(Також до статті «Геометрія розгортання світу форм»)

Символи сивої давнини у вигляді геометричних фігур різної складності – є фактом нашого сьогодення. Вони були і є фактом минулого, як близького, так і далекого, навіть дуже далекого, яке відстоїть від нашої доби на тисячі років.

Сумнівно, що символи є продуктом первинно общинного ладу і кам’яного віку, чи належали  добі більш-менш розвинених цивілізацій.

І у наш час ці символи, привласнені різними релігіями, стоять якось так відособлено від них, як чужорідні елементи. Інтеграція релігіями цих символів і надання їм певної інтерпретації, у відповідності до релігійних уподобань,  не змінило цю ауру. Зразу впадає у око, що ніхто, фактично, не знає їх походження, ні ролі, ні смислів, які вони несуть. Єдине, що їх об’єднує, – це аура святості.

Зараз важко сказати, що і як стало причиною цікавості щодо символів. Спочатку це була така-собі підспудна робота мозку, якісь здогади, туманні теорії, спричинені зацікавленістю східною релігійною філософією і філософією взагалі. Деякі фрази і окремі слова, як віхи, застрявали у пам’яті(наприклад – «ніщо чогось» Гегеля) і все це невідомим чином «перетравлювалось» мозком, а потім у тому, чи іншому вигляді, випливало назовні.

Суттєву роль відіграла притча про Сіяча Євангелій з її незвичними числами 30, 60 і 100. 30 і 60 складали собою 90, що і підштовхнуло до осяяння, коли у Вікіпедії трапився графік модуля абсолютного числа. Графік – це кут у 90*. Його дзеркальне відображення у нижній частині системи координат  привело до «повного» графіка модуля числа і цікавої послідовності  з функцій, початком якої був інший, прихований, графік функції у=х, який виявився внутрішнім у графіку модуля числа. Але головним було те, що сам «повний» графік точно математично вписувався у восьмикутну зірку.

Це було щось цікаве. Древній символ з тисячолітньою історією відображав собою сучасні математичні функції. А ще послідовність  х —- -/х/ —- -/-х/ —- /-х/ —- /х/ з функцій можна було інтерпретувати  в деякому руслі езотеричності. Послідовність була замкнутою у собі і утворювала коло, де кінець і початок: /х/ і х – співпадали. В подальшому приєднались і інші символи, виникла певна теоріяВсе це доба «раннього» періоду знайомлення з символами.

Але пройшов вже деякий час від того «раннього» періоду і розуміння філософії символів поглибилось, вийшло на інший рівень осмислення і, таким чином, пріоритети дещо змінились.

Спочатку це було чисто власна інтерпретація, але потім трапилась формула «довершеності» і «межі» Аристотеля, і стало зрозуміло, що власне розуміння відповідає поняттю «довершеність», і що воно є «базове» поняття філософії символів з далекосяжними висновками і перспективами.

Це було інтригуюче. Перспективою була певна філософія – парадоксальна філософія, – яка базувалась на теорії протилежностей. Ця теорія відрізнялась від діалектики Гегеля,  Фіхте і інших, які торкались цього питання.  Вся філософія виводилась з одного поняття, та й ще такого, яке не існувало у сучасній філософії і ніколи не розглядалось нею, як філософське. Загублена категорія філософії. Загублений сегмент знань.

Цей термін   –  «довершеність» –  має певну свою «історію», яку супроводжує деяка інтрига. Формула довершеності є відомою ще з античних часів, якщо не раніше, але філософія, на її основі, була відсутньою. Більше того, в античну епоху Платон проголосив свою знамениту концепцію існування світу форм в основі якого знаходились  довершені(!) ідеї, як підґрунтя речей.

Блискуча філософська ідея, яка повинна була б вилитись у таку ж філософію, практично, – філософію сивої давнини(і це могло статись, приблизно, 2500 тисяч років тому) – так і лишилась просто ідеєю. Платон пішов у розвитку даної філософії (чи може інтерпретації) якимись такими манівцями, ніби не до кінця, чи взагалі не розуміючи власної концепції. Це наштовхує на думку, що знання Платон отримав десь на стороні і вони були тільки у загальному вигляді і фрагментарні, що унеможливило ним їх повне розуміння.

