Втілення цієї істини у формі Біблії – книг Святого Письма українською мовою – тривала історія сповнена трагедій, падінь та злетів, поразок та тріумфу водночас. Старозовітні пророки та новозавітні апостоли як і тези великого вчителя та наставника Сина Божого Ісуса Христа завдяки зусиллям ентузіастів та особистостей, які цінували істиною і намагались чинити все можливе задля того, щоб вона досягнула цілих суспільств жертвували абсолютно всім: здоров’ям, коштами, часом, і навіть життям. Біблія в руках з ними, що говорить мовами народів, часто переслідується разом з тими, хто тримає її в руках, хто відкрив її тим, хто прагнув її немов ковток свіжої джерельної води.
Серед таких постатей, що взяв на себе таку велику відповідальність – змусити заговорити біблійних пророків та апостолів мовою Шевченка та Куліша, мовою, що була вигненцем не менше ніж сама істина, став відомий громадський та духовний діяч Іван Огієнко. Його постать – цілий універсум, що об’єднує цілу енциклопедичну особистість; він і митрополит, і науковий та громадський діяч; відомий політичний діяч УНР та історик. Але чому ж саме потреба в українському перекладі Святого Письма так стояла гостро в той час? Відомо, що зусиллями Пантелеймона Куліша та Івана Нечуя-Левицького, український люд побачив перше повне видання перекладу Біблії українською. Але й також є не менш відома істина, що мова як чинник національної свідомості також живе як її народ, — зріє, росте, еволюціонує і не стоїть на місці. До того ж Біблія ніколи не перекладається «вчасно». Українська культура від початків формувалася у тісному зв’язку з біблійною традицією: від перекладів і переписів Святого Письма в Київській Русі до полемічної літератури XVI–XVII століть. Феномени Острозької Біблії, твори Івана Вишенського, барокова проповідь — усе це свідчить, що біблійний текст був не лише релігійним, а й літературним та інтелектуальним джерелом. Іван Огієнко добре знав цю традицію і тим самим прагнув не просто перекласти Біблію, а повернути її українській культурі як живий текст українського буття, здатного формувати мислення, стиль і світогляд сучасного читача, в такій ролі, як і до цього відігравала Біблія для інших європейських народів.
Її смисли трансформуються у народний простір тоді, коли народ уже стоїть на межі — втрати мови, пам’яті, права називати світ своїми словами. Так було з перекладом Єроніма, коли латина витісняла грецький світ; так було з Лютером, коли розпадалася середньовічна Європа; так сталося й з українською Біблією Івана Огієнка, яка народжувалася не в добу піднесення, а в епоху зламу, вигнання, мовчазності та відчуття приреченості.
Українська історія ХХ століття знала багато форм поразки, але, можливо, найглибшою була поразка сакральна: мова, якою молилися, більше не збігалася з мовою, якою думали; слово віри було відокремлене від слова народу. У час, коли українська мова системно витіснялася з освіти, науки, богослужіння і публічного простору, Огієнко усвідомлював, що мова є не лише засобом комунікації, а формою існування нації, її історичної пам’яті та духовного досвіду. Саме тому його наукові та перекладацькі зусилля були спрямовані не на вузькоакадемічну мету, а на створення цілісного українського культурного універсуму.
Праця професора Івана Огієнка над перекладом Біблії розпочалася не в умовах стабільності української державності чи в середовищі академічного затишку та елітарної богеми, а в ситуації історичної катастрофи української державності, що спіткала український національний рух після поразки Української Народної Республіки. Після проголошення УНР IV Універсалу, ухваленого Центральною Радою 22 січням 1918 року, назріла надія про повну суверенність та соборність України за заповітом Міхновського. Але історично так не судилось: далі бій під Крутами, перемога більшовицьких військ. Згодом встановлення Української Держави гетьмана Скоропадського і проголошення «Грамоти до всього українського народу» і тиск на більшовиків з боку німецький військ робили свою позитивну справу. Однак суперечність еліт, різноманіття соціально-політичних проглядів, домінування особистих інтересів та меркантилізм здійснили свою деструктивну справу: Україна втратила свою державність і більшість території УНР (Директорії), яка проіснувала недовго після усунення від влади гетьмана Скоропадського, знову опинилась під владою більшовиків. Дійсно, ніяк інакше як трагедією, екзистенційним абсурдом, і, власне, історичною катастрофою, інакше назвати не можна. Саме в таких непростих умовах, Іван Огієнко працює.
