Джайнізм, як національна релігія Індії
Життя та діяльність Вардхамани, основоположника Джайнізму
Світогляд Джайнізму
Сьогодні поговорим про джайнізм початку нашої ери та про розкол джайнізму.
В перші століття нової ери джайни переселялися на південь, в Декан, і джайнізм став інтенсивно розповсюджуватися в Південній Індії. Причиною переселення був, ймовірно, жорстокий голод, що осягнув країну в кінці царства Чандрагупти. Переселення послужило поштовхом для розколу, що розділив общину на дві секти.
Переселенці на південь вимагали дотримання обітниці наготи, встановленого Махавірою. В протилежність їм члени північної общини носили білий одяг. Перші стали називатися дігамбари (одягнені простором, тобто голі), а другі — шветамбари (одягнені в біле). У I ст. н.е. розкол джайнізму затвердився остаточно. Ділення на дві секти збереглося до наших днів, причому кожна з двох сект має підсекти. Розбіжності між сектами в джайнізмі піднімають лише приватні питання теорії і практики, але не стосуються основ віровчення.
На півдні джайни міцно затвердилися і користувалися підтримкою багатьох царюючих династій: Сатаваханів (до III ст. н. е.), Кадамба (IV-VI ст.), Чалукіїв (VI-VIII ст.), Паллавів (V-IX ст.) — В V ст. джайнізм був тут переважаючою релігією, а джайністські учені і поети зробили величезний вплив на культуру. Так звана “Сангха Ваччхирананди”, створена в 470 р. в р. Мадурай, була ідеологічним центром джайнізму на півдні Індії. З XIII в. південноіндійський джайнізм став хилитися до занепаду, і до кінця XVI в. джайністська община на півдні помітно ослабіла.
За переказами, у Махавіри було 11 учнів — ганадхарів. Вони зберегли його повчання в усній передачі у вигляді 14 розділів, так званих пувва (перші). Згодом кожний з 11 учнів склав по одній книзі повчань, іменованих анга (частина). Саме вони і склали ядро джайністського канону, затвердженого в Паталіпутрі (нині р. Патна) в III в. до н.е.
В 12-у книгу було включено 14 розділів, але вона втрачена. Остаточне кодифікування канону джайнізму відбулося пізніше, через 9 століть після часу життя Махавіри, на соборі у Валлабхе (Гуджарат) в V в.
Дігамбари не визнають цього канону, вважаючи, що первинний священний варіант загублений, а в тому, що зберігся немає справжніх текстів, авторство яких вони приписують Рішабсі. Авторитетні тексти дігамбарів склали пізніші твори на прокритах і на санскриті: “Пратхамануйога” (історичні перекази), “Каранануйога” (космологічні тексти), “Дравйануйога” (релігійно-філософські трактати) і “Чаранануйога” (етичні і ритуальні розпорядження).
Канон шветамбарів, званий «Сиддханта» або «Агама», включає 11 анг (розділів), 12 упанг (малих розділів) і декілька дрібних творів. Пізніше з’явилися теологічні філософські трактати, а також ряд спеціальних наукових і художніх текстів.
Кравчук Антон