Тоді склалась парадоксальна ситуація: була проголошена філософія довершених ідей, була відома і поширена умова довершеності, – але це так і не поєдналось в одне: у філософію, яка б розкрила суть довершеності ідей і сутність «речей» світу форм. Іронія ще і у тому, що  формулі довершеності приділив увагу товариш Платона – Аристотель, у своїх працях. Очевидно, що він був добре обізнаний з платонівською філософією. Але все це, якимсь дивним чином, не поєдналось.

З тих часів формула довершеності дійшла до наших днів незмінною, але не у філософських енциклопедіях, а у звичайних тлумачних мовних словниках.

«Довершеність; 2) Про людину, предмет, що наділені тільки позитивними якостями; не мають жодної вади.

Англійський словник. Complete – filled up; with no part or element lacking; free from deficiency.(повнота; ні одна частина, чи елемент не є відсутніми; вільне від нестачі).

А це Аристотель:

«…що називається завершеним самим по собі; воно визначається так тому, що зі сторони позитивних властивостей немає нічого, чого б йому не вистачало, так щоб воно не дало себе визначити, і не можна знайти нічого поза ним, що могло б збільшити його довершеність…» (Аристотель. Метафізика, ст. 181)

І у наш час ця інтрига не завершилась.  Філософи всіх мастей недалекого минулого і сьогодення відкинули поняття «довершеність», як непродуктивний термін філософії і тому, до цього часу, платонівська філософія і «довершеність» Аристотеля так і лишились, для численних дослідників їх творчості, існувати паралельно і незалежно.

Але навіть коли було вказано на зміст поняття «довершеність», як основи нової-старої філософії, її фундаментальну роль( статті: «Довершеність»; «Будда і Аристотель. Межа»), нікого з філософів це не зацікавило. Не допомогли ні авторитет Платона, ні Аристотеля і навіть Будди. Зазвичай сучасні філософи б’ють їм поклони, а тут така зневага до кумирів…

Але полишимо філософів їм самим… і вернемось у епоху Платона і Аристотеля і подивимось, що саме стало каменем спотикання, чи точніше – каменем не спотикання( інакше на це звернули б увагу) – в питанні довершеності, що також лишається каменем не спотикання і у наш час.

Цим каменем не спотикання стала «відсутність». У сприйнятті умови довершеності головну і домінуючу роль відіграє позитив: повнота властивостей; не має вади; вільне від нестачі; …зі сторони позитивних властивостей немає нічого, чого б йому не вистачало; filled up(повнота). Все, на цьому сприйняття і розуміння поняття – «довершеність» – завершується і  обривається.

Але «довершеність» – це комплексне поняття. У ній присутня подвійність. Поряд з присутністю,  є також інша частина умови: with no part or element lacking (ні одна частина, чи елемент не є відсутніми); …не можна знайти нічого поза ним, що могло б збільшити його довершеність.(Аристотель). Відсутність – є «друга» суттєва частина поняття. Відсутність поза собою, – але саме вона не враховувалась як Платоном і Аристотелем, так і сьогоднішніми філософами, хоча останніми зрозуміло чому – вони довершеність взагалі не вважали і не вважають філософською категорією, яку потрібно дослідити.

Залишимо, поки-що, відсутність поза собою і розглянемо її саму по собі, як просто відсутність чогось.

Відсутність чогось вводить теж поняття «довершеність». Це рівноправний присутності процес.  Це не є щось умовне. Досягти якоїсь точки можна наближаючись і справа і з ліва. Два протилежні процеси, але результат один. Так само присутність чогось і відсутність чогось вводять поняття довершеності(повноти), тільки присутність з позитивної сторони, а відсутність з протилежної «негатива».

А ще відсутність вводить собою також і присутність, на відміну від присутності, при якій не виникає питання чиєїсь відсутності. При відсутності це питання виникає, бо що тоді лишається? А лишається щось, що має статус присутності, тобто позитивний статус, а це статус довершеності, бо якщо є щось, як визначене, то воно є повнотою себе – є довершеністю.

Присутність грошей у гаманці не означає і не має на увазі  пустоту, але відсутність їх в подальшому там вводить – крім поняття грошей, як позитивності і, значить, довершеності (яке, правда лишається вже тільки у пам’яті) – ще також і поняття пустоти, яка постає тепер у якості «позитивного», тобто є довершеною пустотою, бо є – присутністю, те, з чим всі погоджуються в питанні трактування довершеного. Коли немає грошей – відсутність, – то пустота є істинною, хоча фантом грошей, які там були, а тапер відсутні, буде довго присутнім у голові, тим не менше, пустота буде реальністю.

Але якщо повезло і в гаманець вернулись гроші, і стали присутністю, то пустота стає відсутньою, зберігаючи при цьому свій статус довершеності, бо відсутність чогось розуміється і сприймається, як повнота – відсутнім, як правило, виявляється все (як гроші  у пустому гаманці).

Відсутність чогось  легше,  очевидніше і більш явно рефлексується з повнотою-довершеністю, ніж присутність чогось.

Отже  очевидним є рівнозначність двох протилежних процесів у якості їх істинності і об’єктивності: присутність є чиєюсь відсутністю, а відсутність є чиєюсь присутністю і обидва вводять поняття довершеності.

Це означає, що якщо присутнє світло, то тьма – протилежне – є відсутнім, або коли присутня тьма, то світло є відсутнім. Це вроді очевидні речі. В підтвердження цього є стара східна байка. Прийшла Тьма до Б-га жалітись на Світло, що те її переслідує. Призвав до себе Б-г Світло і каже, що на неї жаліється тьма, що вона її весь час переслідує. «А хто така – Тьма», – сказало Світло. Б-г оглянувся і не побачив тьми.

Будда.

В часи Платона і Аристотеля, на протилежній стороні Євразії у Індії була людина, яка повністю розуміла суть довершеності і те, що з неї випливає. Це був Будда. У  Сутрах Сто Тисяч Рядків приводять слова, сказані ним:

« Відсутність межі – є істинна межа».

Ці слова не були прочитаними і до наших днів. Вважається, що Будда не дав ніякої філософії. Але у світлі вище сказаного, ці його слова розуміються досить просто, буквально розуміються: через відсутність чогось Будда вказує на довершеність цього чогось.

«Відсутність межі – є істинна межа.»

Можна замінити слово «межа» любим іншим: світло, чи тьма; біле, чи чорне. І відсутність кожного з них буде вказувати на їх стан істинності, тобто довершеності.

Але Будда був геніальним філософом. Він  п’ятьма словами виразив ще одну важливу і фундаментальну роль відсутності – бути межею. Саме це не стало каменем спотикання для філософів на протязі відомої нам історії.

Візьмемо раніше, по тексту написане.

«Але «довершеність» – це комплексне поняття. У ній присутня подвійність. Поряд з присутністю,  є також інша частина умови: with no part or element lacking (ні одна частина, чи елемент не є відсутніми); …не можна знайти нічого поза ним, що могло б збільшити його довершеність.(Аристотель). Відсутність – є «друга» суттєва частина поняття. Відсутність поза собою…»

Ці умови є практично однією умовою: відсутність нестачі в собі, і відсутність поза собою. Це очевидно. Якщо ніщо з повноти не є відсутнім, то нічого з неї не знайдеш поза нею. Поза нею, повнотою – поза собою, – вона є відсутньою. Тобто є умова відсутності, але ця відсутність має свою специфіку – це відсутність суто поза собою. Це дуже близька відсутність  – інтимна відсутність.  Повнота огорнута цією відсутністю, повністю огорнута, тобто ця відсутність є її межею. Але відсутність чогось є присутність іншого протилежного, що проти лежить. Саме це прямо і вводить формула з п’яти слів Будди:

«Відсутність межі – є істинна межа».

Межа, в розумінні Будди, є теж щось істинне-довершене і тому має свою повноту, поза якою вона відсутня, тому Межа має свою межу теж. Отже поняття повноти і межі Будда відносить, більше за все, до ідей, чи елементів, чи гунів, чи властивостей, тобто щось, що є тонко матеріальним, по-скільки все, що визначене, є «матеріальним».

Саме такі висновки демонструють і підтверджують древні символи.

Візьмемо символ коло – головний символ сивої давнини.

