Печеніги — небезпечні сусіди на Дунаї
Печеніги були тюркським кочовим народом, який мешкав у степах Північного Причорномор’я. Візантійські імператори тривалий час використовували їх як союзників проти болгар, русів і мадярів. Ще імператор Костянтин VII Багрянородний високо оцінював їхню військову цінність.
Ситуація змінилася після остаточного підкорення Болгарії імператором Василь II. Печеніги втратили роль буфера між Візантією та степом і почали самі здійснювати набіги через Дунай.
Імператор Костянтин IX Мономах дозволив частині печенігів оселитися на південь від Дунаю. Це рішення мало несподівані наслідки. Поселенці швидко збільшували свою чисельність, накопичували військову силу та дедалі частіше втручалися у внутрішні справи імперії. До середини XI століття печеніги стали постійною загрозою для Фракії та Македонії. Вони підтримували антиурядові настрої серед болгарського населення та сприяли поширенню впливу богомилів — релігійного руху, який офіційна церква вважала єретичним.
Турки-сельджуки і нова загроза зі сходу
Найнебезпечнішим викликом для Візантії стали турки-сельджуки. Їхня поява змінила не лише історію імперії, а й долю всього Близького Сходу.
Сельджуки походили з тюркських племен Центральної Азії. У середині XI століття вони створили величезну державу, завоювавши Персію та увійшовши до Багдада в 1055 році. Їхній правитель Тогрул-бек отримав титул султана та захисника Аббасидського халіфату.
Невдовзі сельджуки вийшли до кордонів Візантії. Спочатку їхні набіги мали характер швидких грабіжницьких рейдів. Проте вони виявили, що оборонна система східних кордонів імперії перебуває у занедбаному стані.
У 1065 році турки вторглися до Вірменії, а вже через два роки досягли центральної Анатолії. Візантійські фортеці більше не могли ефективно стримувати ворога.
Роман IV Діоген і спроба врятувати імперію
Усвідомлюючи небезпеку, військова аристократія Малої Азії домоглася обрання імператором досвідченого воєначальника Роман IV Діоген.
Новий правитель розпочав масштабну військову реформу та зібрав армію для боротьби із сельджуками. Проте армія вже суттєво відрізнялася від війська часів Василя II. Значну її частину становили іноземні найманці, чия відданість була сумнівною.
У 1071 році Роман вирушив у похід, який мав відновити контроль над східними провінціями.
Битва при Манцикерті
У серпні 1071 року поблизу Манцикерта біля озера Ван відбулася одна з найважливіших битв середньовічної історії.
Війська імператора Романа IV зіткнулися з армією султана Алп-Арслан. Через помилки командування, внутрішню зраду та слабку дисципліну найманців візантійці зазнали нищівної поразки. Сам імператор потрапив у полон. Хоча Алп-Арслан поставився до нього досить поблажливо та дозволив викупити свободу після укладення мирного договору, в Константинополі вже відбувся переворот.
Романа усунули від влади, а згодом жорстоко засліпили. Новим імператором став Михайло VII Дука.
Манцикерт став не просто військовою поразкою. Він відкрив сельджукам шлях до внутрішніх районів Анатолії — регіону, який століттями був головною військовою та економічною опорою імперії.
Громадянські війни та втрата Анатолії
Після Манцикерта Візантія занурилася в хаос громадянських війн.
На престол претендували численні полководці, серед яких особливо виділялися Никифор Врієнній та Никифор III Вотаніат. Протягом кількох років боротьби за владу східний кордон практично залишився без захисту. Сельджуки без особливого спротиву просувалися дедалі далі на захід.
До 1081 року вони вже контролювали Нікею — місто, що знаходилося неподалік Константинополя. Втрата більшої частини Малої Азії стала однією з найважчих катастроф в історії Візантійської імперії.
Нормани та кінець візантійської Італії
Поки сельджуки руйнували позиції імперії на сході, на заході зростала нова небезпека — нормани.
Спочатку вони прибули до Південної Італії як найманці, але швидко почали створювати власні володіння. Їхні успіхи були настільки значними, що вже в середині XI століття вони контролювали значну частину регіону. Останньою реальною спробою повернути Сицилію став похід талановитого полководця Георгій Маніак. Проте його відкликали до Константинополя, де він загинув у боротьбі за владу.
На чолі норманів стояв енергійний воєначальник Роберт Гвіскар. Під його керівництвом нормани поступово ліквідували останні візантійські володіння в Італії.
У квітні 1071 року після трирічної облоги впало місто Барі — остання велика фортеця Візантії на Апеннінському півострові. Ця подія означала завершення більш ніж п’ятисотрічної історії візантійської присутності в Італії.
Великий розкол 1054 року
Одночасно з військовими проблемами поглиблювалися суперечності між християнським Сходом і Заходом. У 1054 році стався Великий церковний розкол, який остаточно розділив західну та східну гілки християнства.
Формальним приводом стало взаємне відлучення від церкви між патріархом Константинополя Михайло Керуларій та кардиналом Гумберт Сільва-Кандідський.
Однак причини конфлікту накопичувалися століттями. Рим дедалі наполегливіше підкреслював верховенство папської влади над усім християнським світом, тоді як у Константинополі дотримувалися іншої церковної традиції, заснованої на рівності патріархатів.
Суперечки виникали також щодо богословських питань, літургійних практик і церковної дисципліни. Усе це перетворилося на символічний конфлікт між двома цивілізаціями. Цікаво, що сучасники не відразу усвідомили історичне значення події. Багато візантійських хроністів майже не звернули на неї уваги. Лише наступні покоління зрозуміли, що 1054 рік став поворотним моментом у відносинах між православним Сходом і католицьким Заходом.
Іван Гудзенко
