Біблія – сакральна книга християн та юдеїв. Біблія має іншу назву – Священне Писання, так як її писали різні автори, тому юдейська традиція разом з християнською вважає, що самі тексти натхненні Богом. Це насправді універсальна книга людства, яка дає відповіді на запитання людини.

Її формування припадає на І тисячоліття до нашої ери та І-ІІ століття нашої ери  через відбір текстів, редагування та канонізацію. Серед християн щодо цієї книги єдиної спільної думки не існувало, оскільки така сакральність піддавалася сумніву і чи можна було взагалі її включити до складу Біблії. І лише у IV столітті нашої ери  з прийняттям канону (церковного правила) Біблію було включено до інших книг.

Після розділення християнства і утворення окремих напрямків, кожен із них став мати канон книг Старого Завіту. Біблія почала складатися з двох книг – Старого і Нового Завіту. Назва «завіт» направляє нас до біблійної ідеї щодо союзу Бога з людством. Перша частина Біблії – розповідь про заключений Божий союз з народом, отримав назву Старого Завіту і є сакральний для юдейства, тоді ж як друга – містить розповідь про інший союз Бога через Ісуса Христа з усім людством (мається на увазі Новий Завіт).

Для християн ці дві частини є священними. Існує поділ окремих книг Старого та Нового Завіту. Так у православному видавництві  зустрічається сімдесят сім книг, католицькому – сімдесят дві, протестантському – шістдесят шість. Мали місце протиріччя стосовно змісту  Старого Завіту, до двадцяти семи книг Нового Завіту претензій не було. Найдавніший текст датується ХІІІ століття до нашої ери, пізніші – ІІІ-ІІ століттям до нашої ери, а усний виклад — VII-VIII століття до нашої ери. Кінцевий процес канонізації Тори закінчився у 397 році до нашої ери (період формування теоктетичної держави з релігійним центром – Єрусалимським храмом. Канонізаційний акт означав відокремлення юдеїв від самарян, котрі теж дотримувалися того ж культу. Пізніше здійснено аналіз Старого Завіту за змістом на такі групи:

  • Законодавчі — Пятикнижжя
  • Історичні — Книга Суддів, Книга Царств, 1-2-га Хронік, Ездри, Неємії
  • Повчальні — Книги Премудрості Соломона, Книга Іова, Псалтир
  • Пророчі – Книги великих і малих пророків.

Тільки християнська традиція називає єврейський ТаНах Старим Завітом.  І лише після з’явлення Нового Завіту, книги називаються Старим Завітом. В уявленні християнина – це найдавніший закон, який Бог дарував людям. Гріховна природа людська не мала можливості зрозуміти до кінця перший Завіт, тоді людству було дано Новий Завіт. Тепер стає зрозумілим, чому Старий Завіт – невід’ємна частина Писання християнства.

І що власне цікаво, у Старому Завіт віднаходимо пророцтва Нового. Якщо ж візьмемо до уваги книгу пророцтва Єремії, то побачимо наступне: «Вони будуть Моїм народом, а Я буду їм Богом. І дам їм одне серце та один шлях, щоби боялися Мене в усі дні життя, блага свого та блага своїх дітей після них. І укладу з ними вічний завіт, за яким не відвернуся від них, щоби благо чинити їм, і страх Мій вкладу в їхні серця, щоби вони не відступали від Мене» (Єр.31, 38-40). Відтак і Новий Завіт – сакральні книги, визнані лише християнами. Так як юдеї знехтували Завітом, котрий дав Бог через заключення з людством ще в давні часи, відкинувши Месію, Пророка Ісуса Христа.

Адже Ісусом – Сином Божим був принесений мир та благодать Божа на землю, істинне Слово – Євангеліє, а тим, хто повірив у Нього – спасіння від прокляття, гріха, смерті. Вчення Ісуса було «новим законом, написаним на людських серцях» (згідно пророцтва Єремії), яке поширилося на юдеїв, котрі прийняли християнську віру. Новий Завіт – це завершальний етап в історії людства, звернене слово Бога до людини.

У ІV столітті був прийнятий спільний для церков канон Нового Завіту. Новий Завіт склали двадцять сім книг. Першу позицію займають законодавчі книги – Чотири Євангелії від Матвія, Марка, Луки, Івана. Їхнє написання відносять до другої половини І століття нашої ери. Згідно історичних досліджень самим раннім є Євангеліє від Марка, пізнім – Івана.

