Антипа був пострижений на ченця настоятелем Есфигменського монастиря, старцем Феоктистом. У чернечому постригу був названий Антонієм. Феоктист бачив в Антонію великий потяг до усамітненого способу життя, за його наказом молодому ченцеві виділили печеру, розташовану в скелі над Егейським морем. Старцем надавалися Антонію уроки по подоланні небезпек в чернечому житті.
Отримавши благословення від старця Феоктиста, вирушає на землі Київської Русі. Він не знаходить себе у приватних монастирях, але знаходить місце, неподалік села Берестова (в печері подвизався майбутній митрополит Іларіон ). Брав до уваги життя за афонським чернечим уставом: молився, постився, працював. Про нього почала поширюватися слава, яка дійшла від людей до ченців.
Ченці, які згуртувалися навколо Антонія стали засновувати Києво – Печерський монастир, поступово він перетворився в Лавру. У 1015 році посирає київський князь Володимир Великий, розпочинається міжусобна війна: Святополк Окаянний безжалісно вбиває князів Бориса і Гліба — перших мучеників на Русі, потім в угорських землях – князя Святослава. Антоній не міг витримати страхітливого кровопролиття , а тому і повернувся на Афон. Після Божого промислу, Феоктист звертається до Антонія, щоб той за Божим велінням повернувся на землі Русі, оскільки він там більше потрібен.
По прибутті Антонія, державою управляв князь Ярослав Мудрий. Князеві вдалося перемогти Святополка під Любечем і змусити його тікати в Польщу, прямісінько до свого тестя – короля Болеслава. Після повернення в Київ, оселився віддалік людей в печері. До нього приходило чимало людей, шукаючи порад і випрошуючи благословення у своїх справах. Завітали також і юнаки, які вирізнялися побожним життям, просячи дозволити жити з Антонієм. Антоній не відмовив, але застеріг про ті труднощі, з якими вони стикнуться.
А ось імена тих, які бажали вступити в чернече життя першими: Никон, Феодосій, Варлам, Єфрем та багато інших. Никон ніс послух особливий — постригання в ченці гідних осіб — Феодосія, а згодом Варлаама та Єфрема. Самі великі неприємності Антоній мав з Варлаамом та Єфремом, оскільки перший — син боярина Івана, а другий – слуга князя Ізяслава, сина Ярослава Мудрого. Боярин Іван Вишатич силоміць забрав свого сина від Антонія додому. Князь Ізяслав дуже розгнівався на преподобного Антонія з братією монастиря, погрожував засланням до в’язниці із Никоном, зруйнувати печеру.
Антоній Печерський мав залишити монастир із братією, але Господь скерував іншим чином. Позитивну роль у вирішенні конфлікту відіграла дружина Ізяслава – княгиня Гертруда – дочка короля Болеслава. Вона вмовила, щоб Ізяслав припинив гніватися і не гнав слуг Божих від княжих володінь. Після приходу до тями, мудрих настанов Гертруди, князь благав аби Антоній братією не залишав його.
Антоній набирає популярності на теренах Київської Русі з часу правління сина Ярослава Мудрого — князя Ізяслава. Число ченців поступово зростає (12 осіб), печери збільшуються, а в них облаштовується церква. Антоній виявив бажання звершувати подвижництво в усамітнений спосіб, ставить над ченцями ігумена Варлаама, відокремився від них в окрему печеру, розташовану на горбі, яку власноручно викопав.
Печера, в якій преподобний звершував християнський подвиг, стала називатися Ближньою, а бо ж інакше кажучи Антонієвою, а стара — Дальньою, Феодосієвою. Із збільшенням ченців, виникає думка щодо будівництва над печерами вгорі церкви Успіння Пресятої Богородиці. Це робилося для того, щоб ченці, які живуть в печерах не тільки не забували звершувати молитву і приходити на богослужіння.
7 травня 1073 року, досягнувши дев’яносторічного віку, Антоній Печерський відійшов із земного світу.
Богдан Стрикалюк
