Пантеїзмом ми називаємо таке вчення, що ототожнює бога та світ. Це ж поняття можна зустріти як в релігії так і філософії. Поява ж самого терміну «пантеїзм» — унікальне явище в сучасній науці.

Дане поняття використовується вперше  з 1709 року. Ввів його французький теолог Жан де ла Фай як протиставлення праць Толанда про «Соціанство в оригінальному викладенні пантеїста», яка датована 1705 роком та «Пантаїстікона» — 1720 року. В тім сама ж формальна думка та вірування сягає давнього часу.

Пантеїзм є противагою теїзму, в якому Бог – творець та першопричина світ, протиставлений до створеного буття. У пантеїзмі це відсутнє, оскільки світ по собі вічний і є богом. По суті пантеїзм – це форма монотеїзму як протилежності політеїзму в релігіїзнавчому аспекті, тоді ж як в філософському – монізм як противага дуалізму. Пантеїзм може мати два характери: 1) не релігійний; 2) релігійно-моральний. Краузе було запропоновано ще один термін «панентеїзм» для примирення з креаціонізмом. Припускають його близькість до такого вчення як панпсихізм (всезагальне одушевлення). Пантеїзм існував в релігійно-філософських традиціях китайського даосизму, індійської адвайти-веданти, навіть буддійських формах. Теїстичні релігії містять мотиви пантеїзму.

Пантеїзм в античній філософській думці розвивався під двома видами: натуралістичним та теономним.  У даному випадку спільне в них визнання ототожнення природи з богом, заперечення антропоморфного  міфопоетичного уявлення про бога; протилежне – дух та смисл. Натуралістичним пантеїзмом зводяться два поняття – божественне та природнє, тоді ж як теономний навпаки. В натуралістичному пантеїзмі відсутня етика, наявна критика традиційної релігії.

Теономний пантеїзм мав на меті обґрунтувати релігійну мораль.  Згідно першого, бог зведений до пізнання природних законів, розуміючись як вічна сила безособовості; другого – істота, яка має у володінні волю та промисел, виступаючи моральним імперативом людського життя. Тому спостерігається зрушення першого типу до деїзму, атеїзму, тоді ж як другого – до теїзму.

Під впливом другого типу формувалися дві традиції – орфійська та піфагорейська., до якої долучилася еллейська школа. В середньовічну епоху переважаючим став неоплатонічний еманаціонізм Іоанна Дунса  — Скота Еріугени. Його праця «Про розділення природи» потрапила під засудження католицькою церквою як єретична. Осудження в пантеїстичних поглядах  зазнали Аверойс (Ібн Рушд), Майстер Екхарт. Епоха відродження представлена нам через пантеїста Джордано Бруно, який вважав, іманентність бога  по відношенню до світу призводить робить неможливими провидіння з чудесами.

Найбільшого піку в період Нового часу досяг філософ Бенедикт Спіноза. Варте уваги його вчення  стосовно бога – це субстанція з безліччю атрибутів, а також про кінцеві речі – модуси єдиної субстанції. Саме тому, починаючи з XVІІІ століття це поняття було синонімом спінозізму. Наприкінці XVІІІ – початку ХІХ століття розгорнулася дискусія німецьких філософів навколо поняття «пантеїзм».

Якобі хоч і вважав спінозівську філософію досконалим висловлюванням, але розглядав її як раціоналістичну та детермінізовану, проте чомусь робив ототожнення з атеїзмом та фаталізмом і в якості несумісності моралі висуває теїзм. Останній опирався на віру та стверджував існування особистого Бога. Противагою Якобі стає Мендельсон. Він переконує у тому, що в очищеному пантеїзмі слід вбачати божественну сутність як джерело того, що співвідноситься моральним цінностям релігії. Позицію Мендельсона було підтримано Гердером, Гьотте, нейтральність тримав Іммануїл Кант. Своєю статтею «Що означає орієнтуватися в мисленні?»  піддав критиці раціоналізм Мендельсьна та відмову Якобі від раціональної основи площини релігії та моралі.  Питання про очищений пантеїзм стало досить дискусійним щодо основ та меж раціонального пізнання, стаючи поштовхом у формуванні німецького ідеалізму.  «Критика  здатності судження» є кантівським тлумаченням невдалої спроби уникнення труднощів щодо пояснень телеології природи  із заміною причинних відносин  між Богом та природою на відносини іманентності спровокувало інтерес пантеїзму в контексті натурфілософії.

Шелллінг робить спробу розмежування видів пантеїзму (спінонізм вважається одним із варіантів) та обгрунтування можливості ідеалістичного пантеїзму, яким припускається реальна свобода. Дуалізм та теїзм в праці Шелінга «Світові епохи» виступають відображенням різних аспектів сутності Бога, яка здатна розкриватися  в різні моменти саморозвитку її ж самої.

Період ХІХ-ХХ століття охарактеризований появою матеріалістичного монізму. Окремими представниками напрямку, зокрема Рюльфом та іншими з ним пантеїзм сприймався більше як можлива альтернатива традиційних релігій. У  1920-х роках Артуром Древсом була висунута програма нової вільної релігії – конкретний пантеїзм.

Пегас

Поделитесь эмоциями

Супер статья
0
Я доволен
0
Любовь
0
Так себе
0
Глупо
0

Интересно почитать:

Антична філософія

Істина

Практично усіх стародавні  мислителі перебували  у пошуках істини. Істину сьогодні необхідно інтерпретувати як філософське чи ...

Написать комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *