«Як говорив Сократ : „Пізнай себе і ти пізнаєш світ”. Та й взагалі давні греки, вірніше софісти, були праві коли стверджували, що „людина – міра всіх речей”.» Так собі розмірковував юнак по-імені Думаючий. Але погоді були байдужі ті роздуми : за вікном бісився дощ. Останній не на жарт розігрався і коли Думаючий лиш на мить попав під нього, то нежить не забарилася в гості. Благо, що під руками завжди була гаряча кава. Не раз вона наповняла тіло приємним теплом, а душі давало, хоча скороминучий, але спокій. І якщо багато, хто обдумував важливі питання у сигаретному диму, то Думаючий віддавав перевагу горнятку кави.«Світ не можна пізнати до кінця. Але чи можна зрозуміти до кінця самого себе ? Якщо бути максимально чесним, то ні. В противному разі людині за її коротке життя прийшлось би побувати в найрізноманітніших ситуаціях, щоб зрозуміти і побачити всі закутки власної душі.»
Згадалися Думаючому слова його викладача із філософії, що так закарбувалися в пам’яті своєю відвертістю. Погода-погодою, але хоч бідний сценарист жив далеко не тільки «хлібом насущним», та без останнього аж ніяк не міг. Високі матерії відклалися в сторону, давши місце походу в магазин.
Як на диво, водопад збавив свої оберти і на дворі стало моросити…
«Дощ почув мої молитви : )»
Думаючий мав вже заходити в під’їзд та його увагу привернув гудок. Юнак у відповідь помахав рукою та відразу направився до автівки. Двері йому відкрив зеленоокий блондин із просто-таки голлівудською посмішкою. Це був його давній знайомий – Успішний.
— Як життя молоде ? , — запитав блондин, що звик першим брати ініціативу.
— Та так. Головне, аби не гірше ! , — почулися нотки незадоволення від Думаючого.
— Над чим працюєш ?
— Ну, сценарій пишу для однієї гри. Відеогри. Та не все йде гладко. Не можу придумати цікаві ходи. Просто треба побільше епічності та видовищ.
— І це звісно викликає в тебе проблеми ? Як і завжди ! , — як у воду дивився Успішний.
Салон заполонила незручна мовчанка. Думаючий відвернувся від меланхолічно-осіннього пейзажу за склом та запитав свого приятеля.
— Джаз хоч згадуєш ? Чи тільки комерційною музикою займаєшся ?
Лице Успішного набуло водночас скептичного та іронічного виразу.
— Знаєш, це в молодості я ходив у рожевих окулярах. І тому по дурості, по наївності міг займатися чим хотів. Але… Але ми вже цілком дорослі і повинні заробляти собі на життя. Попит породжує пропозицію.
— І похоронити свою мрію. Це шлях дає всілякому шлаку право на існування, — чогось не стримався Думаючий.
Успішний лише віджартувався і перевів мову на іншу, не дискусійну тему, але ностальгія на секунду засвітилася на його обличчі…
«Чи є успіх в широкої публіки реалізацією самого себе ? Чи не стає Творець маріонеткою в руках негожої публіки та капіталу, що прикрився фіговим листком „поп-культури”. І…»
Та хід його справедливих рефлексій перебила чорна постать, що притулилася до дверей його квартири. Перед ним стояла Протестуюча з якою він чисто випадково познайомився в інтернеті.
— А я думала, що ти вдома ? , — звернулася дівчина та поправила свої коси кольору смоли.
— Та зустрів одного … , — вдавано-дружелюбно відповів Думаючий.
Невелика жила кімната знову заповнилася запашним ароматами кофеїнного напою, що нерозривно перебували у єдності із світоглядними думками.
— А знаєш, якби у мене була фінансова незалежність, то я би цілими днями займав би ся грандіозними проектами.
— Якими саме ? , — явно зацікавилася Протестуюча, а її темні очі помітно примружилися.
— Але це по-великому секрету. Ну, типу інтерактивна книга, де головний герой – читач – вибирає варіанти розвитку подій. І головне, що не має нічого однозначно „чорного”, ні „білого”. Знаєш, хочеться донести людям, що не так однорідно та просто в цьому світові; що далеко не все залежить від нас.
— Нічого нікому не треба доказувати. Хто має вуха, той давно все почув і зрозумів, — заперечила йому знайома, покурюючи ментолову сигарету.
— Все, що людина робить – вона робить для самої себе, — продовжила Протестуюча, — І краще писати „в ящик”, чим бути головним гвинтиком вічно зрадливої моди.
— Дивно виходить, але Творець не тільки є омегою, а й і стає альфою – кінцевим спостерігачем – своєї реалізації.
Та Протестуюча повелася мудріше : вона не стала сперечатися. „Доказувати комусь – ознака незрілості” – подумки вона погоджувалася із своїм знайомим різьб’ярем. І розмова пішла про її просто-таки божевільні архітектурні плани та екстравагантні драми. І як завжди, стіл був заповнений шелестом її ескізів.
А Думаючий, провівши Протестуючу до подвір’я, добровільно впав у обійми сезонної меланхолії.
«Мистецтво ради мистецтва. Сам ради себе. Хіба це не подібному тому, як Нарцис милується своїм відображенням ? Хіба варто орієнтуватися лише на свій, глибоко суб’єктивний, внутрішній світ ?
Звісно, як-не-як, кожен сам вибирає собі маршрут та правила. Але уникаючи крайнощів, як Арістотель, я таки, не дивлячись на все, бажаю подарити частку себе світу.
І тому самореалізація, така необхідна і бажана, має проявлятися і собі, і в інших. І це стосується багатьох речей в нашому такому непростому житті.»
Андрій Дмитрук
