Піррон народився близько 360 року до н. е. в Еліді, місті на північному заході Пелопоннесу. Він був учнем Анаксарха з Абдери, який належав до школи Демокріта. Разом із Анаксархом, Піррон брав участь у поході Олександра Македонського, під час якого познайомився з філософськими та релігійними вченнями Сходу, зокрема з практиками індійських факірів.
Піррон вважав, що людина не може досягти абсолютної істини через обмеженість чуттєвого сприйняття та суб’єктивність суджень. Він запропонував концепцію «епохе» (ἐποχή) — призупинення суджень, яка полягала у відмові від категоричних висновків щодо природи речей. На його думку, лише через байдужість до зовнішніх обставин (атараксія) людина може досягти внутрішнього спокою та щастя.
Основні принципи пірронізму
Пірронізм як філософський напрям ґрунтується на кількох ключових принципах:
- Неможливість достовірного пізнання: Піррон стверджував, що будь-яке знання є відносним, оскільки чуттєве сприйняття може бути обманливим, а розумові конструкції — суб’єктивними.
- Призупинення суджень (епохе): Філософ закликав утримуватися від категоричних висновків, оскільки будь-яка думка може бути спростована протилежними аргументами.
- Атараксія: Мета філософського життя, на думку Піррона, полягає у досягненні стану внутрішнього спокою та незалежності від зовнішніх обставин.
Ці ідеї знайшли своє відображення у працях послідовників Піррона, зокрема Тимона Флійського, який популяризував вчення свого вчителя через поетичні твори.
Пірронізм став одним із найважливіших напрямків античної філософії, який вплинув на розвиток Середньої та Нової Афінської академії. У III столітті н. е. грецький філософ Секст Емпірик систематизував ідеї скептицизму у своїх працях, що сприяло їхньому поширенню в Європі.
Іван Гудзенко
