Переходячи власне до самого номіналізму, варто зазначити що у період Нового часу відбулася відмова від метафізики та ідеї стосовно абсолютного буття. Не зважаючи все ж таки на пошуки мислителів, хоч розуміння буття було дещо спрощено, проте основи світобудови залишалися перебувати у номіналізмі середньовічного періоду, знаходилися у філософських вченнях як запереченнях онтологічних значень універсалії (тобто якихось загальних понять). Тому особливе місце відводиться для номіналізму.Течія або ж напрям була утворена ще у V столітті нашої ери, найбільшого розквіту досягла у ХІV ст. Видатним засновником середньовічного номіналізму вважають Вільяма Окама. Окам запозичив філософські ідеї від Дунса Скота. Він проголосив Бога Творцем світу, а акт творіння розглядав як волю Божу.Таким чином, номіналісти вчили, що Бог творить речі за допомогою Своєї волі, тоді як у Його розумі виникають самі ідеї цих речей. Через те і повинен бути такий пізнавальний порядок:
1) пізнання речей як одиничного даного;
2) з’ясування відносин між термінами, що вони власне означають;
3) Умодосяжні реальності не можуть бути предметом загального чи необхідного
4) Пізнання є лише продуктом пізнавальної душі, воно лише суб’єктивне;
5) Не можна робити якісь висновки від уявлення про предмет або ж саму річ.
Бог, на думку номіналістів має здатність породжувати в душах уявлення якому не має співвідносності в дійсності. Тому мислення не може бути тотожним по відношенню до буття. В такому випадку, інтелект втрачає своє укорінення в бутті, яку визнавав філософ Парменід. Людський інтелект проголошується як самостійна внутрішня діяльність, яка не залежить від Логоса, Бога чи Абсолюту, а тому велика увага приділена відкриттю нових законів логіки та детальному їх вивченню.
Номіналізм починає ставити проблему істини в залежності від суб’єктивних пізнавальних людських здібностей. Через те розум людини висувається як безпосередня і неймовірна дійсність, яка існує сама по собі. Номіналісти розглядають розум як даність сама собі через її рефлекси. Розум та ум не є дійсною сутністю, але направленістю на реальну інтенціальність (намір, прагнення).
У зв’язку з цим, існування само ймовірних умодосяжних істин є не доречною так як людський розум повинен уникати інтелектуальних пасток для досягнення наближеності до істинного знання.
Номіналізм закладає основи для відокремлення такої наукової дисципліни у філософії як гносеологія, яка у свою чергу стає самостійною площиною наукового дослідження; зосереджена переважно на вивченні методів досягнення дійсності за допомогою понятійного апарату мислення – людського розуму.
Пізніше це й же номіналізм зробить значний вплив на філософську західноєвропейську думку ХVІІ-ХVІІІ століття, особливо на один із напрямів в Англії – емпіризму, авторами якого стали Бекон, Гоббс, Локк, Юм, в тому числі раціоналізму, представниками якого стали такі мислителі як Спіноза та Лейбніц. Так наприклад Девід Юм вважав слово «бути» як одиничне фактичне існування.
Філософи – номіналісти перш за все бралися за вивчення можливостей пізнання речей, предметів, оперуючись інтелектом людини як достатньою річчю пізнавальної діяльності. Відбулося возвеличення людини та її інтелекту. Традиція номіналістів засвоїлася у протестантизмі, зокрема у філософа Канта. Імануїла Канта не цікавила проблема буття і все що з нею було пов’язане. Так як його цікавили інші питання у філософії: знання та суб’єкт знань. Відомо, що німецький мислитель сам відкидав принцип тотожності мислення з буттям, можливість розумового споглядання або ж зв’язку людського інтелекту з Логосом – Абсолютом речей.
Кант визнає тільки існування апріорних чуттєвих форм та розсудку людини, надаючи їм функції керувати умом, тобто провокувати його, проте не підтримує думки щодо досягнення Бога, Абсолюта. Звертає увагу більше на пізнання об’єкта, що не має сого автономного існування. В тім конституює в світі досвіду, тобто у світі відносин між предметним світом та людиною як суб’єктом пізнання світу.
Виходить зрозумілим те, що Кант так само як і Дунс Скот доводить, що основою творіння світу є божественна воля. Бо вона (воля) може містити ірраціональні елементи, а створений Богом світ не може бути пізнаний людським розумом до кінця. Тут і виникає думка кантівської гносеології, що людський інтелект є обмеженим у своїх пізнавальних можливостях, оскільки Бог творить світ не розумом, а волею. Тому Кантом вводиться таке поняття як «річ сама у собі» для того, щоб позначити реальність. До пізнавального суб’єкта пізнання цього не має жодного відношення.
Богдан Стрикалюк
