніх століть арабські війська регулярно загрожували Малій Азії, здійснювали руйнівні рейди та спустошували прикордонні землі імперії. Однак від середини IX століття ситуація почала змінюватися. Візантійські армії дедалі частіше завдавали ударів по територіях супротивника, поступово перетворюючи війну на боротьбу за повернення втрачених земель.
До 867 року між Візантією та Аббасидським халіфатом сформувався відносно стабільний кордон. Найвразливішою ділянкою арабської оборони стали Таврські гори на шляху до Сирії та Антіохії. Саме тут візантійські імператори зосередили свої головні зусилля.
Василь I та новий етап боротьби
Імператор Василь I Македонянин прагнув використати слабкість халіфату для зміцнення позицій імперії. Він організував кампанії проти арабів у прикордонних районах та тимчасово повернув під контроль Візантії острів Кіпр. Водночас Василь вів боротьбу проти павлікіан — християнської секти, яку офіційна церква вважала єретичною. Павлікіани активно виступали проти імперської влади й нерідко співпрацювали з арабами, створюючи серйозну загрозу для безпеки Анатолії. Проте війна з ісламським світом точилася не лише на східному кордоні. Візантія змушена була захищати свої інтереси й у Середземному морі, де арабські флоти та пірати завдавали величезних збитків.
Арабська загроза на морі
Попри успіхи на суходолі, морська ситуація залишалася складною. У 902 році араби остаточно завоювали Сицилію, завершивши багатовікову боротьбу за острів. Хоча їм не вдалося проникнути до Південної Італії, Візантія була змушена витрачати значні ресурси на захист своїх західних володінь.
Найбільшу небезпеку становив арабський емірат на Криті. Звідти пірати здійснювали набіги по всьому Егейському морю. У 904 році вони навіть змогли захопити та розграбувати Фессалоніки — друге за значенням місто імперії після Константинополя. Тисячі мешканців були вбиті або продані в рабство.
Імператор Лев VI спробував покласти край цій загрозі. У 911 році він відправив великий флот для повернення Криту, але експедиція завершилася катастрофою. Наступного року араби завдали візантійцям нової поразки біля острова Хіос, продемонструвавши свою перевагу на морі.
Іоанн Куркуас — архітектор майбутніх перемог
Справжній перелом настав за правління Романа I Лакапіна. Його найвидатнішим полководцем став вірменський воєначальник Іоанн Куркуас, який фактично створив основу майбутніх візантійських завоювань.
У 934 році він захопив стратегічно важливе місто Мелітена, що довгий час було опорним пунктом арабів у верхів’ях Євфрату. Через дев’ять років Куркуас здобув Едессу — одне з найдавніших християнських міст Близького Сходу. Його перемоги дозволили візантійським військам уперше за багато поколінь перейти через Євфрат і вести бойові дії безпосередньо на території халіфату. Саме Куркуас підготував ґрунт для майбутніх тріумфів Никифора Фоки та Іоанна Цимисхія.
Никифор Фока та повернення Криту
Одним із найвидатніших полководців візантійської історії став Никифор Фока. У 961 році він здійснив те, що довгий час здавалося неможливим, — відвоював Крит. Ця перемога мала величезне значення. Протягом приблизно 150 років арабські пірати використовували острів як базу для нападів на торгові маршрути та прибережні міста імперії. Після захоплення Криту арабський флот був практично знищений, а Візантія знову стала головною морською силою східного Середземномор’я. Уже наступного року Никифор досяг нових успіхів на суші. Візантійські війська прорвали арабську оборону вздовж усього східного кордону та навіть захопили Алеппо — один із найважливіших центрів Сирії.
Хрестовий дух до появи хрестових походів
Коли Никифор Фока став імператором у 963 році, його завоювання набули не лише політичного, а й релігійного значення. Він та його соратник Іоанн Цимисхій вважали свої походи боротьбою за повернення християнських святинь, втрачених під час арабських завоювань VII століття.
У 965 році візантійці остаточно повернули Кіпр. Після цього відкривався шлях до Сирії та Палестини. Особливо символічною стала перемога 969 року, коли імперія повернула під свій контроль Антіохію — одне з найважливіших міст раннього християнства та резиденцію одного з патріархів. Хоча Єрусалим так і не був відвойований, масштаби успіхів вражали сучасників. Багато хто почав вірити, що Візантія здатна відновити кордони, які існували до арабських завоювань.
Військові реформи та нова кіннота
Однією з причин успіхів Никифора Фоки стали його військові реформи. Особливу увагу він приділив розвитку важкої кавалерії, яка стала головною ударною силою імперії.
На відвойованих територіях землі розподілялися серед військових поселенців, які були зобов’язані служити в армії. Така система дозволяла забезпечувати кавалерію людьми, кіньми та ресурсами без надмірного навантаження на державну скарбницю. Саме ці кінні війська стали основою блискучих перемог другої половини X століття.
Іоанн Цимисхій і вершина візантійської експансії
Після загибелі Никифора Фоки владу захопив Іоанн Цимисхій. Його походи стали кульмінацією візантійського наступу на Сході. Він завдав ударів як по емірату Мосула, так і по новій силі мусульманського світу — Фатимідському халіфату Єгипту. До 975 року майже вся Сирія та Палестина від Кесарії до Антіохії перебувала під контролем імперії.
Візантійська влада поширилася також на значну частину Месопотамії. Перед імператором відкривалися перспективи походу на Багдад або навіть до Єрусалима та Єгипту.
Однак реалізувати ці плани він не встиг. У 976 році Цимисхій раптово помер, і подальша експансія була призупинена.
Василь II та зміцнення східного кордону
Наступником Цимисхія став Василь II — один із найвідоміших імператорів Візантії. Його головною метою стала боротьба проти Болгарського царства, тому основні ресурси були спрямовані на європейський фронт. Попри це, Василь не відмовився від східної політики. Він організував каральні походи проти Фатимідів у Сирії, уклав вигідні угоди з грузинськими правителями та приєднав частину Вірменії. На початку XI століття між Кавказом і Сирією було створено низку нових фем — адміністративно-військових провінцій. Це свідчило про міцність візантійського контролю над відвойованими територіями.
Особливо важливим стало поступове включення Вірменії до складу імперії. Саме вірменські землі дали Візантії багатьох талановитих полководців та імператорів, а їхнє приєднання значно зміцнило східний кордон.
Іван Гудзенко
