Ірландець при дворі Карла Лисого
Роки життя Іоанна Скота Еріугени відомі приблизно: його народження відносять до початку IX століття, смерть до другої половини того самого століття. У середині 800-х років він працював у середовищі західнофранкського короля Карла Лисого. Слово «Скот» у цьому випадку вказувало на ірландське походження. Його не слід плутати з Іоанном Дунсом Скотом, який жив значно пізніше.
Еріугена перекладав Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника та Григорія Ниського. Через цю працю грецька християнська думка отримувала нових читачів на Заході. Переклад водночас ставав філософською роботою: потрібно було відшукати латинські відповідники для понять, яких не поясниш простим перенесенням слова з однієї мови в іншу.
Чотири способи говорити про природу
Головний твір Еріугени, «Періфюсеон», або «Про поділ природи», написаний як розмова вчителя з учнем. Під природою тут розуміється вся дійсність, а не лише дерева, тварини й небесні тіла. Перший її поділ — те, що творить і не створене: Бог як начало. Другий — створені першопричини, через які виникають речі. Третій охоплює самі створені речі, які розгортаються в часі.
Четвертий поділ звучить найдивніше: те, що не творить і не створене. Так Еріугена говорить про Бога як остаточну мету повернення всього. Отже, чотири поділи не означають чотирьох незалежних світів. Вони описують різні відношення всередині єдиного руху: походження від першоначала й повернення до нього. Бог постає і початком, і завершенням цього порядку.
Чому заперечення може бути точнішим
Називаючи Бога добрим або мудрим, ми користуємося словами, значення яких засвоїли на прикладах обмежених речей. Еріугена запитує, чи не переносимо ми разом зі словами й обмеження. Звідси його увага до апофатичного, або заперечного, богослов’я. Воно показує, що звичайні визначення не можуть охопити Бога так, як охоплюють предмет дослідження.
Твердження про божественне небуття в такому контексті не дорівнює запереченню Бога. Йдеться про перевищення доступного нам способу буття. Можна уявити труднощі людини, яка намагається описати музику лише словами, придатними для кольору. Її мовчання ще не доводить відсутності музики. Цей приклад не належить Еріугені, але допомагає зрозуміти напрям його питання про межі мови.
Труднощі виникають уже тоді, коли однакове слово застосовують до дуже різних предметів. Якщо це помітно навіть у повсякденній розмові, тим більше підстав для обережності має мова, що претендує описати першоначало всього. Саме цю обережність Еріугена доводить до крайньої межі.
Навіщо авторитетові потрібен розум
Світ у цій системі є теофанією, виявленням невидимого через видиме. Водночас ототожнювати Еріугениного Бога із сумою природних об’єктів було б спрощенням. Його першоначало перевищує кожне власне виявлення. Саме напруження між близькістю Бога до творіння й божественною непізнаваністю робить «Періфюсеон» складним для швидкого переказу.
Еріугена сміливо розглядає зв’язок розуму й авторитету. Пошана до автора не скасовує потреби розібратися в його аргументі. Суперечливі вислови вимагають тлумачення. Це нагода перевірити звичку посилатися на відоме ім’я: чи зрозуміли ми думку, чи лише позичили їй переконливість чужої репутації? Його діалог залишає місце для уточнень.
Іван Гудзенко
