Особливу небезпеку для європейських держав створювала майбутня спадщина Іспанії. Король Карл II, останній представник іспанської лінії Габсбургів, тяжко хворів і не мав дітей. Його смерть неминуче мала спричинити боротьбу за величезну іспанську монархію. Французькі Бурбони та австрійські Габсбурги мали династичні підстави претендувати на спадщину, тому суперництво між двома династіями поступово перетворилося на загальноєвропейську проблему. Для Англії та Нідерландів особливо важливо було не допустити утворення надмірно могутнього франко-іспанського блоку.
Від Аугсбурзької ліги до Великого союзу
Першою спробою стримати Францію стала Аугсбурзька ліга, створена 1686 року імператором Леопольдом I, Баварією, Саксонією, Пфальцом, Швецією та Іспанією. Спочатку союз був недостатньо ефективним: його учасники не мали чіткої системи спільного військового командування, а деякі німецькі князі побоювалися відкрито виступати проти Людовика XIV. Проте французька політика швидко змінила ситуацію. Після перемоги австрійців над Османською імперією під Мохачем у 1687 році Людовик XIV вирішив скористатися тим, що імператорські війська були зайняті на сході. Він розраховував на швидкий наступ у Рейнланді, поки Австрія не зможе повністю зосередитися на західному фронті.
У жовтні 1688 року французька армія вступила до Пфальцу. Однак замість швидкої кампанії вторгнення спричинило широку мобілізацію противників Франції. Французькі війська спустошували територію Пфальцу, а це лише посилило страх німецьких князів перед подальшою експансією Людовика XIV. Водночас у Англії відбулася Славна революція: Вільгельм Оранський усунув від влади Якова II і став королем Вільгельмом III. Для Франції це стало серйозною невдачею, адже її противник отримав англійські ресурси й тепер міг діяти одночасно проти французів на континенті та на морі. У 1689 році було укладено Віденський договір між імператором Леопольдом I та Сполученими провінціями, а невдовзі до антифранцузької коаліції приєдналися Англія, Бранденбург, Саксонія, Баварія та Іспанія. Так сформувався Великий союз.
Війна охоплює Європу та колонії
Плани Людовика XIV перетворити конфлікт на коротку війну в Німеччині провалилися. Франція була змушена вести боротьбу одразу на кількох напрямках. Основним європейським театром стала Фландрія та Низькі країни, де розташовувалася система важливих фортець. Додаткові кампанії відбувалися в Італії та Іспанії. Війна поширилася також за межі Європи: Англія і Франція воювали в Північній Америці під час Війни короля Вільгельма, а суперництво між колоніальними державами проявилося в Індії та на узбережжі Західної Африки. Таким чином, європейська боротьба за баланс сил поступово перетворилася на міжнародний конфлікт.
На суші війна переважно мала характер виснаження. Великі армії рідко вступали в битви, здатні одразу вирішити результат кампанії. Значно важливішими були облоги та захоплення фортець. Французи здобули перемоги при Флерюсі 1690 року, Стенкерке 1692 року та Неервіндені 1693 року, однак жодна з них не змусила Великий союз припинити війну. Вільгельм III особисто очолював союзні війська у багатьох кампаніях у Фландрії. Символом боротьби за стратегічні позиції стали дві облоги Намюра. Французи захопили місто 1692 року, але вже 1695-го союзники повернули його під свій контроль.
Поразки Франції на морі та виснаження сторін
Якщо на суші Франція ще могла демонструвати значну військову силу, то на морі її становище поступово погіршувалося. Особливо важкою стала поразка французького флоту від англо-голландських сил біля Ла-Уги в травні 1692 року. Після цього французький флот значною мірою втратив можливість активно протистояти морській силі Англії та Нідерландів. Це мало важливі наслідки для торгівлі, колоніальної політики та постачання.
Війна виснажувала всіх її учасників. Франція витрачала величезні кошти на утримання армії та ведення війни одночасно на кількох театрах. Не менш складним було становище держав Великого союзу. У січні 1695 року помер один із найталановитіших французьких командувачів — герцог Люксембурзький, чиї перемоги свого часу зміцнювали позиції Франції. Після цього військовий тиск на французів посилився. Водночас стало очевидно, що жодна зі сторін не здатна завдати противнику остаточної поразки.
Рейсвейкський мир і незавершене суперництво
У 1695 році Людовик XIV почав таємні переговори про можливість завершення війни. Поступово до мирного процесу долучилися й інші держави. Показовим став вихід Савойї з коаліції: у червні 1696 року вона уклала з Францією Туринський договір. Нарешті у вересні–жовтні 1697 року було укладено Рейсвейкський мир, який завершив Війну Великого союзу.
Проте цей мир не розв’язав головної проблеми європейської політики. Суперництво між Бурбонами та Габсбургами за майбутню іспанську спадщину залишилося. Так само не припинилася боротьба Франції та Англії за вплив у Європі й колоніальному світі. Через кілька років після завершення війни помер Карл II Іспанський, а його спадщина стала причиною нового масштабного конфлікту — Війни за іспанську спадщину 1701–1714 років.
Війна Великого союзу стала важливим кроком у формуванні європейської системи балансу сил. Франція Людовика XIV залишилася могутньою державою, але її можливості одноосібно диктувати умови Європі були суттєво обмежені. Англія та Австрія перетворилися на ефективні контрсили Франції, а дипломатична система Вільгельма III продемонструвала значення постійних міжнародних коаліцій. Головний урок війни полягав у тому, що навіть найсильніша монархія не могла безмежно розширювати свій вплив, якщо проти неї об’єднувалися кілька держав. Рейсвейкський мир лише тимчасово стабілізував ситуацію, але саме Війна Великого союзу створила політичне тло для наступного великого зіткнення європейських держав — Війни за іспанську спадщину.
Іван Гудзенко
