Причини війни та суперечка за Чако-Бореаль
Корені конфлікту сягають кінця XIX століття. Після Тихоокеанської війни (1879–1884) Болівія зазнала поразки від Чилі й втратила весь свій тихоокеанський берег, остаточно ставши державою без виходу до моря. Втрата портів мала катастрофічні економічні наслідки, тому болівійський уряд почав шукати альтернативний шлях до Атлантичного океану через річкову систему Ріо-де-ла-Плата. На цьому маршруті лежав майже безлюдний регіон Чако-Бореаль площею приблизно 259 тисяч квадратних кілометрів, розташований між річками Парагвай і Пількомайо. Болівія вважала цю територію своєю історичною спадщиною та сподівалася знайти там великі поклади нафти. Парагвай, зі свого боку, також претендував на Чако, оскільки його війська та поселенці вже давно були присутні в регіоні. Напруженість поступово зростала, а обидві країни почали будувати військові укріплення й форти, що дедалі частіше ставали місцем прикордонних сутичок.
Початок конфлікту та переваги Болівії
Перші серйозні зіткнення між прикордонними гарнізонами сталися ще 1928 року, але дипломатичні спроби врегулювати суперечку тоді дозволили уникнути великої війни. Однак уже 5 грудня 1928 року нові інциденти засвідчили, що компромісу досягти не вдасться. До 1932 року обидві держави почали активно перекидати війська до Чако, і конфлікт швидко переріс у повномасштабну війну.
На перший погляд, Болівія мала всі шанси на перемогу. Її населення було майже утричі більшим, ніж у Парагваю, армія була краще оснащена сучасною зброєю, закупленою за кредити американських банків, а підготовкою військ займався досвідчений німецький генерал Ганс фон Кундт, який мав значний бойовий досвід ще з Першої світової війни. Проте чисельна й технічна перевага не гарантувала успіху. Значну частину болівійської армії становили індіанські новобранці з високогірних районів Анд, які були погано пристосовані до виснажливих умов болотистих рівнин, густих лісів і спекотного клімату Чако. Натомість парагвайські солдати добре знали місцевість і значно легше переносили важкі природні умови, що стало одним із вирішальних факторів війни.
Перші кампанії та битва за Фортін-Бокерон
У червні 1932 року болівійська армія перейшла в наступ і захопила кілька парагвайських позицій у північній частині Чако. Найважливішою ціллю став Фортін-Бокерон — укріплений військовий пост, який мав велике стратегічне значення. Перші успіхи створили враження, що Болівія швидко досягне перемоги.
Проте вже в серпні Парагвай оголосив загальну мобілізацію. Командування армією було доручено генералу Хосе Естігаррібії, який розробив план контрнаступу. Наприкінці вересня парагвайські війська розпочали масштабний штурм Фортіна-Бокерон. Після запеклих боїв гарнізон Болівії був змушений капітулювати. Перемога під Бокероном стала важливим моральним успіхом Парагваю й продемонструвала, що війна буде значно складнішою, ніж очікувало болівійське командування.
Найзапекліші бої війни
Після втрати Бокерона генерал Ганс фон Кундт змінив стратегію та зосередив основні сили на південному напрямку, намагаючись захопити Фортін-Нанава. Проте кількамісячні бої не принесли бажаного результату. Обидві сторони зазнавали величезних втрат не лише від бойових дій, а й від спраги, спеки, тропічних хвороб, нестачі води, укусів отруйних змій і виснаження. Саме природні умови Чако стали одним із найнебезпечніших ворогів обох армій.
10 травня 1933 року Парагвай офіційно оголосив війну Болівії, після чого генерал Естігаррібія перейшов до широкомасштабного наступу. Його війська успішно діяли одразу на кількох напрямках, поступово виснажуючи противника. Серія поразок змусила президента Болівії Даніеля Саламанку відкликати фон Кундта та призначити новим головнокомандувачем генерала Енріке Пеньяранду.
Після короткого перемир’я бойові дії поновилися 9 січня 1934 року. Найкривавіші сутички розгорнулися за укріплення Баллівіан, де бої тривали майже безперервно з березня до липня. Незважаючи на відчайдушний опір, 17 листопада 1934 року Баллівіан упав. Це стало тяжким ударом для Болівії. Невдовзі президент Саламанка був змушений залишити свою посаду, а парагвайська армія продовжила просування вже територією, яку міжнародна спільнота беззаперечно визнавала болівійською.
Завершення війни та мирний договір
На початку 1935 року болівійська армія змогла організувати кілька успішних контратак, які змусили парагвайців перейти до оборони. Війна дедалі більше виснажувала обидві держави, і жодна зі сторін уже не мала ресурсів для продовження масштабних бойових дій. 12 червня 1935 року було укладено перемир’я, яке фактично завершило бойові дії.
Остаточне врегулювання конфлікту відбулося під час Чакської мирної конференції, у якій брали участь Аргентина, Бразилія, Чилі, Перу, Уругвай і Сполучені Штати. Мирний договір був підписаний у Буенос-Айресі 21 липня 1938 року. За його умовами Парагвай отримав більшу частину спірного регіону Чако-Бореаль, тоді як Болівія зберегла коридор до річки Парагвай і право користування портом Пуерто-Касадо, що забезпечило їй доступ до міжнародних водних шляхів.
Наслідки війни та сучасне врегулювання
Важливу роль у мирному врегулюванні відіграла Аргентина, яка виступила головним посередником переговорів. Уже в XXI столітті останні суперечки між державами були остаточно врегульовані. У квітні 2009 року президенти Ево Моралес (Болівія) та Фернандо Луго (Парагвай) підписали угоду про остаточне визначення спільного кордону в регіоні Чако. Обидва лідери наголосили, що конфлікт значною мірою був спровокований зовнішніми економічними інтересами, які прагнули контролювати природні ресурси регіону.
Іван Гудзенко
