Після Другої світової війни Югославія вважалася прикладом відносно стабільної багатонаціональної держави. Проте вже наприкінці XX століття економічна криза, політичне суперництво та зростання націоналізму поступово зруйнували систему, яка десятиліттями утримувала різні народи в межах єдиної федерації. Саме ці процеси створили передумови для одного з найкривавіших конфліктів сучасної Європи.
Боснія і Герцеговина у складі соціалістичної Югославії
Після завершення Другої світової війни Боснія і Герцеговина стала однією із шести республік Федеративної Народної Республіки Югославії, яка з 1963 року отримала назву Соціалістична Федеративна Республіка Югославія.
Комуністична влада здійснила масштабні політичні та соціальні перетворення. Усі республіки федерації проходили процес модернізації, централізації та секуляризації, однак для Боснії ці зміни мали особливе значення. Тут значна частина населення сповідувала іслам, тому нова влада ліквідувала або суттєво обмежила діяльність багатьох традиційних мусульманських установ. Було закрито численні початкові школи з вивченням Корану, припинили діяльність благодійні вакфи, а також багато дервішських релігійних братств.
Попри такі зміни, Боснія залишалася однією з найбільш багатонаціональних республік Югославії, де поруч проживали босняки, серби та хорвати. Саме ця етнічна різноманітність у майбутньому стала одним із головних чинників політичної нестабільності.
Формування босняцької національної ідентичності
Одним із найважливіших процесів другої половини XX століття стало офіційне визнання мусульман Боснії окремою національною спільнотою.
До 1960-х років більшість боснійських мусульман офіційно не мала власного національного визначення. Однак зміна державної політики призвела до того, що під час перепису населення 1961 року вперше почали використовувати формулювання «мусульманин в етнічному сенсі». У 1968 році керівництво Боснії офіційно проголосило мусульман окремою нацією.
Це рішення мало далекосяжні наслідки. Уже на початку 1970-х років мусульмани стали найбільшою етнічною групою Боснії і Герцеговини. Водночас чисельність сербського та хорватського населення поступово скорочувалася через еміграцію.
За переписом 1991 року мусульмани становили понад дві п’ятих населення республіки, серби — трохи менше третини, а хорвати — приблизно одну шосту. Незабаром, уже під час війни, поширилася сучасна етнічна назва «босняки», яка поступово замінила попереднє офіційне визначення «мусульмани».
Криза Югославії у 1980-х роках
Після смерті Йосипа Броз Тіто в 1980 році федеративна система Югославії почала поступово втрачати стабільність. Країна зіткнулася з глибокою економічною кризою, зростанням інфляції, безробіття та зовнішнього боргу.
Погіршення економічної ситуації спричинило різке падіння довіри до комуністичної влади. На цьому тлі дедалі активніше розвивалися національні рухи, які використовували економічні труднощі для мобілізації населення навколо етнічних та історичних питань.
До кінця 1980-х років у різних республіках Югославії почали виникати незалежні політичні партії. Комуністична монополія на владу фактично припинила існування, а політичне життя швидко поляризувалося за національною ознакою.
Перші демократичні вибори і політичне протистояння
У 1990 році після проведення багатопартійних виборів у Боснії і Герцеговині сформувався новий парламент, у якому переважали три великі політичні сили, що представляли основні етнічні громади країни.
Було створено коаліційний уряд, а головою колективного президентства став Алія Ізетбегович. Формально така система мала забезпечити рівноправне представництво всіх народів республіки.
Проте вже незабаром стало очевидно, що співпраця між партіями дедалі більше ускладнюється. Особливо швидко загострювалися відносини між боснійським керівництвом і Сербською демократичною партією, яку очолював Радован Караджич. Політичні суперечки дедалі частіше переходили у відкрите протистояння.
Початок розпаду Боснії
Упродовж 1991 року ситуація стрімко погіршувалася. У районах із переважно сербським населенням почали створюватися так звані Сербські автономні області, які фактично переставали підкорятися центральній владі Сараєва.
Водночас з’являлися численні повідомлення про приховане постачання зброї боснійським сербам за участю Югославської народної армії та керівництва Сербії.
У серпні Сербська демократична партія бойкотувала роботу боснійського президентства, а вже восени її депутати залишили парламент Боснії і Герцеговини. Незабаром у Баня-Луці була створена окрема Сербська національна скупщина, що стало ще одним кроком до політичного розколу країни.
Паралельно хорватські політичні сили також почали формувати власні автономні структури в районах компактного проживання хорватів.
Міжнародне визнання та референдум про незалежність
Наприкінці 1991 року Європейське Співтовариство, яке згодом стало основою Європейського Союзу, визнало незалежність Словенії та Хорватії. Після цього Боснія і Герцеговина також отримала можливість подати заявку на міжнародне визнання.
З 29 лютого до 1 березня 1992 року відбувся референдум про незалежність. Більшість боснійських сербів бойкотувала голосування за закликом політичного керівництва, тому в багатьох районах із сербським населенням участь у референдумі була мінімальною.
Попри це серед тих, хто взяв участь у голосуванні, переважна більшість підтримала незалежність країни. Уже 3 березня 1992 року президент Алія Ізетбегович офіційно проголосив незалежність Боснії і Герцеговини.
Це рішення стало переломним моментом. Для боснійських сербів воно означало вихід зі складу Югославії без їхньої згоди, що остаточно зруйнувало можливість політичного компромісу. Уже за кілька тижнів країна опинилася у вирі повномасштабної війни.
Іван Гудзенко
