У середині XIX століття Британська Ост-Індська компанія контролювала більшу частину Індії. Вона фактично виконувала функції держави: утримувала власну армію, збирала податки, призначала чиновників і здійснювала судочинство. Однак швидке розширення британського панування дедалі більше викликало невдоволення серед місцевих правителів, селян, ремісників і навіть індійських солдатів, які служили у британській армії. Саме накопичення політичних, економічних і релігійних суперечностей стало передумовою великого повстання.
Причини повстання: релігія, армія та політика
Безпосереднім приводом до вибуху стало впровадження нових гвинтівок Enfield. Перед заряджанням патрон необхідно було розкусити зубами, а серед індійських солдатів швидко поширилися чутки, що папір патронів просочений жиром корів і свиней. Для індуїстів корова є священною твариною, а для мусульман свинина вважається нечистою. Таким чином використання нової зброї сприймалося як примус до порушення релігійних заборон.
У квітні 1857 року в місті Меерут кількох солдатів було ув’язнено за відмову користуватися новими патронами. Покарання викликало хвилю обурення серед їхніх товаришів по службі. Уже в травні гарнізон Меерута підняв повстання, вбив частину британських офіцерів і вирушив до Делі — стародавньої столиці імперії Великих Моголів.
Проте причини повстання були значно ширшими за проблему патронів. Британська адміністрація активно втручалася у внутрішні справи індійських князівств, позбавляла влади місцевих правителів, збільшувала податковий тиск і проводила реформи, які багато хто сприймав як загрозу традиційному способу життя. Усе це створило вибухонебезпечну ситуацію, яка лише чекала приводу для відкритого конфлікту.
Захоплення Делі та повернення імператора
Після прибуття до Делі повстанці швидко захопили місто. Гарнізон приєднався до заколоту, а десятки британських чиновників, військових, жінок і дітей були вбиті. Ці події викликали надзвичайно жорстку реакцію британської влади й значною мірою визначили характер подальших бойових дій.
Особливого символічного значення набуло звернення повстанців до літнього імператора Бахадур-шаха II. На той момент він уже давно не мав реальної політичної влади й залишався лише формальним правителем залишків колись величезної імперії Моголів. Спочатку імператор не бажав вступати у відкриту боротьбу з британцями, однак військові, які захопили місто, змусили його очолити повстання.
Його підтримка надала виступу політичної легітимності. Для багатьох індійців Бахадур-шах II став символом законної влади, а Делі — столицею відродженої імперії Моголів. Саме тому британське командування розуміло, що без повернення міста придушити повстання буде практично неможливо.
Початок облоги
Попри втрату Делі, британці не могли негайно перейти у наступ. Їхні війська були розкидані по величезній території Індії, а значна частина гарнізонів сама перебувала під загрозою нападів повстанців. Лише після кількох тижнів збору сил вдалося сформувати дві колони, які разом із підрозділами гуркхів вирушили до Делі.
8 червня 1857 року британські війська зайняли стратегічно важливий хребет на північному заході від міста. Звідси відкривався вигідний огляд укріплень, однак сил для негайного штурму було недостатньо. Так розпочалася тривала облога.
Парадоксально, але британські війська самі опинилися у вкрай складному становищі. Усередині Делі перебувало приблизно 40 тисяч повстанців, тоді як британський контингент був значно меншим. Постійні атаки захисників, спека, нестача води й продовольства, а також епідемії холери та дизентерії призводили до значних втрат серед обложників. Деякі сучасники навіть писали, що британці самі відчували себе обложеними.
Підкріплення з Пенджабу та підготовка штурму
Ситуація почала змінюватися лише в другій половині літа. З Пенджабу поступово прибували нові підрозділи, серед яких були сикхи, пенджабці та гуркхи, які залишилися вірними британській адміністрації. Вирішальне значення мало прибуття важкої облогової артилерії — так званого облогового поїзда, до складу якого входили 32 гармати.
Разом із підкріпленнями до Делі прибув один із найавторитетніших британських офіцерів — бригадний генерал Джон Ніколсон. Його енергія та рішучість значно підняли бойовий дух армії.
На початку вересня британські сили вже налічували близько дев’яти тисяч військових. Приблизно третину становили регулярні британські солдати, тоді як основну частину війська складали індійські союзники — сикхи, пенджабці та гуркхи. Цей факт яскраво демонструє складність конфлікту: Індійське повстання було не просто війною між британцями та індійцями, а багатостороннім конфліктом, у якому різні народи та князівства займали різні позиції.
Штурм міста
8 вересня британська артилерія розпочала масований обстріл міських мурів. Протягом кількох днів гармати методично руйнували укріплення Делі. До 14 вересня в стінах було пробито кілька великих проломів, через які війська перейшли у наступ.
Одним із головних напрямків атаки стали Кашмірські ворота. Саме тут війська під командуванням Джона Ніколсона зустріли найзапекліший опір. У ході жорстокого бою генерал був смертельно поранений, однак його підрозділам вдалося прорвати оборону та увійти до міста.
Після прориву почалися виснажливі вуличні бої. Кожен квартал доводилося відвойовувати окремо. Захисники використовували будинки, вузькі вулиці та барикади, що значно уповільнювало просування британської армії.
Падіння Делі та кінець імперії Моголів
21 вересня 1857 року британці остаточно встановили контроль над містом. Після п’яти місяців боротьби Делі знову перейшов під владу Британської Ост-Індської компанії. Разом із військовою перемогою розпочалися жорстокі репресії проти учасників повстання та мирного населення. Британські солдати, прагнучи помститися за вбивства своїх співвітчизників у травні, вчинили численні страти та інші акти насильства.
Втрати сторін
Облога Делі стала однією з найкривавіших битв Індійського повстання. Британські війська втратили близько 1200 загиблих і приблизно 4600 поранених із дев’ятитисячного війська. Повстанці, чисельність яких сягала приблизно 40 тисяч осіб, втратили близько п’яти тисяч убитими або пораненими. Проте людські втрати серед мирного населення були значно більшими, хоча їхню точну кількість встановити неможливо.
Окрім бойових втрат, обидві сторони сильно постраждали від хвороб. Спалахи холери, дизентерії та інших інфекцій були характерною рисою більшості військових кампаній XIX століття і нерідко забирали не менше життів, ніж самі бої.
Іван Гудзенко
