Період «розстріляного відродження» представлений особами літературно-мистецького характеру. По суті це було молоде українське покоління першої половини 1920 – 1930 років, що зуміло проявити себе як в літературі, так і живописі, музиці, театрі. Сталінський режим знищив цих  представників молодої інтелігенції, оскільки вона сприймалася надто чужою для нього. Введення поняття «розстріляне відродження» було запропоновано літературознавцем з української діаспори Юрієм Лавріненком.

В травні 1933 року радянською владою було масово знищено українську інтелігенцію, зокрема був арештований Михайло Яловий, а Микола Хвильовий закінчив життя по – іншому: вистрілив собі в скроню у будинку «Слово», що в місті Харків. Справжньою кульмінацією сталінізму став розстріл культурно-мистецького діяча Леся Курбаса на острові Соловки в день святкування Великої жовтневої революції. За день було страчено понад 100 українців, звинувачених в буржуазному націоналізмі.

Існували суворі заборони в добу Російської імперії для українських митців, таких як Микола Куліш, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, творчі тексти мали б свою реалізацію в період української державності, натомість їхня публікація, видання миттєво призупинялися. Становища українського селянства на той час  було вкрай важким, враховуючи верстви службовців, різночинців, священиків, робітників, селян, які не мали можливості у здобутті освіти, у зв’язку з настанням  війни, голоду, неможливості прогодування.

Українська інтелігенція бере орієнтир на світову культуру для творення актуального мистецтва. Саме в новій еліті чітко прослідковується справжні бунтування,  автоматичне мислення з вірою у вищі ідеали. Інтелектуалами цього періоду здійснювалася ставка не на народній масі, а індивідуальності. Хоч і вони були представниками радянського суспільства, але  виражали зовнішність глибоких пошуків та запитів.

Їхня проза або ж містила сюжет або не мала сюжету. Так для Миколи Хвильового, важливу роль відігравали суть підтексту, основний дух, вкладений в нього, а не речення та слова. Тому не даремно у своїх творах автор використовує незвичний в літературі стиль неоромантизму або ж інакше кажучи експресіонізму. Ми можемо сюди віднести тих,  які використовували цей стиль у своїй творчій діяльності: Хвильового, Яновського, Головка, Шполи, Курбаса, Підмогильного та інших. Валер’ян Підмогильний у своєму творі «Місто» демонструє людину, яка прагне задовільнити не тільки фізичні, а й релігійні потреби.  Тобто прослідковується елемент такої собі екзистенційної філософії Підмогильного. Символісти Олександр Олесь і Павло Тичина здійснюють пошуки української натури (природи), намагаючись дослідити першопричини її ж самої.

Беззаперечно  можна стверджувати про поразку радянської  тоталітарної системи та впровадження методів заборон, включаючи репресії, замовчування, нищівну критику, арешти, розстріли. З усього перерахованого, ніщо не змогло зупинити справжню загартовану боротьбу людського духу і прагнення української свободи. Маховик літературної діяльності призупинявся радянською владою тут на місці, проте залишався недосяжним за кордоном. Таким прикладом може слугувати видана за межами СРСР поетична збірка Івана Багряного «Золотий бумеранг».

Справа в тому, що більшість його творів  була втрачена. Швидше за все  існували рукописні копії за межами України, до яких по крайній мірі не встигли добратися і знищити. Відповідно, Україна  втратила неабияких креативних особистостей, політично репресованих і ліквідованих за рішенням московської верхівки. Проте  усвідомлена українська нація  пам’ятає про культурні досягнення митців, які досить багато зробили для розвитку культури у світовій спільноті, яка досить високо їх оцінила.

Відтак, розвиток української культурно – мистецької діяльності характеризувався величчю і незламністю  духу в боротьбі за свободу та незалежність українського народу, в протистоянні СРСР та спеціальним органам,  з метою відродження традиційної культури як невід’ємної складової буття українців та подальшої реалізації для наступних поколінь в майбутньому.

Богдан Пегас