В якості протилежностей взято «вода» і «вогонь». Саме так, ті кольори, які присутні у нашому прапорі – елементи, які езотерика кладе в основу світу. Жовтий колір може бути і оранжевим і червоним, в залежності від уподобань і асоціацій з вогнем, чи з язиками полум’я. Суть від цього не міняється.

Що показує символ коло (до речі, фігура така ж не прочитана, як і довершеність). Це просто – повноту і довершеність жовтого і синього. Кожен колір є відсутнім поза собою і цією відсутністю, що є – межа, виступає йому протилежний, бо відсутність кожного вводить присутність іншого.

Коло демонструє суть довершеності і суть межі у парі протилежностей і є цьому графічним виразом.

Це відповідає словам Будди, якщо змінити слово «межа» на інше.

Відсутність жовтого – є істинна межа жовтого( що є – синє). Відсутність синього – є істинна межа синього( що є – жовте).  Будда, ставлячи акцент на відсутності, зразу привертає увагу до її об’єктності(істинності) і фундаментальній значимості.

Цікаво поглянути з позиції відсутності, як фундаментальної категорії філософії древності, на карти Таро.

Є поширеною думка, наприклад: Шмаков, Еліфас  Леві, Кроулі, Блаватська і інші, що карти Таро – це древні знання у картинках. Великі Аркани Таро – книга Тота. Але це втрачені знання, які потребують для свого дешифрування ключ. У колоді карт є особлива, нульова карта  – Блазень, чи Дурень. Що вона собою являє. Вже з назви випливає, що це є персонаж, якому щось бракує, у якого щось відсутнє. Самою очевидною відсутністю – повною(довершеною) відсутністю – є усвідомленість свого от-от падіння у прірву. Чому падіння? Бо перед ним повністю відсутня стежка. Скала обривається своєю відсутністю поза собою, переходячи у  прірву. Присутність-відсутність очевидний лейтмотив карти.  Ключ?!

Але повернемось до кола. Виникає питання розташування протилежностей, які собою репрезентує коло. Це дуже важливий момент у співвідношенні між протилежностями – ключовий момент, важливий для подальшого розуміння, як протилежності, уособлені колом, розгортаються у світ форм. Реалізація концепції філософії Платона, що довершені ідеї – є підґрунтям речей. На взаємне положення протилежностей  дає відповідь інший символ давнини традиційний інь-ян.

Прийнято вважати, що маленькі кружечки означають присутність «долі» кожної протилежності у іншій. Синє, а у ній присутня «доля» жовтого; у жовтому – «доля» синього. У дійсності це показує «місце» знаходження кожної протилежності по відношенню одна до одної. Це, свого роду, «віконця», через які проглядає «відсутня» протилежність. Якщо взяти гумку і почати розширяти «віконце», то жовтого буде все більше і більше, поки воно не займе домінуючої позиції. Те саме і з жовтим. Стерши «початкові» кольори, отримаємо інші – протилежні  їм. Але куди тоді ділись стерті? Вони «зайняли» «місця» попередніх, і якщо повторити процес «стирання» знову, то перша картинка відновиться.

Те саме демонструє і  коло. У ньому, якщо протилежність не є «позаду» іншої, то вона буде не в змозі її охопити, бути її межею.

І якщо провести «стирання», то отримаємо аналогічну інь-ян картину.

Протилежності – є «відсутності» одна одної. Коли проявлена одна, інша «відсутня». Це очевидним є і у символі інь-ян. У «області» домінанти однієї протилежності інша починаються з нуля, тобто є відсутньою. Але ця «відсутність» не знаходиться десь інде.

Але дійсність їх взаємин є більш парадоксальною і інтимною. Їх реальність взаємного існування – це злитість. Їх «відсутність» є відносною. Вони є одне, нероздільне одне, але проявляються послідовно, як два. Прикладом цьому є символ півмісяць, яким стало півколо древньої філософії – наочний приклад взаємодії протилежностей.

«Відсутність» одної протилежності, при проявленні іншої, є умовною. Прояв увігнутості не означає, буквально, відсутність випуклості, а означає по-черговість проявлення кожної ознаки. Пара – це щось одне, яке є і тим, і тим, але це щось не проявляється одночасно  у двох своїх «обличчях», а порізно і тому, коли проявлене одне, інше «відсутнє», відсутнє у одному і тому ж полі сприйняття. Це досить таки цікава властивість протилежностей: бути одним, але проявлятись, як два. І це не є щось третє, якісно відмінне від двох, з якого ці дві протилежності мають вийти і у кульмінації своїх проявів, як протиріч, синтезуватись знову у щось одне(?), якісно відмінне від них, яке знову породить двох і т. д. Вони не розпадаються і не синтезують щось третє. Вони не переходять одне у інше, бо їм нікуди рухатись і вони не заперечують одне одного, по-скільки є одне.