У 1920 році, після остаточного встановлення радянської влади на більшості українських земель, Огієнко приймає рішення міграції до Польщі, де оселяється спочатку в Тарнові, а згодом у Варшаві. Саме в польський міграційний період, у 1920-х роках, дослідник остаточно усвідомлює, що совєцька держава не лише ліквідувала українську політичну автономію, а й розгорнула системну боротьбу з інституційною релігією, десакралізації всієї свідомості, спроби стерти усе священне з пам’яті поколінь, що вилилася у закриття храмів, репресій проти духовенства та нищення богословської освіти. І незважаючи на політику «коренізації», яка допомогла українській мові проникнути в партійну комуністичну номенклатуру Української СРР, вона була витіснена з церковного вжитку. Національні переклади Святого Письма українською або ігнорувалися, або оголошувалися «націоналістичними», такими в основі яких закладено буржуазний імперіалістичний устрій, а значить – політичний сенс антибільшовизму. За таких умов Огієнко приходить до висновку, що переклад Біблії є навіть важливішою, аніж політична боротьба. Без духовної основи нація приречена на асиміляцію та знищення. Він неодноразово наголошував у листах і публікаціях, що народ, позбавлений Святого Письма рідною мовою, поступово втрачає внутрішню цілісність і культурну пам’ять.
Початок системної перекладацької роботи датується приблизно 1921–1922 роками, коли Огієнко, вже маючи ґрунтовну філологічну підготовку та досвід роботи з давніми текстами, береться за переклад книг Старого Завіту. Робота тривала десятиліттями — з перервами, спричиненими матеріальною скрутою, переїздами, викладацькою діяльністю та церковним служінням.
Переклад Біблії Іваном Огієнком – це сорок років життя. Викладаючи історію та філологію у Варшавському університеті, професор ділив своє життя між академічною діяльністю, церковним служінням та працею якій присвятив своє життя. У 1920–1930-х роках основна частина роботи виконувалася в Польщі, і саме в цей період він перекладає значну частину Старого Завіту, паралельно публікуючи окремі біблійні книги українською мовою. Після завершення Другої світової війни, у 1947 році, Огієнко емігрує до Канади, де стає митрополитом Української Православної Церкви Канади під іменем Іларіона. Незважаючи на поважний вік, він не припиняє перекладацької праці, поставивши мету завершити переклад Нового Завіту і здійснити актуальну редакційну правку всього тексту.
Важливо підкреслити, що переклад здійснювався без інституційної підтримки держави чи університету, фактично силами однієї людини. Огієнко самостійно працював з оригіналами, порівнював різні текстологічні традиції (масоретський текст, Септуагінту, грецькі кодекси Нового Завіту), звіряв свій переклад із європейськими версіями, зокрема німецькими та англійськими. Як бачимо, тонкощі філологічної традиції перекладу Біблії Івана Огієнка – орієнтування на оригінальну першоджерельну базу, що стала принциповою позицією для перекладача. Філологічна текстура біблійного синтаксису повинна була поєднати переклад тексту точний по змісту, зберігши при цьому українські текстологічні вирази, звороти та правила не втрачаючи основи оригінальної думки. Для Старого Завіту він використовував єврейський масоретський текст, для Нового — грецький оригінал, спираючись на авторитетні наукові видання. Не менш важливу складову відіграє теологічна специфіка перекладу — Огієнко уникав догматичних спотворень і навмисної конфесійної інтерпретації. Його метою було передати сенс тексту таким, яким він постає в оригіналі, навіть якщо це суперечило усталеним церковним кліше або пізнішим богословським нашаруванням. Стилістика українського перекладу Огієнка це поєднання окремих архаїчних (давніх) елементів, що зберігають сакральність (святість) тексту; живої та народної української лексики, зрозумілої для широкого кола читачів; а також складних синтаксичних конструкцій, які відтворюють логіку біблійного мислення, а не спрощують її. Окрім цього, онтологія (буття) перекладу Огієнка демонстру строгу канонічну дисципліну: він послідовно передає терміни, уникає хаотичної синонімії, зберігає внутрішню стилістичну єдність, що є рідкісним явищем навіть серед колективних перекладів.
Завершений переклад Біблії Івана Огієнка був опублікований у 1962 році в Лондоні за сприянням Британського і Закордонного Біблійного товариства. Саме ця організація взяла на себе фінансування та організацію видання, усвідомлюючи значення перекладу для української діаспори та майбутніх поколінь. В самій же УРСР тексту видання Біблії було неможливим не лише через загальну антирелігійну політику та атеїстичну пропаганду, але й жорстку цензуру релігійної літератури, системні переслідування викладачів підпільних семінарій, а також через підозору в прояві українській культурній автономії, яка трактувалась як «націоналістична» та «контрреволюційна».
Завершив своє творче, інтелектуальне та земне служіння Іван Огієнко в Канаді у м. Вінніпег 29 березня 1972 року. На момент смерті йому було 89 років. Останні десятиліття свого життя він провів у Канаді, де мешкав після еміграції з Європи та де служив митрополитом Іларіоном Української Православної Церкви Канади. Обставини його смерті були природними — професора та духовний діяч відійшов після тривалої хвороби та глибокої старості, зберігаючи до кінця життя інтелектуальну активність і церковне служіння. Символічно, що людина, яка все життя боролася за духовну та мовну самостійність українського народу.
Таким чином, українська Біблія Огієнка власне тому і стала книгою вигнання, яка тривалий час поширювалася лише в середовищі української діаспори — в Канаді, США, Західній Європі. Лише після здобуття Україною незалежності у 1991 році цей переклад почав повертатися на батьківщину, поступово займаючи належне місце в українському духовному та культурному просторі.
Євгеній Распопов