Проте окрім канонізованих Євангелій існували протоєвангелії, наприклад Фоми, Васіліда, Євреїв, Єгиптя, які не увійшли до християнського канону і стали вважатися апокрифами (утаємничені писання). Самі ж апокрифи піддавалися сумніву церкви щодо їхньої хибності, викривляючи істинність християнства. Так ще називали інші книги, виникнення яких відбулося зі встановленням канону новозавітних книг, де містяться свідчення про життя Ісуса Христа, чого немає в канонічних.

Апокриф під назвою «Євангеліє від Якова» веде розповідь про матір Ісуса Христа – Марію, Євангеліє від Фоми – дитинство Ісуса. Усі протоєвангелії були заборонені церквою, крім тих, що офіційно визнавалися як канонічні. Тому до законодавчих додалися ще й історичні: Діяння Апостолів, повчальні: 14 послань апостола Павла, соборні послання: два апостола Петра, три Івана Богослова, одне від Якова та Юди, пророчі: Одкровення Івана Богослова.

Якщо врахувати поділ між християнством на східне та західне, то тут можна сказати наступне: кожне із них користувалося перекладом. Так у 385 — 405 роках нашої ери блаженним Ієронімом Стридонтським  був здійснений переклад Біблії на латинській мові. У ХV столітті його прийнято  під латинською назвою Vulgata (в перекладі означає – загальноприйнята). Тридентський собор 1546 року канонізував даний переклад, тепер він офіційно в католицькій церкві.

Східне християнство стояло перед вибором зарахування книги Апокаліпсис або ж інакше кажучи Одкровення Івана Богослова до складу інших, оскільки питання виявилося доволі спірним. Будучи останньою книгою, вноситься до списку інших книг Нового Завіту.  В православ’ї не знайдемо використання цієї книги на богослужінні, так як вона не зазначена і в календарі. Процес формування канону багато в дечому залежав від популяризації християнства.

Священні книги потрібні були для того, щоб правильніше розуміти старозавітні, з новим вченням. До того ж постало завдання письмового закріплення та освячення релігійних та моральних досягнень перших християнських проповідників. Таке необхідність пояснювалася небезпекою зі сторони елліністичної філософії, котра здатна була піддати релігійні та філософській критиці церковних керівників. А тому систематизація вчення моралі та культу була настільки важливою для самого християнства.

Біблія стала сакральною книгою для усього християнства. Біблію почали ділити на глави, кожна з яких містила нумерацію віршів. Це дозволило знайти фрагмент того чи іншого тексту за принципом: книга, глава, вірш.

Наприклад Старий Завіт писався на стародавній єврейські та арамейській мові, а Новий – на діалектичній грецькій мові – койне. У ІХ столітті перший переклад на слов’янській мові здійснено солунськими братами – болгарами за походженням Кирилом та Мефодієм. На території Київської Русі Біблія з’являється в стародавньому болгарському церковнослов’янському варіанті.

ХVІІ столітті виникає переклад «Острозької Біблії», «Пересопницького Євангелія», у XVIII столітті російський переклад «Єлизаветинська Біблія», в ХІХ столітті Біблія у російськомовному варіанті за підтримки Російського біблійного товариства. У цьому ж столітті виходить Синодальний переклад Біблії, зроблений професорським складом міських духовних академій: Петербург, Київ, Москва, Казань. По суті це була одна із фундаментальних богословських праць. У роботі використовувалися списки біблійних книг: європейські, грецькі, церковнослов’янські.  Синодальну Біблію визнали на рівні з  текстом на церковнослов’янській мові. У першій половині ХХ столітті формується український переклад Біблії митрополита І. Огієнка.

Пегас

Поделитесь эмоциями

Супер статья
0
Я доволен
1
Любовь
0
Так себе
0
Глупо
0

Интересно почитать:

Історія релігій

Парампара

Що ж таке насправді «парампара» і як інтерпретується в релігійно-філософській системі світогляду. Насправді це поняття ...
Історія релігій

Священна корова

Корова в релігії зороастризм, Стародавньому Єгипті, сучасному індуїзмі – сакральна тварина. У зороастризмі зустрічаємо термін ...

Написать комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *