- Уламки рожевих окулярів
- Ти часом не вагітна? – питливо-настороженим поглядом зиркнув Андрій на розгублену від дивного тону Оксану.
- Так… — опустивши засмучені очі відповіла дівчина.
- То що ти собі думала? Мені не потрібні діти.
- Але ж ти говорив, що зрадів би появі нашого спільного дитя…
- Та мало що я бовкнув, хіба це привід реалізовувати безглузді балачки? Скільки треба на аборт.
У Оксани похололо всередині. Невже вона так помилилась? Невже чоловік, який здавався їй тією кам’яною стіною, яка має відгороджувати від життєвих буревіїв, зараз пропонує вбити їх маля?
Вона вже не чула подальших настанов – в її свідомості лише плутались уривки його образливих фраз. Ідеал чоловіка, який вона зліпила – вщент розлетівся на друзки.
Кілька напружених днів, доки не піднімалась тема подальших дій, тягнулись роками. Жінка, ховаючи сльози, сподівалась, що це була імпульсивна реакція, властива багатьом чоловікам і молила Бога, щоб Андрій, одумавшись, підійшов і, обійнявши міцно-міцно, попросив пробачення.
Підійшов…
- Ну що? Ти прийняла рішення? – зневажливим тоном буркнув Андрій.
- Звичайно, прийняла.
- То коли..?
- Ніколи… — сухо мовила Оксана.
Тож час, на який вона так сподівалась, оминув стороною серце чоловіка.
- Я вкотре тобі повторюю, мені не потрібна ця дитина! Я хочу пожити для себе.
- Вона потрібна мені, – крізь сльози мовила жінка, – а ти живи як тобі заманеться.
Тільки дам тобі пораду на майбутнє – не говори і не обіцяй того, що не відчуваєш або не плануєш робити.
Ще довго відлуння гримнутих дверей сковувало мозок, який вперто відмовлявся розуміти цю черствість.
Для когось очікування немовляти — неабияка радість, період планування, облаштування кімнати, купівлі для малюка речей першої необхідності. Це так для когось… Для Оксани це були місяці байдужості з боку батька її майбутньої дитини. Жодних проявів турботи: ні вітамінів, ні солодощів, ні планів на майбутнє…
Ідучи на роботу одного з дощових осінніх ранків, будучи на останніх місяцях вагітності, жінка вкотре задалась питанням: «Що досі тримає мене поруч із цим «уламком каменю?». Як назвати особу, що в таку негоду не зволив підвезти матір своєї майбутньої дитини, бо йому, бачите, ще рано, ще півгодини можна поніжитися під ковдрою.
Холодний вересневий дощ умить змивав гіркоту, що проступала з очей. Тож ніхто й не здогадається, що то був не лише дощ… А куди подітися? – Знов до матері, яка застерігала? Знов у вир докорів та суперечок? Знов у безгрошів’я, яке дитині пояснювати безглуздо?
- Нове життя
Перший плач новонародженого маляти, перший дотик, перше годування… Хіба можна пояснити ці відчуття? Сльози радості і болю, возз’єднавшись, мимоволі скачувалися на лікарняну подушку. Болю – від черствості того, чиєї підтримки чекаєш найбільше, а радості – бо це маленьке створіння, якому ти даєш життя, віднині стає твоїм Всесвітом.
Іноді дивуєшся лукавості людей, яких, як виявляється, так і не пізнав. Андрій, якого до останнього не цікавило де планує народжувати дружина, що їй потрібно, про що мріє, нині прагне вирішувати все сам: як назвати дитя, кого взяти за кумів. Знаходячись серед друзів та знайомих, він дає зрозуміти, що є щасливим чоловіком та люблячим батьком, для якого родина – пріоритет. Поза сторонніми очима знову стає незацікавленою сімейними буднями особою, для якої найголовніше – власні інтереси та вільне дозвілля. А ще , будучи не в дусі, здатен і на гірше…
Минали роки, та жодних змін не спостерігалося. Оксана, переглядаючи фото знайомих в інтернеті, що регулярно викладалися після чергових поїздок на пікніки, до зоопарків, театрів, з подорожей, вкотре задавалась питанням: «Чому так?». Вона зловила себе на думці, що Андрій абсолютно не боїться втратити родину, більше того, він твердо вірить в те, що вона нікуди не подінеться…
- Рішучий крок
Після чергового з’ясування відносин, а точніше прагнення чоловіка переконати Оксану в тому, що вона зірвала джекпот, зустрівши його, а сама нічого не варта, жінка мовчки вийшла з кімнати з конкретними намірами поставити крапку у відносинах із людиною, яка цінує родину виключно на словах та на людях. Їй не хотілося вже ні доводити щось, ні виправдовуватися, ні тим більше перейматися майбутнім їх стосунків. Вона просто сіла біля сина, що грався на килимі улюбленим човником, проаналізувала своє життя «до Андрія» та «спільно з ним» і зловила себе на думці, що нічого не втратить, якщо піде геть. Тим більше, що формально вони один одному абсолютно чужі люди.
За всі роки, доки не зустріла його, Оксану стільки не ображали, не принижували, а тим більше не піднімали рук. Показна любов до дитини вже не діяла на неї, особливо згадуючи відношення до сина в моменти гніву. Вона більше не дозволить зневажати ні себе, ні тим більше дитя. І її вже не цікавить — що подумають, чи скажуть оточуючі.
Ранком, щойно, чоловік вийшов із дому, жінка зібрала речі, взяла сина і, зі словами: «Все буде добре, ми впораємось», пішла, без найменшого бажання навіть озирнутись.
- Життя продовжується…
Як кажуть: «Бог не дає випробувань більше, ніж людина може винести», то ж зібравши волю в кулак, Оксана дала собі обіцянку дивитися тільки вперед. Звичайно, їй не було солодко, особливо відразу. Та час минав. Немало людей ведуть схожий спосіб життя: зранку треба відвести дитину до дитсадочка, встигнути на роботу, увечері – зворотній шлях, щось купити на вечерю, прийти додому – приготувати, приділити увагу дитині, встигнути з повсякденними домашніми справами… Може тому це давалося вкрай важко, бо ще боліло… Мабуть, просто було прикро від марно прожитих останніх років, а точніше присвячених не тій людині.
Поступово життя увійшло до звичного русла, відновилося спілкування з друзями, яке раніше чоловік старанно намагався звести до мінімуму. Оксана розуміла, що все не так і погано, а головне – вона не шкодує, що зробила цей рішучий крок.
На сьогодні, вона щаслива мама, жінка, яка має улюблену роботу та захоплення, а поруч рідні та друзі, яких так не вистачало…
Про Андрія ходять різні чутки та Оксана не дослухається до них. Вона викреслила цю людину зі свого життя. Людину, яка намагалася змішати її з брудом, яка використовувала дитину, як зручну дієву зброю, показавши, тим самим, що він сильніший. За ким шкодувати? Тож нехай живе, як заманеться, як хотілося – для себе. Вона не бажає йому нічого поганого, але твердо вірить, що закон бумеранга працює — все в житті повертається.
- Самотність
За столом, із чашкою ледь теплого чаю, вдивляючись у далечінь крізь віконне скло, сидів чоловік. Сонячне проміння торкалося його посивілих скронь. Здавалося, він зовсім не помічав його, блукаючи подумки десь-інде.
Раптом, його погляд привернули сусідські хлопчаки, які галасливо ганяли м’яча біля двору. Серце стислося. Він згадав сина, згадав розкидані іграшки по кімнаті, що неабияк дратували. Чому ж так защеміло в грудях? Усе ж зараз так, як хотілося колись: вільне життя, ніким не порушений порядок, свобода вибору в питаннях дозвілля. То що ж не так?
Дивлячись на дітей, Андрій збагнув як йому не вистачає того, що раніше дратувало.. Що він має на сьогодні? У нього великий будинок, в якому порожньо та незатишно, гроші, що не примножать ані щастя, ні здоров’я та самотність, якій не зарадять ні робота, ні друзі-гульвіси. Як часто він чув фразу: «Головне в житті — це сім’я! Кар’єра — не чекає тебе вдома, гроші — не витруть сльози, а слава — не обійме вночі». Лише зараз він зрозумів значимість цих слів.
P.S.
З оголених дерев поодиноко зривається листя, і, кружляючи в останньому танку з тиховієм, ледь шарудячи, вкриває землю відтінками осені. Біля двору, на лавці сидить літній чоловік, спостерігаючи за дітками, що граються в піску. Його погляд прикутий до замку, який старанно вибудовує малеча. Схожий на цей будував і він, не прикладаючи особливих зусиль. Сподівався, що життя розгортатиметься за його сценарієм. Ба ж ні – для міцності стін необхідне надійне підґрунтя.
Життєві буревії давно зруйнували його замок, а пісок швидкоплинним часом протікає крізь пальці…
Зоя Герус
Харківська обл., смт Нова Водолага