У нашій реальності протилежності існують, ніби, як незалежні одна від одної. Світ є симетричним і у ньому не може існувати тільки праве, або тільки ліве. Тому у світі вони існують як дві «різні» протилежності, надаючи йому симетрію і повноту і змішуючись між собою утворюють всю необхідну гаму відтінків. І це є природним наслідком їх існування – одного, що є два. Ще буде показано в подальших статтях. Але, не зважаючи на «роздільність», кожне з них є теж і протилежним – є півмісяцем. Якщо   «потерти» одне з них, то проявиться інше. Візьмемо річ і «стремо» її, то отримаємо пустоту, а коли «стремо» пустоту, то отримаємо… річ. Питанні тільки, як «стерти» пустоту.

Це не така вже і фантастика, чи неймовірність. Пустота пов’язана собою з пасивністю, а річ – то повнота, активність. Кожна з них є просто проявлення іншого у даний момент часу. Десь проявлена активність, що є – річ, десь пасивність, що є – пустота. Але вони є одне і теж. Тому все що потрібно, це заставити їх поміняти свій образ, щоб пасивність-пустота проявилась як активність-річ. Казкова скатертина-самобранка виглядає, у світлі сказаного, відзвуком певної реальності.

Маючи перед собою приклад півкола, можна зрозуміти, чому немає безкінечно малих і безкінечно великих величин, безкінечного ряду натуральних чисел, чи навіть самого терміну «безкінечність». Якщо взяти малі величини, як випуклість, то очевидно, що вони завершуються увігнутістю, тобто великими величинами, які у свою чергу завершуються малими. Пара, як одне, – це замкнута на себе система, у якій кожна протилежність завершується у іншій і так по колу.  Якщо взяти безмежність-безкінечність, то вона себе втрачає, бо завершується межею(яка може бути безкінечність, коли вона кінчається), межа ж не може теж носити титул «безмежності», по-скільки завершується теж протилежним собі і це протилежне краще називати поширеність. Поширеність обмежується, межа поширюється, але не безмежно.

Отже, що ми маємо в «сухому» залишку. Маємо, з викладеного зараз, основу теорії протилежностей – теорії, яка відсутня у сучасній філософії; нові поняття, які не розглядались і не аналізувались ніким з філософів.  Маємо початкову, дещо іншу картину Світу, в основі «речей» якого знаходяться довершені пари ідей, чи елементів світу, чи гунів матеріальної природи(кому що до вподоби), що є реальністю квантової фізики.

Маємо карти Таро, які, імовірно, є відображенням цих знань у малюнках. Є численні уривки і фрагменти знань у різних рукописах різних релігій. Є символи старої філософії – її опорні маркери. І, опираючись на це,  можна розвинути  унікальну доктрину, яка поєднує у собі і фізику(через геометрію кола), і релігійну філософію, яку  представляють головні, центральні протилежності. І це не просто філософствування і спекуляції. Це виглядає справжньою наукою. І все це чекає своїх дослідників, чекає свого признання.

Наприклад, у наш час інтенсивно розробляють питання свідомості. Вже написано стільки, що за признанням однієї дослідниці, це неможливо охопити. Але що досліджують і як? Одну, саму по собі, свідомість і чи це є свідомість, те, що вони ніби досліджують. Це все одно, що досліджувати тільки низ, а верх ігнорувати. Чи пробувати отримати розуміння правого, при відсутності лівого, чи досліджувати «половину» людського тіла. Дослідники дійшли до того, що почали заперечувати існування самої свідомості. Це неминучий наслідок таких досліджень, бо коли відкидаєш одну протилежність – відкидаєш і іншу. Якщо не існує правого, то не існує і лівого.

Філософія не може стати наукою, коли у неї відсутній фундамент, відсутній значимий сегмент знань.

Олександр Білий