Прокл народився в Константинополі, але виховувався в місті Ксанф у Лікії. Його філософська освіта почалася в Александрії, де він навчався під керівництвом Олімпіодора Старшого. Пізніше він переїхав до Афін, де продовжив своє навчання у видатних філософів Плутарха та Сіріана. Після смерті Сіріана Прокл став діадохом (наступником) Афінської академії, заснованої Платоном близько 387 року до н. е. На цій посаді він залишався до кінця свого життя, активно розвиваючи та систематизуючи ідеї неоплатонізму.
Прокл був послідовником неоплатонічної школи, заснованої Плотіном та розвинутої Ямвліхом. Він значно вдосконалив метафізичну систему неоплатонізму, зробивши акцент на складних філософських спекуляціях. Як ідеаліст, Прокл вважав, що реальність складається з ідей, тоді як матеріальний світ є лише їх відображенням. Центральне місце в його філософії займає поняття «Єдиного», яке одночасно є Богом і Добром. Ця концепція об’єднувала його етичну та теологічну системи, що значно вплинуло на подальший розвиток християнського богослов’я.
Прокл палко захищав язичництво та виступав проти християнства, що було характерно для багатьох неоплатоніків того часу. Однак його ідеї були адаптовані християнськими мислителями, зокрема Псевдо-Діонісієм Ареопагітом, чиї твори довгий час вважалися автентичними працями апостольської епохи. Ця адаптація дозволила ідеям Прокла вплинути на розвиток східної та західної християнської теології.
Прокл залишив значний науковий спадок, який включає численні філософські, астрономічні, математичні та граматичні праці. Його найважливішою роботою вважається «Елементи теології» (лат. Institutio theologica), яка є стислим викладом неоплатонічної метафізики у 211 положеннях. Ця праця стала основним джерелом для середньовічних учених, які вивчали платонівську філософію. Латинський переклад «Елементів теології», виконаний Вільямом із Моербеке в XIII столітті, сприяв поширенню ідей Прокла в Європі.
Інші важливі праці Прокла включають «Елементи фізики», де він висвітлює погляди Арістотеля, та «Платонова теологія», яка пояснює метафізику Платона. Його коментарі до творів Платона, зокрема до «Республіки», «Парменіда», «Тімея» та «Алківіада», збереглися повністю і є важливим джерелом для вивчення античної філософії.
Прокл також написав сім гімнів і дві епіграми, одна з яких присвячена спільній могилі з його вчителем Сіріаном. Ці твори свідчать про його глибокий зв’язок із традиціями античної культури.
Ідеї Прокла також знайшли відображення в ісламській філософії. Найважливішою арабською працею, яка передавала його ідеї, була «Книга причин» (лат. Liber de causis). Ця праця, яка довгий час приписувалася Аристотелю, базувалася на «Елементах теології» Прокла і стала одним із ключових джерел для середньовічних мусульманських філософів.
Хоча Прокл більше відомий як систематизатор і коментатор, ніж як оригінальний мислитель, його внесок у розвиток філософії важко переоцінити. Він удосконалив неоплатонічну метафізику, зробивши її доступною для наступних поколінь. Його ідеї вплинули на розвиток християнського богослов’я, ісламської філософії та середньовічної схоластики.
Іван Гудзенко
