Критика чистого розуму Канта

Ми  переходимо до більш складної  і на перший погляд  важкозрозумілої  німецької класичної філософію, яка представлена мислителем Імануїлом Кантом і його відомою працею  «Критика чистого розуму».

У творах  критичного періоду  Кант намагається  використати  термін, щоб позначити  основні поняття  чистого розуму.  Кант розуміє під цією ідеєю  необхідність поняття розуму, якому  не може бути поданий  відповідний  предмет у відчуттях. Ідеї  не є елементарними  поняттями, на відміну від таких як  розум, категорії. Ідеї  можуть складатися  тільки з понять  чистого розуму і собою являють  доведені категорії.

Ідеї  також можуть вносити  у наші знання  деяку єдність.  Система  таких ідей  базується  на прив’язанні  трьох видів  умовиводів,  з яких  найбільш здатним виявляється чистий розум з його логічним  застосуванням  категорійного, гіпотетичного і дизюктивного.

Категорійна  форма  може породжувати   ідею  абсолютного суб’єкту (що є властивим для предмета  раціональної психології); гіпотетична – ідею світу (торкається предмета раціональної космології); дизюктивна –  породжує ідею Бога (стосується перш за все  предмета раціональної теології).

Кантом також пропонується  інший  принцип систематизації  ідей, що можуть приводити до такого ж самого результату, в тім  базується  на трьох  основних типах  відношень людських  уявлень.  До таких типів  належать: суб’єкт, явище, річ. Суб’єкт  може пізнавати лише те, що творить сам. Кант  розділяє  світ явищ і не пізнаний світ «речей у собі» (тобто речі, які мають здатність існування  самих по собі).

У світі явищ  може панувати  необхідність , що обумовлена одним, а пояснюється іншим. Для субстанцій  не вистачає місця у традиційному розумінні, тобто  для того, що має здатність існувати саме через себе, деяка мета сама по собі.  Світ досвіду  є відносним, він може існувати  завдяки своєму віднесенню до трансцендентального суб’єкта.

Але між «речами у собі» і явищами, – як зауважує І. Кант  можуть зберігатися  причина та наслідок, тому що  без перших, явища існувати не можуть.  Філософ ніяк не може  звільнитися  від антиномій (протиріч),  застосовуючи  одну  із категорій, якою виступає  причинність по відношенню до так званих «речей у собі».

Світ «речей у собі» або як ще його називають умоспоглядальний світ  доступний  лише  для розуму або ж повністю є закритим для чуттєвості.  Проте для теоретичного розуму – науки, він є не доступним. Але це не означає, що  світ  взагалі не свідчить про себе людині, так як він  є відкритим для практичного розуму, інакше кажучи розумної волі за І. Кантом.

Практичний розум виконує функцію  керівництва  людськими вчинками, тобто тим самим встановлює  принципи  моральної дії. Воля дозволяє  людині  визначати свої дії  за допомогою всезагальних предметів (мається на увазі  метою розуму). Істота, яка здатна  діяти  відповідно до всезагальних, не тільки егоїстичних цілей – це вільна істота.

Кант розглядає людську свободу  як незалежність  визначальних  причин  світу  сприйняття та відчуттів.  Якщо в емпіричному природньому  світі, явище може бути обумовлене  причиною, то у  вільному світі ,  розумна істота (людина), виходячи з поняття розуму, може бути не обумовлена  необхідністю природи. Мислитель  називає  таку волю людини автономною.

Автономність людської волі полягає  перш за все  не у зовнішніх  причинах – природній необхідності чи божественній волі, а в законі, який стоїть над нею, визнається як вищий,  внутрішній закон  розуму.

Кант  стверджує, що  людське пізнання не повинно виходити за межі  досвіду, тому що їх можна переступити  за однієї умови – практичних постулатів. Через  те, він  називає  такий хід думки  «діалектичним умовиводом». А тому критика  таких висновків, які базуються  на неправильному  розумінні  і сприйнятті ідей, складають завдання  трансцендентальної  діалектики. Ідеям  чистого розуму  можуть протиставлятися естетичні ідеї, тобто ті чуттєві образи  в свідомості людини. які ніякими поняттями не можуть бути  вичерпані.

Людина є не тільки явище, а й річ сама у собі. Проте «річ в собі» визначити не можливо, інакше  це буде суперечити  критицизму І. Канта, який  стверджує, що річ у собі не може бути пізнаною.  Значить філософ  зупиняється на тій думці, що пізнаним  може  бути те, що є предметом  досвіду. Річ є  тією необхідною умовою  явищ, вона  виявляє себе зовні.

В тім  останнє твердження  суто є протиріччям для Канта. Річ  у собі  є протилежною явищу, тобто  вона трансцендентна, але  як умова  такого  явища, поєднана в єдності явищ. Тому у такий  спосіб, будь – який  об’єкт  має здатність  роздвоюватися  на  «річ у собі» та явище. І тут річ  як не дивно  стоїть  за спиною цього явища.

Таким чином Кант суперечить самому собі, так як зрозуміти  і вловити його  ідею речі у собі дуже важко.  Досить цікаво  Кант  йде  всупереч самому собі. Протиріччя  Канта полягає  у наступному:  як тільки він  починає говорити  про  відведення місця для споглядання, то чіпляється  предмета, який  впливає  на душу. Що ж це за предмет, який намагається приховати Кант?  Оскільки  предмет поміщений у сферу трансцендентного, то мова  йде саме про річ у собі.

Богдан Стрикалюк